Молодий місяць - Майер Стефани Морган. Страница 33

Отже в суботу по обіді я одягнула свої нові черевики для походів – придбані того ж ранку з двадцятивідсотковою знижкою для працівників, – взяла нову топографічну карту півострова Олімпік і подалася в Ла-Пуш.

Ми вирушили не зразу; спочатку Джейкоб розтягнувся на підлозі у вітальні – зайнявши майже всю кімнату – й цілих двадцять хвилин, поки я сиділа на кухні й розмовляла з Біллі, креслив на карті складну сітку навколо потрібного нам сектора. Здавалося, Біллі зовсім не хвилювався через нашу прогулянку. Я здивувалася, що Джейкоб розказав йому, куди ми збираємося, даючи привід для нових пліток про ведмедя. Я хотіла попросити Біллі не розповідати нічого Чарлі, але побоялася, що таке прохання може мати зворотній ефект.

– Може, ми побачимо чудо-ведмедя, – пожартував Джейкоб, не відриваючи очей від карти.

Я непомітно глянула на Біллі, боячись угледіти таку саму реакцію, як у Чарлі. Але Біллі тільки усміхнувся у відповідь.

– Може, вам варто захопити з собою глечик меду, про всяк випадок.

Джейк засміявся.

– Сподіваюся, що твої нові черевики – скороходи, Белло. Глечик меду голодному ведмедю на один зуб.

– Мені буде досить обігнати тебе.

– Удачі тобі! – пирснув Джейкоб, закотивши очі, й згорнув карту. – Ходімо.

– Бажаю вам гарно провести час, – пробурмотів Біллі, покотившись до холодильника.

Мені було неважко жити з Чарлі, але, здається, Джейкобу було з Біллі ще легше.

Я доїхала до кінця болотяної дороги й зупинилася біля знаку, що позначав початок туристичної стежки. Минуло чимало місяців відтоді, як я була тут востаннє, і мій шлунок тривожно забуркотів. Поганий знак. Але воно того варте, якщо я зрештою знову почую його.

Я вийшла з машини й оглянула щільну стіну зелені.

– Я йшла сюди, – пробурмотіла я, вказавши вперед.

– Гм, – відреагував Джейкоб.

– Що?

Він подивився туди, куди я вказала, тоді на добре протоптану стежину – й знову назад.

– Я думав, ти обереш якусь дівчачу стежинку.

– Тільки не я, – усміхнута я ледь помітно. – Я ж бунтарка. Він засміявся й витягнув карту.

– Дай мені секунду, – він уміло тримав компас і вертів картою, аж поки не знайшов потрібний нам кут.

– О’кей – перша лінія на карті. Ходім.

Можна сказати, що я увесь час його гальмувала, але він не скаржився. Я намагалася не згадувати про свою останню прогулянку в цьому лісі з зовсім іншим попутником. Нормальні спогади були досі небезпечні для мене. Якщо я втрачу контроль над собою, то все скінчиться тим, що я стискатиму руки на грудях, ковтатиму повітря – і як я поясню все це Джейкобу?

Зосередитися на теперішньому виявилося легше, ніж я думала. Ліс був точнісінько такий, як і всі інші ліси на півострові, а Джейкоб випромінював радість і поширював веселий настрій.

Він безжурно насвистував якусь незнайому мелодію, розмахуючи руками і з легкістю пробираючись крізь густі зарості. Тіні не здавалися мені такими темними, як завжди. Адже в мене всередині світило сонце.

Що кілька хвилин Джейкоб звірявся з компасом, утримуючи нас на одній і тій самій лінії на його карті. Здавалося, він і справді знає, що робить. Я хотіла його похвалити, але вчасно схаменулася. Понад усякий сумнів, він додасть як мінімум іще п’ять років до свого уявного віку.

Поки ми йшли, мій мозок напружено працював, і мене почало турбувати одне питання. Я не забула про ту розмову з Джейкобом біля скелі – я сподівалася, що він сам торкнеться цієї теми, але здавалося, він і не думав цього робити.

– Слухай… Джейку? – сказала я вагаючись.

– Так?

– Як справи… у Ембрі? Він став нормальним чи ні?

Якусь мить Джейкоб мовчав, досі рухаючись уперед широкими кроками. Відійшовши майже на десять футів, він зупинився, щоб дочекатися мене.

– Ні, він не став нормальним, – мовив Джейкоб, коли я з ним порівнялася. Куточки його губ опустилися вниз. Він не зрушив із місця. Я одразу ж пожалкувала, що зачепила цю тему.

