Молодий місяць - Майер Стефани Морган. Страница 46

– Що? – витріщилася я на нього здивовано. – Що ти таке говориш? Ти набагато кращий за мене, Джейку. Ти хороший! Хто сказав тобі, що це не так? Сем? Це підла брехня, Джейкобе! Не дозволяй йому говорити таке! – сама не усвідомлюючи цього, я знову почала верещати.

Обличчя Джейкоба зробилося неприступним.

– Ніхто не мусить говорити мені нічого. Я сам знаю, хто я.

– Ти мій друг, ось хто ти! Джейку, не треба! Він віддалявся від мене.

– Пробач мені, Белло, – знову сказав він; до мене долетіло хіба нерозбірливе бурмотіння. Він розвернувся й майже побіг до будинку.

Я не могла зрушити з місця. Я витріщилася на маленький будиночок; він здався мені замалим для чотирьох великих хлопців і двох дорослих чоловіків. Всередині не було жодної ознаки життя. Ні коливання фіранки, ні звуку голосів чи рухів. Здавалося, що він порожній.

Почав накрапати дрібний дощик, то тут то там жалячи мою шкіру. Я не могла відвести погляду від дому. Джейкоб обов’язково повернеться. Він повинен.

Дощ посилився, й повіяв сильний вітер. Важкі краплі вже не падали згори – вони розсікали повітря під кутом, долітаючи з заходу. Я відчула подих океану. Волосся тріпотіло навколо обличчя, прилипаючи до мокрих щік і плутаючись. Я чекала.

Нарешті двері відчинилися, і я з полегшенням ступила вперед.

У дверях з’явився Біллі на своєму інвалідному візку. Більше не було нікого.

– Белло, щойно дзвонив Чарлі. Я сказав йому, що ти вже їдеш додому, – його очі були сповнені співчуття.

Його співчуття стало останньою краплею. Я не відповіла. Просто мовчки розвернулася й сіла в машину. Я не зачинила вікон, тому сидіння змокли. Та це не мало ніякого значення. Я сама промокла до нитки.

Все не так погано! Все не так погано! – мій мозок намагався мене заспокоїти. Не так погано. Це ж не кінець світу, таке не може повторитися ще раз. Це просто кінець того маленького світу, в якому я жила досі. Ось і все.

Все не так погано, – погодилася я, – але таки погано.

Я думала, що Джейкоб зцілить мою рану – чи принаймні заповнить її чимось, не дозволивши їй так сильно боліти. Я помилилася. Він завдав мені ще однієї рани, вирізав ще одну діру – тепер я стала схожа на швейцарський сир. Дивно, що я досі не розсипалася на шматочки.

Чарлі чекав на ґанку. Коли я під’їхала до будинку, він вийшов мені назустріч.

– Дзвонив Біллі. Він сказав, що ви з Джейком сильно посварилися; сказав, що ти дуже засмутилася, – пояснив він, відчиняючи дверцята моєї машини.

Тоді він зазирнув мені в обличчя. Й аж вжахнувся. Я намагалася уявити власне лице, щоб дізнатися, що він там побачив. Воно було порожнє й холодне, і я усвідомила, що саме нагадало це йому.

– Все сталося не зовсім так, – пробурмотіла я.

Чарлі простягнув руку й допоміг мені вилізти з машини. Він нічого не сказав про мій мокрий одяг.

– То що тоді трапилося? – запитав він, коли ми зайшли всередину.

Водночас він зняв із канапи покривало й накинув мені на плечі. Тільки тепер я помітила, що тремчу.

– Сем Юлі каже, що Джейкоб більше не може бути моїм другом, – мій голос звучав якось в’яло.

Чарлі кинув на мене здивований погляд.

– Хто це тобі сказав?

– Джейкоб, – мовила я, хоча це було не зовсім те, що він сказав. І все-таки це була правда.

Брови Чарлі підскочили вгору.

– Ти справді думаєш, що Сем Юлі якось причетний до цього?

– Я точно знаю. Але Джейкоб не каже, як саме.

Я чула, як вода з мого одягу стікає на підлогу й заливає лінолеум.

– Мені треба переодягнутися. Чарлі замислився.

– Гаразд, – мовив він розгублено.

Я вирішила прийняти душ, тому що вельми змерзла, але гаряча вода, здається, не допомогла. Я досі тремтіла, тому вимкнула воду. Запанувала тиша, і я почула, як Чарлі говорить із кимсь унизу. Я загорнулася в рушник і вийшла з ванної кімнати.

В голосі Чарлі відчувалася злість.

