Ольвія - Чемерис Валентин Лукич. Страница 31

Зістрибнувши з коней, низькорослі, розкарячкуваті і довгочубі вершники взяли коней за повіддя, стали в ряд і завмерли.

Тапур стрімкою ходою рушив до багаття владики. Голову тримав рівно, гордо виставивши вперед клинець чорної, цупкої бороди. Всі затихли, повернувши до нього масні від жиру обличчя та бороди, застигли з напівобгризеними маслаками в руках. Прибув-таки Тапур, виходить, не з полохливих…

Тапур підійшов до владики і чемно привітався:

— Хай бог Папай дасть тобі здоров'я, владико!

— А ти — здоровий? — як і годиться після привітання, запитав Гданфірс, примруженими очима пильно обмацуючи вождя.

— Здоровий, як вода Борисфену, багатий, як наша земля!

Помовчали, і мовчання те було напруженим.

— Я прибув, владико, на твоє запрошення, — нагадав про себе Тапур. — Ти прислав до мене гінця.

— А без гінця ти вже й не хочеш відвідати свого владику?

Тапур мовчав.

— Як твій похід до берегів Понту? — тихо питав владика, зрізаючи акінаком шматочки м'яса з конячої голови. — Чи благополучно він закінчився?

— Благополучно, владико, — зовні спокійно одказав Тапур. — Я ходив до греків не війною, а миром.

— Але з тобою було військо. І ти став табором біля грецького міста.

— Було військо, табором теж ставав, — одказав Тапур. — Та греків я не чіпав. Грецький архонт прийняв мої золоті дари і пив зі мною вино.

— Скількох греків ти захопив? — швидко запитав Гданфірс.

— Одного. — Тапур помовчав, і на губах його з'явилася посмішка. — Точніше, одну. Дочку грецького архонта. Але архонт віддав її мені по добрій волі.

— Гм… «Велике вухо» зовсім не такі вісті розносить у степах.

— Якщо владика слухає не мене, а «велике вухо», то мені тут нічого говорити, — різко вигукнув Тапур.

Вожді та старійшини гнівно зашуміли, зашушукались: як говорить цей вождь із владикою? Напав на греків, полонив їх, а тепер ще й хизується біля багаття владики? «Велике вухо» не обманеш, воно все знає і правду розносить по степах.

— Я не буду перед тобою виправдовуватись, владико! — вигукнув Тапур. — «Велике вухо» не ті вісті розносить!

Та Іданфірс його ніби й не слухав, казав повчально:

– Із греками я підтримую мир і торгівлю. Кому ми будемо продавати худобу і хліб? І тому мій меч оберігає греків. І ти мусиш бути покараним за похід до моря. Але я не витягну меч із піхов. Я покараю тебе трутизною. Ти мусиш випити вино з однієї із трьох чаш. Побачимо, чи й тут тобі повезе, чи доля прихильна до тебе.

І ляснув у долоні.

— Пригостіть вождя Тапура вином!

Слуги принесли й поставили три чаші з вином.

І Тапур зрозумів, що тепер виправдовуватись зовсім недоречно. Ще подумають, що він злякався, і тому почав вигадувати про сватання.

— Сідай, вождь, — кивнув Іданфірс. І продовжував, як Тапур сів і схрестив під собою ноги. — Одна з трьох чаш, що стоять перед тобою, з трутизною. Якщо боїшся — можеш не пити, — владика ледь посміхнувся кутиками уст. — Я дозволяю тобі живим і здоровим повернутися у свій край. Рішай, вождь, тільки не говори, що «велике вухо» не ті вісті розносить.

«Щоб потішалася з мене уся Скіфія? — подумав Тапур. — Щоб про мене говорили, як про останнього боягуза?» — хитнув головою.

— Ні, владико, бойовий клич мого роду «арара» ніколи ще не вигукував боягуз!

— Тобі, вождь, видніше. — Іданфірс ляснув у долоні, підбіг слуга і довгою смужкою м'якої шкури зав'язав Тапуру очі. Другий слуга переставив чаші з місця на місце.

— Вибирай будь-яку з цих трьох чаш, — сказав владика. — Випробуй свою долю. Коли вибереш вино без трунку — так і бути, прощаю твій набіг на греків… Коли ж не пощастить… Що ж… Так тому й бути. Така твоя доля.

— Я дуже люблю вино з трутизною, — процідив крізь зуби Тапур і, навпомацки взявши одну з чаш, одним духом спорожнив її.

