Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор. Страница 32

КНИГА ЧЕТВЕРТА

І. ДОБРІ ДУШІ

За шістнадцять років до описуваної нами події, одного погожого недільного ранку на провідному тижні, після обідні в Соборі Паризької богоматері, на дерев'яний настил на лівому боці паперті поклали живу істоту. Цей настил був проти велетенського зображення святого Христофора, на яке з 1413 року дивилася уклінна кам'яна статуя рицаря месіра Антуана Дезессара доти, доки раптом не надумалися скинути і святого, і віруючого. На це дерев'яне ложе мали звичай класти підкидьків, волаючи до людського милосердя. Звідси забирав їх хто хотів. Перед настилом стояла мідна мисочка для пожертв.

Та подоба живої істоти, яка лежала вранці провідної неділі 1467 року на цих дошках, очевидно, збуджувала велике зацікавлення досить численної групи глядачів, що юрмилися біля настилу. Група складалася переважно з осіб прекрасної статі, здебільшого старих жінок.

Чотири жінки, які стояли попереду, схилившись нижче від усіх над настилом, привертали до себе увагу. їхній сірий, чернечого покрою одяг свідчив про те, що вони належали до одного благочестивого братства. Я не бачу причин, чому б історії не увічнити для нащадків імена цих чотирьох скромних і шанованих осіб. Це були Агнеса ла Герм, Жеанна де ла Тарм, Генрієтта ла Готьєр і Гошера ла Віолет. Усі чотири — вдови, усі чотири— сестри з братства Етьєн-Одрі, що, згідно із статутом П'єра д'Ельї, вийшли з дому за дозволом своєї настоятельки, щоб послухати проповідь.

А втім, якщо в цю хвилину славні сестри й додержували статуту П'єра д'Ельї, то вони, безперечно, з легким серцем порушували статут Міше-ля де Браш і кардинала Пізанського, що так жорстоко приписував їм мовчати.

— Що це таке, сестрице? — спитала Агнеса у Гошери, розглядаючи маленьке створіння, яке скиглило й щулилося, налякане великою кількістю спрямованих на нього очей.

— Що тільки з нами станеться, коли тепер почали народжувати на світ таких дітей? — промовила Жеанна.

— Я не розуміюся на дітях, — підхопила Агнеса, — але певна, що на цю й дивитися гріх.

— А воно й не дитина, Агнесо.

— Це невдале мавпеня, — зауважила Гошера.

— Це знамення, — додала Генрієтта ла Готьєр.

— У такому разі,— сказала Агнеса, — це вже третє, починаючи з неділі середохресного тижня: не минуло ще й восьми днів, як сталося чудо з тим нечестивцем, якого так божественно покарала богоматір Обервільська за його глузування з прочан, а те було другим чудом за цей місяць.

— Потвора якась, а не підкидьок, — сказала Жеанна.

— Так верещить, що може оглушити й півчого, — вела далі Гошера. — Чи замовкнеш ти нарешті, горлань?

— І подумати тільки, що монсеньйор архієпископ Реймський посилає таке страховисько монсеньйорові архієпископу Парижа! — вигукнула Готьєр, побожно склавши руки.

— Як на мене, — сказала Агнеса ла Герм, — то це тварина, звіреня, нечистий плід; словом, щось нечестиве; його треба кинути або у воду, або у вогонь.

— Я певна, що ніхто не стане його домагатися, — промовила ла Готьєр.

— О боже мій, — журилася Агнеса. — Бідні ці годувальниці притулку для підкидьків, — там, у кінці набережної вулички, біля житла монсеньйора єпископа! Що з ними буде, коли їм доведеться годувати цю потвору! Я б воліла дати грудь упиреві.

— Ну й наївна ця сердешна ла Герм, — підхопила Жеанна. — Та невже ви не бачите, сестро, що цьому маленькому страховиську щонайменше чотири роки і що йому більше смакував би шматок печені, ніж ваша грудь.

Справді, це «маленьке страховисько» (нам і самим було б важко його назвати інакше) не було новонародженим немовлям. Це була якась невеличка брила, дуже незграбна й дуже рухлива, ввіпхнута в полотняну торбину, позначену ініціалами месіра Гійома Шартьє, тодішнього паризького єпископа. З торбини стирчала потворна голова. Було видно лише копицю рудого волосся, одне око, рот і зуби. Око плакало, рот горлав, зуби, здавалося, тільки й чекали, щоб укусити, — усе разом борсалося в торбині, збуджуючи подив і острах натовпу, що дедалі зростав.