– Мене цим не проведеш. Це якась нісенітниця. Потім запала тиша, і я зрозуміла, що він говорить по телефону. Минула хвилина.

– Не звалюй усе на Беллу! – раптом загорлав Чарлі.

Я аж підскочила. Коли він заговорив знову, голос його лунав тихше й обережніше:

– Белла неодноразово давала зрозуміти, і то дуже ясно, що вони з Джейкобом тільки друзі… Ну, якщо все так і було, то чому ти не розказав мені про все з самого початку? Ні, Біллі, думаю, що вона права щодо цього… тому що я знаю свою дочку, і якщо вона каже, що раніше Джейкоб був наляканий… – він не закінчив речення, а коли заговорив знову, то майже кричав. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я знаю свою дочку не так добре, як гадаю?… – (Він слухав якусь мить, а тоді відповів так тихо, що я ледве почула). – Якщо ти вважаєш, що я нагадаю їй про це знову, то краще подумай двічі. Вона тільки почала приходити до тями, і певен, завдяки Джейкобу. І якщо вона знову впаде в депресію через Джейкоба і його нового друга Сема, то їм доведеться відповідати за це переді мною. Ти мій друг, Біллі, але все це завдає болю моїй сім’ї.

Знову настала пауза, поки Біллі відповідав.

– Так, ти правильно мене зрозумів – якщо ті хлопці хоч на міліметр перевищать межу дозволеного, я про це знатиму. Ми пильно стежитимемо за ними, можеш навіть не сумніватися, – це вже говорив не Чарлі; тепер це був шеф Свон. – Прекрасно. Ага. До побачення, – він із гуркотом жбурнув трубку.

Я швиденько перетнула навшпиньки коридор і зайшла в свою кімнату. Чарлі сердито бурчав на кухні.

Отже, Біллі збирався звинуватити в усьому мене. Я довела Джейкоба, і він нарешті не витримав.

Дивно, але я сама цього боялася. Проте після того, що Джейкоб сказав мені сьогодні, я перестала в це вірити. Це була не просто несподівана сварка, але понад усе мене здивувало те, що Біллі опустився до того, аби втручатися в наші з Джейкобом справи. Це наштовхнуло мене на одну цікаву думку: що б вони не приховували, ця таємниця була набагато важливіша, ніж я могла собі уявити. Принаймні мені відомо, що Чарлі на моєму боці.

Я одягнула піжаму й залізла в ліжко. Життя здалося мені набагато темнішим, ніж досі. Рани – тепер їх було дві – вже почали боліти, а чому б і ні? Я занурилася в спогади – не справжні, бо вони були занадто болючі, а фальшиві спогади про Едвардів голос, який почула сьогодні, – я прокручувала його в голові знову й знову, аж поки не заснула. Сльози повільно стікали донизу по моєму порожньому обличчю.

Сьогодні мені наснився новий сон. Падав дощ, Джейкоб безшумно йшов поруч, хоча під моїми ногами земля хрустіла, немов сухий гравій. Але то був не мій Джейкоб; це був новий, утомлений та граційний Джейкоб. Його плавні, витончені рухи когось мені нагадували, і поки я дивилася, він почав мінятися. Бронзовий відтінок його шкіри змився, лице стало блідо-біле, немов кістка. Очі зробилися золотистими, потім криваво-червоними, а тоді знову золотистими. Його нестрижене волосся маяло на вітрі, стаючи каштановим там, де його торкався вітер. А обличчя стало таким прегарним, що моє серце почало шалено калатати. Я потягнулася до нього, але він відступив на крок, затуляючись руками, мов щитом. А тоді Едвард зник.

Я прокинулася серед ночі й не могла зрозуміти, коли почала плакати – оце щойно, чи, може, я плакала ще уві сні. Я подивилася на темну стелю. Відчувала, що минуло уже більш як половина ночі – і я в напівсонному стані. Я втомлено заплющила очі й проказала молитву, щоб знову заснути і щоб мені нічого не снилося.

Саме в цей момент я почула шум, який, мабуть, розбудив мене з самого початку. Щось гостре дряпало моє вікно, спричиняючи бридкий звук, немов кігтями по склу.

Розділ 12

Непроханий гість

Очі мої широко розплющилися від переляку, хоча я була настільки виснажена та збита з пантелику, що досі не могла збагнути, чи збудилася вже, чи ще сплю.

Щось знову дряпало моє вікно, спричиняючи той самий противний звук.

Спантеличена й незграбна спросоння, я вилізла з ліжка й попленталася до вікна, часто кліпаючи, щоб зігнати на ходу набридливі сльози.