— Зніміть з вождя пов'язку, — велів Іданфірс і, коли її було знято, пильно подивився в обличчя Тапуру. — Ти сміливий, вождь. Тільки такі можуть не коритися мені. Але… але мені шкода тебе, вождь відважний. Ти випив чашу з отрутою. Тепер чекай свою смерть. Вона вже стоїть у тебе за плечима.

— Я зустріну смерть, як належить, — сказав Тапур.

— Не сумніваюсь. Віднині степ про тебе говоритиме, як про найхоробрішого з усіх вождів.

Іданфірсу піднесли новий шмат м'яса, і перервана трапеза продовжувалась, мовби нічого й не сталося.

Стиснувши зуби, Тапур спостерігав, як вожді обгризали маслаки, облизували пальці і плямкали з туго набитими ротами, і відчував, як важка, нудна хвиля почала обгортати його з ніг до голови, сковувала тіло, склеплювала повіки… Невже почала діяти отрута?.. Але страху не відчував. Краще смерть, аніж тавро боягуза! Віднині ніхто не скаже, що Тапур має заяче серце. І тому він піде із цього світу з гордо піднятою головою, як і подобає воїну.

Величезним зусиллям волі Тапур зборов слабість, що сковувала тіло, але повністю звільнитися з її лабетів не міг. Якась невидима, гнітюча сила почала навалюватися йому на плечі, голову, сковувала руки і ноги, туманом заповзала ув очі… Серце м'якло і ніби кудись провалювалось, зависало над прірвою, зліплювались повіки.

Думати було важко, але він над силу подумав, що це його душить смерть. Подумав і навіть побачив, як вона шкірить до нього зуби, відчув дотик її кістлявих рук…

І на якусь мить його пронизав страх.

Смерть!..

Як це він більше не буде жити?.. Всі будуть жити, а він — не буде. І не побачить більше ні степу, ні коней, ні сонця… Але страх був тільки на одну мить, а потім він зборов той мерзенний острах. Ні, запротестувало серце, як жити боягузом, знеславленим на увесь степ, то краще смерть.

А ще він подумав, що буде жити на тім світі, що Ольвія піде за ним, і зовсім заспокоївся.

— Зі смертю борешся, вождь?.. — владика примружив гострі очі.

— Та-а… — прохрипів Тапур, бо дихати стало тяжко. — Але твоя смерть, владико, не дуже сильна. Я її зборю.

— Поспішив випити, — десь здалеку донісся до нього голос Іданфірса. — Міг би й жити.

— Ні… — Тапур спробував було мотнути головою і не зміг. — Лякливим зайцем жити не хочу. Життя потрібне тільки сильному, а не боягузу.

З трудом звівся.

— Якщо помирати, то піду краще у степ, — пробурмотів, зробив крок-другий і впав…

Розділ одинадцятий

Або на коні, або у чорній повозці…

…Яскрава і сліпуча куля зненацька наблизилась до її обличчя. Ольвія закричала, зажмурилась, та куля все одно сліпила її крізь повіки, і вона, застогнавши, завертіла головою…

Але відвернутися від кулі не змогла, щось гнітило й душило її, очі сліпило крізь повіки… Тільки дивно: вогонь той був зовсім не гарячим, а навіть холодним. Він сліпив, і в неї почали боліти очі.

Ольвія здавлено крикнула і прокинулась. Розплющила очі й відразу ж злякано їх заплющила, бо й справді щось — сліпучо-біле — насувалося їй в обличчя.

Вона схопилася, сіла, важко дихала.

Серце билося сполошено.

— Тапур… Тапур… — покликала злякано, але вождя поруч не було. Ольвія розплющила очі й зажмурилась від яскравого місячного світла. Вона спала горілиць, і повний місяць, піднявшись у небі, світив їй прямо в обличчя. От і примарилось казна-що!..

Роздивившись, що то місяць, полегшено перевела дух.

Звечора було душно, дні стояли спекотні, дощів давно не було, і степ дихав гарячою піччю. Навіть ночами не приходила бажана прохолода, і до самого ранку трималась важка задуха. Лише перед світанком повівав вітерець, приносячи з далеких країв ковток свіжого повітря. В такі дні у гарячому степу ніде було дітися, і все кочовище вкладалося спати побіля кибиток і шатер, просто неба, з надією, що хоч під ранок обвіє трохи свіжим вітром.

Тому й лягла Ольвія біля шатра на оленячій шкурі, відразу ж заснула, бо перед цим кілька ночей майже не спала.

Кочовище було залите тремтливим місячним сяйвом, звідусіль чулося хропіння, десь пирхали коні. Місяць був уповні, з ледь видимою щербинкою, і заливав усе навколо таким сяйвом, що в степу було видно як удень.