Ольвія - Чемерис Валентин Лукич. Страница 15
— Який жах! І хто ж тебе продав?
— Чоловік…
— О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твій чоловік! І за віщо ж?
— Було, мабуть, за що… — зітхнула Мілена. — Молоду жону скіфського вождя не повинно дивувати, що її рабиня сліпа. Скіфи тих рабів, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, осліплюють. Щоб вони не розбіглися у степу. Хай не турбується про те молода жона скіфського вождя. Я й без очей усе можу робити.
І Мілена заметушилася у шатрі, так легко і так швидко віднаходила потрібні речі, що Ольвія невдовзі й перестала звертати увагу на її сліпоту. Тільки з сумом подумала:
«Невже і я стану отут рабинею? Не сліпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно — рабиня…»
— Мілено?..
— Я слухаю, моя господине.
— Тобі тяжко, що ти… рабиня?
Мілена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:
— А що таке тяжко?
— Ну… — затнулась Ольвія. — Це коли нелегко…
— Нелегко… — замислено повторила Мілена. — А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб мені коли було… легко. Тому не відаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я — рабиня.
– І давно тебе продали?
— Давно… — Мілена ворушила пальцями, наче лічила. — Може, двадцять весен, може, більше чи менше… Я вже з ліку збилася.
— Мені вісімнадцять… — задумливо мовила Ольвія. — То, виходить, ти увесь мій вік у неволі?
— Атож… увесь твій вік.
– І дітей у тебе не було?
— Ой… — зойкнула враз Мілена і, аби стримати стогін, прикусила губу. По хвилі, зборовши хвилинну слабість, глухо додала: — Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навіки кануло у Лету.
— Який же варвар і тиран твій чоловік! — вихопилось в Ольвії.
Але Мілена байдуже відповіла:
— Чоловік як чоловік… Правда, гарячкуватим трохи був. А втім, я вже й забула про нього… Давно то було.
— Невже у твоїм серці немає до нього вічного гніву? — у відчаї вигукнула Ольвія. — Люті? Помсти?
Мілена журно похитала головою.
— У моєму серці вже немає нічого. Воно давно закам'яніло і… І тільки давить мені груди. Коли б його не було зовсім, то, може, краще б я себе почувала. А так… камінь у грудях ношу і сама не знаю, для чого і кому потрібний той камінь.
В пориві жалю Ольвія погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кісткою.
— Не відчаюйся, Мілено… Очей я тобі не поверну, та й життя заново не можна прожити, але… Але я ніколи тебе не скривджу. Мені боляче, що такі муки терпить моя співвітчизниця. Тому все зроблю, аби твоя старість хоч трохи прояснилася… Аби ти хоч під кінець свого тяжкого життя відчула, що таке легко. І твоє кам'яне серце знову стане людським…
Мілена раптом впала на коліна, обняла Ольвію за ноги й притулилась до них щокою.
— Спасибі тобі, моя добра і чула господине, — тремтіла рабиня. — За всі роки неволі з Міленою ще ніхто не говорив по-людськи. Мілена буде відданою тобі до кінця своїх днів і берегтиме тебе, як добрий пес…
Розділ десятий
Пий, Арес, солодку кров ворогів!.
Коли скіфський юнак, ставши воїном, вбиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п'є його кров. Прокусивши жили на шиї у поверженого ворога, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.
І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.
«Йди до жінок, у кибитку, — зневажливо скажуть йому. — Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!»
І тому всі чоловіки Скіфії п'ють солодку кров повержених ворогів. П'є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх-давен співається про «солодку кров ворогів».
П'є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.
Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай — бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобі здоров'я!» Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.
Інша річ — Арес, бог війни.
Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Марно молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров'ю. І своєю, і чужою.
Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.
Інша річ Арес — бог війни.
Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари — жертви!
Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в'язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого пологий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п'ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.
На вершині святилища — трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом…
Той меч і є бог війни Арес.
Немає у бога обличчя. Зайве обличчя богові війни.
Меч — то його обличчя.
А меч оновлюється кров'ю.
На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:
— Арес! Долиною сини твої ідуть! Ти чуєш, як іржуть їхні прудкі коні? Ти чуєш, як дзвенять мечі їхні і співають в польоті стріли?.. Сини твої ведуть ворогів, щоб напоїти тебе кров'ю! Солодка кров ворогів!.. Ара-ра!!!
На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.
— Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогів!..
Першим піднявся на плато Тапур в оточенні ватагів, старійшин та знатних воїнів. За ними гнали трьох полонених — вбраних у біле. Два літні бранці, високі, сивуваті, ступали рівно і твердо, а третій — юнак — спотикався, його очі бігали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли він відставав, його підганяли списами і кричали:
– Іди, іди, калліпід!.. Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи бліде, вже помертвіле обличчя. А в голові билася одна-єдина думка: за віщо? За віщо скіфський аркан вихопив його із рідного гнізда?.. Його життя тільки-но починалося, він ще нікого не вбив і навіть нікого не зобидив, і ось за це його хочуть убити, а кров'ю його молодою напоїти свого бога… За віщо?.. За віщо?.. Він все ще озирався з надією, але рятунку уже не було.
Позад нього стіною сунули страшні бородаті вершники у чорних башликах і кричали, щоб він радів, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи білий світ, здіймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обірватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку він звів очі до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.
– Іди, іди, калліпід! Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Але йти вже не було куди. Вершники кількома рядами оточили святилище свого бога і підняли вгору мечі, на яких заграли червоні відблиски кривавого сонця.
— Арес, ми прийшли!!
Наперед виїхав вождь і крикнув до святилища:
— Великий і всемогутній Арес! Ти чуєш нас?
— Чую вас, сини бойового кличу «арара»! — в один голос за бога війни відповіли скіфи.
— Я прийшов із своїм військом, щоб напоїти тебе солодкою кров'ю, могутній і славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечів! — звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. — Ти завжди милостивий до мого війська, всемогутній Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у наші руки гострі мечі і цілкі стріли. Ти послав нам перемогу. Зрадники калліпіди, які відвертаються од нас, покарані. Я захопив багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров'ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну — міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!