Молодий місяць - Майер Стефани Морган. Страница 38

– Гаррі каже, що виникли невеликі труднощі на телефонній лінії, тому ти й не могла додзвонитися до Блеків. Біллі возив Джейка до лікаря, і той підозрює, що в нього інфекційний мононуклеоз. Він дуже ослаблений. Біллі просив передати – ніяких відвідувачів, – мовив Чарлі.

– Ніяких відвідувачів? – я не вірила власним вухам. Чарлі вигнув брову.

– Не надокучай людям, Білко. Біллі сам знає, що краще для Джейка. Скоро Джейк одужає. Потерпи трошки.

Мене така відповідь не задовольнила. Чарлі занадто хвилюється через Гаррі. Для нього той був набагато важливішим – що йому зараз мої маленькі проблемки! Я ж пішла нагору, в свою кімнату, й увімкнула комп’ютер. Знайшла медичний сайт і ввела «мононуклеоз» у віконце пошуку.

Все, що мені було відомо про це захворювання, це те, що воно передається при поцілунках, але у випадку з Джейком це не пасувало. Я швидко пригадала симптоми – безумовно, в нього була гарячка, але як щодо всіх інших? Не було ні ангіни, ні виснаження, ні головного болю; навіть коли він вийшов із кінотеатру, то сказав, що почувається чудово. Невже ці симптоми проявилися так несподівано? У статті згадувалося, що найперше починає боліти горло.

Не відводячи очей від монітора, я подумала: а навіщо я все це роблю? Чому мене мучать… підозри? Чому я не вірю в історію Біллі? Навіщо Біллі обманювати Гаррі?

Мабуть, я таки дурна. Я просто хвилююся за Джейкоба, а якщо бути зовсім відвертою, то, мабуть, боюся, що мені не дозволять його бачити – на саму тільки думку про це я починала нервувати.

Я проглянула статтю до кінця, намагаючись знайти ще якусь цікаву інформацію. Я зупинилася, коли дійшла до частини, в якій говорилося про лікування мононуклеозу – воно може тривати довше ніж місяць.

Цілий місяць? Я аж рота розтулила від здивування.

Але ж Біллі не може встановити заборону на те, щоб навідувати Джейка, на такий довгий час. Звісно, що ні. Та Джейк збожеволіє, якщо йому доведеться провести увесь цей час прикутим до ліжка, й ніхто навіть із ним не поговорить.

У будь-якому разі чого Біллі так боявся? В статті йшлося про те, що хворому слід уникати фізичних навантажень, але не було жодного слова про заборону візитів. Хвороба не настільки заразна.

Я вирішила, що дам Біллі ще тиждень, а тоді почну на нього тиснути. Цілий тиждень – це шляхетно з мого боку.

Тиждень виявився довгим. В середу я гадала, що вже не доживу до суботи.

Коли я вирішила залишити Біллі та Джейкоба в спокої аж на цілий тиждень, я не думала, що Джейкоб так легко з цим змириться. Щодня після школи я мчала до автовідповідача, щоб перевірити, чи немає там повідомлення для мене. За увесь час я не отримала жодного.

Тричі я намагалася додзвонитися до Джейкоба, але телефонну лінію ще, мабуть, не полагодили.

Я проводила вдома забагато часу, задовго я була на самоті. Без Джейкоба, без адреналіну – все, що так гнітило мене раніше, знову почало насуватися. Сни перетворилися в кошмари. Всі вони не мали закінчення. Просто жахлива порожнеча – густий ліс, високі зарості папороті, білий дім, якого вже немає. Іноді в лісі був Сем Юлі, він знову спостерігав за мною. Я не звертала на нього уваги – його присутність не заспокоювала мене; я почувалася не менш самотньою. Ніч у ніч я знову й знову прокидалася від власного крику.

Рана в моїх грудях зробилася більшою, ніж раніше. Щоразу я думала, що мені вдалося її позбутися, але кожної наступної ночі я важко ковтала ротом повітря й скручувалася в клубок.

Я не могла терпіти самотність.

Вранці я прокинулася, як завжди, від власного крику, але одразу ж заспокоїлася, згадавши, що вже субота. Сьогодні я можу подзвонити Джейкобу. А якщо телефонна лінія досі не працює, то я поїду в Ла-Пуш. Так чи інак, але сьогоднішній день буде кращим за весь попередній тиждень.

Я набрала номер і чекала, ні на що не сподіваючись. Тому для мене було несподіванкою, коли у трубці почувся голос Біллі.

– Алло?