Пані Алоїза де Гонделор'є, шляхетна й багата жінка, яка вела за руку гарненьку дівчинку років шести і волочила за собою довгу вуаль, що звисала з її золотистого конусоподібного головного убору, проходячи повз настил, зупинилась і хвилину розглядала нещасне створіння, а її чарівна донечка Фльорделіс де Гонделор'є, уся в шовку та оксамиті, водячи гарненьким пальчиком по прибитій до настилу дошці, по складах розбирала напис: «Діти-підкидьки».

— А я думала, що сюди кладуть тільки дітей! — промовила дама, відвертаючись з огидою.

І вона відійшла, кинувши до мисочки пожертв срібного флорина, що задзвенів серед мідних монет і викликав великий подив у бідних представниць братства Етьєн-Одрі.

За хвилину з'явився поважний і вчений Робер Містріколь — королівський протонотаріус, який в одній руці ніс величезний требник, а другою підтримував свою дружину (уроджену Гійометту ла Мересс), маючи, таким чином, при собі двох своїх керівників — духовного і світського.

— Підкидьок, — сказав він, придивляючись, — і, мабуть, знайдений на березі Флегетону.

— У нього тільки одне око, а друге закрите бородавкою, — зауважила Гійометта.

— Це не бородавка, — заперечив метр Робер Містріколь, — а яйце, що ховає в собі такого ж демона, який, у свою чергу, має маленьке яєчко, що теж містить у собі диявола, і так далі.

— Звідки це вам відомо? — спитала Гійометта де Мересс.

— Я знаю це достовірно, — відповів протонотаріус.

— Пане протонотаріус, — запитала Гошера, — як ви гадаєте, що віщує цей лжепідкидьок?

— Якнайжахливіші нещастя, — відповів Містріколь.

— О боже мій! — вигукнула якась стара жінка з натовпу. — Уже й без того торік була така страшна чума, а тепер кажуть, ніби в Арфле збираються висадитись озброєні англійці!

— Це може перешкодити королеві у вересні приїхати до Парижа, — підхопила інша, — а торгівля вже й так погіршується.

— На мою думку, — вигукнула Жеанна де ла Тарм, — для парижан було б значно краще, якби цього маленького чаклуна кинули не на настил, а на в'язку хмизу.

— У вогонь з доброї в'язки хмизу, — додала стара.

— Це було б розсудливіше, — сказав Містріколь.

Якийсь молодий священик уже кілька хвилин прислухався до розумувань черниць та сентенцій протонотаріуса. У нього було суворе обличчя, високе чоло, глибокий погляд. Він мовчки відсторонив рукою людей, що стояли біля настилу, поглянув на «маленького чаклуна» і простяг над ним руку. Це було дуже вчасно, бо всі святенники вже облизувалися на саму згадку про «вогонь з доброї в'язки хмизу».

— Я усиновляю цю дитину, — сказав священик.

Він загорнув її в свою сутану й поніс. Присутні проводжали його спантеличеними поглядами. Через хвилину він зник за Червоною брамою, що вела тоді з собору до монастиря.

Коли остовпіння минуло, Жеанна де ла Тарм прошепотіла на вухо Генрієтті ла Готьєр:

— Я ж вам давно казала, сестро, що цей молодий священик, Клод Фролло, — чорнокнижник.

II. КЛОД ФРОЛЛО

Справді, клод фролло був людиною незвичайною. Він належав до однієї з тих середніх родин, які не вельми шанобливою мовою минулого століття звалися іменитими городянами або дрібними дворянами. Ця родина успадкувала від братів Пакле ленне володіння Тіршап, що підлягало паризькому єпископові. Двадцять один будинок цього володіння був у тринадцятому столітті предметом нескінченних позовів у консисторському суді. Як власник цього володіння, Клод-Фролло був одним із ста сорока одного феодалів, що мали право на стягнення орендної плати в Парижі та його передмістях. І довго у списках, що зберігаються в Сан-Мартен-де-Шан, його ім'я як ленного власника Тіршапа стояло між володінням Танкрвіль метра Франсуа ле Воз і Тур-ським колежем.