– Досі з Семом?

– Ага.

Він поклав мені руку на плече і подивився на мене так схвильовано, що я не наважилася одразу скинути його долоню, хоча й повинна була.

– Вони досі насміхаються з тебе? – сказала я напівпошепки. Джейкоб дивився на дерева.

– Іноді.

– А що Біллі?

– Як завжди, – відгукнувся він гірким злісним голосом, і це мене стурбувало.

– Наша канапа завжди до твоїх послуг, – запропонувала я. Він засміявся, згорнувши цю сумну тему.

– Але подумай тільки, в якому становищі опиниться Чарлі, коли Біллі зателефонує в поліцію і повідомить, що мене викрали!

Я також зареготала, радіючи, що до Джейкоба повернулося почуття гумору.

Ми зупинилися, коли Джейкоб сказав, що ми пройшли уже шість миль, трохи зрізавши на захід, а тоді розвернулися й пішли назад по другій лінії на його карті. Все виглядало точно так, як і дорогою туди, і я відчула, що мої пошуки марні. Я цілком усвідомила, якими безглуздими вони були, коли почало темніти і похмурий день перетворився у беззоряну ніч, але Джейкоб був наполегливіший.

– Якщо ти впевнена, що ми почали з правильного місця… – він подивився на мене згори вниз.

– Так. Я абсолютно в цьому впевнена.

– Значить, ми знайдемо, – пообіцяв він, схопивши мене за руку й проштовхнувши крізь густі зарості папороті. На протилежному боці дороги показався пікап. Джейк гордо вказав на нього. – Довірся мені.

– Ти такий молодець, – визнала я. – Наступного разу візьмемо з собою ліхтарі.

– Наступного разу підемо в неділю. Я й не знав, що ти така повільна.

Я висмикнула руку і швиденько сіла за кермо, поки він сміявся з моєї реакції.

– Отже, ти хочеш повторити нашу прогулянку завтра? – запитав він, сідаючи на пасажирське місце.

– Звісно. Хіба що ти хочеш піти без мене, бо тоді я, така неповоротка, не гальмуватиму тебе.

– Якось переживу, – запевнив він мене. – Тільки коли наступного разу вирушатимеш на прогулянку, одягни грубші шкарпетки. Б’юсь об заклад, ти вже відчуваєш свої новенькі черевики.

– Трошки, – зізналася я. Здається, у мене було більше мозолів, ніж місця для них.

– Сподіваюся, що завтра ми побачимо ведмедя. Я трохи розчарований, що нам не поталанило сьогодні.

– Так, я також, – погодилася я іронічно. – Можливо, нам пощастить завтра, і нас хтось з’їсть!

– Ведмеді не їдять людей. Не такі вже ми й добрі на смак, – усміхнувся він. Його зуби світилися в темній кабіні машини. – Звісно, тебе це не стосується. Б’юсь об заклад, ти смачненька.

– Дуже дякую, – сказала я, відводячи погляд. Він був не першим, хто сказав мені таке.

Розділ 9

Третій зайвий

Час минав набагато швидше, ніж раніше. Школа, робота і Джейкоб – хоча не обов’язково саме в такій послідовності – то був ясний і легкий приклад для наслідування. І Чарлі отримав те, що хотів: я більше не нещасна. Звісно, обманути себе не так легко. Коли я припинила критично оцінювати своє життя (що я намагалася робити не дуже часто), то не могла ігнорувати результати своєї поведінки.

Я була немов загублений місяць – мою планету зруйнував катаклізм, наче за сценарієм фільму-катастрофи, – який, тим не менше, продовжував кружляти по своїй тісній орбіті, ігноруючи закони гравітації.

Я навчилася краще їздити на мотоциклі, а отже, й носила менше бинтів, які так непокоїли Чарлі. Але це також означало, що голос у моїй голові починав зникати, аж поки я зовсім не перестала його чути. Я запанікувала й кинулася на пошуки загадкової галявини з подвійною наполегливістю. Я сушила голову, міркуючи, яким іншим способом можна викликати викид адреналіну.

Я не помічала днів, що минали, – для цього не було причини: я щосили намагалася жити теперішнім, а не минулим, яке тануло, чи майбутнім, яке грізно насувалося. Тож мене здивувала дата, про яку Джейкоб повідомив мене в один із тих днів, у які ми робили домашні завдання. Коли я зупинилася біля його дому, він уже чекав на мене.

– З днем святого Валентина, – сказав він, усміхаючись, але швиденько схилив голову, вітаючи мене.