– О, нарешті у вас працює телефон. Добридень, Біллі! Це Белла. Я дзвоню, щоб запитати, як там Джейкоб. До нього уже можна? Я думала, може, заїхати…

– Мені дуже шкода, Белло, – перебив Біллі, і я подумала, що він дивиться телевізор; голос його був наче відсутній. – Джейка немає вдома.

– А! – якусь мить я поміркувала. – Значить, йому стало краще?

– Так, – Біллі завагався, пауза затягнулася. – Зрештою виявилося, що це не мононуклеоз. Просто якийсь інший вірус.

– Ум. То… де він?

– Здається, він поїхав із друзями в Порт-Анджелес – вони збиралися в кіно на подвійний сеанс чи щось таке. Його не буде цілий день.

– Яке полегшення. Я так хвилювалася! Я рада, що йому вже ліпше і він зміг вийти надвір, – пробурмотіла я. Мій голос звучав зовсім фальшиво.

Джейкобу стало краще, але не достатньо, щоб подзвонити мені. Він гуляє зі своїми друзями. А я сиджу вдома і щохвилини за ним скучаю. Я була самотня, мене сповнювало хвилювання й тривога – а тепер мене остаточно спустошили. Знову сама. Я гадала, що цілий тиждень вимушеної розлуки справить на Джейка інше враження.

– Ти ще щось хотіла? – запитав Біллі чемно.

– Ні, не зовсім.

– Я скажу йому, що ти дзвонила, – пообіцяв Біллі. – Бувай, Белло.

– Бувайте, – відповіла я, але він уже повісив трубку.

Якусь мить я стояла нерухомо, тримаючи трубку в руці. Мабуть, Джейкоб передумав. Саме цього я й боялася. Він прислухався до моєї поради й не витрачатиме часу на ту, яка не може відповісти на його почуття взаємністю. Я відчула, як кров відлила мені від лиця.

– Щось сталося? – запитав Чарлі, спускаючись сходами.

– Ні, – збрехала я, вішаючи трубку. – Біллі каже, що Джейкоб почувається краще. Це був не мононуклеоз. Отже, все гаразд.

– То він приїде сюди чи ти поїдеш до нього? – запитав Чарлі розгублено, риючись у холодильнику.

– Ні те, ні те, – мовила я. – Він поїхав на прогулянку зі своїми друзями.

Зрештою мій тон привернув увагу Чарлі. Він подивився на мене з тривогою, його пальці завмерли, обхопивши пакет із сирними крекерами.

– Хіба ще не зарано для ланчу? – запитала я якомога байдужіше, намагаючись відвернути його увагу.

– Ні, я просто хочу взяти дещо з собою на річку…

– А, сьогодні риболовля?

– Ну, Гаррі дзвонив… І сьогодні сухо, – говорячи це, він викладав на стіл усіляку їжу. Раптом він підвів погляд, наче щось усвідомив.

– Скажи, може, ти хочеш, щоб я залишився з тобою, поки немає Джейка?

– Зі мною все гаразд, тату, – сказала я, намагаючись звучати байдуже. – За гарної погоди риба краще клює.

Він подивився на мене, на його обличчі читалась невпевненість. Я знала, чого він злякався: що я знову впаду в депресію, якщо він поїде.

– Серйозно, тату. Гадаю, я подзвоню Джесиці, – викрутилася я швидко. Краще я залишуся сама, ніж Чарлі увесь день дивитиметься на мене так. – Нам треба готуватися до контрольної з математики. Мені знадобиться її допомога.

Я не збрехала про контрольну, але до неї я збиралася готуватися сама.

– Хороша ідея. Ти так багато часу проводиш із Джейкобом, що твої друзі можуть подумати, ти їх забула.

Я усміхнулася й кивнула, наче для мене мала значення думка моїх друзів.

Чарлі повільно відвернувся, але потім різко обернувся назад із тривожним виразом на обличчі.

– Але ж ви збираєтеся вчитися тут або в Джесики вдома, правда?

– Звісно. Де ж іще?

– Просто я хочу, щоб ти трималася подалі від лісу. Я ж казав тобі.

Я розгублено дивилася на нього.

– Що, знову проблеми з ведмедями? Чарлі насупився й кивнув.

– Зник турист. Сьогодні вранці рейнджери знайшли його намет, але його там не було. Навколо багато відбитків величезних тварин… звісно, ведмеді могли прийти на запах їжі пізніше… В будь-якому разі зараз там наставили капканів.

– А, – пробурмотіла я. Насправді я не слухала засторог. Набагато більше мене хвилювала ситуація, що склалася з Джейкобом, аніж імовірність того, що мене може з’їсти ведмідь.