Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор. Страница 36

Для всіх, хто знає про колишнє існування Квазімодо, Собор богоматері здається бездушним, мертвим. Відчувається, що йому чогось бракує; це величезне тіло, яке ніби втратило життя, це — кістяк, дух його покинув, лишилась тільки оболонка, от і все. Це — череп, у якому ще зяють очні западини, а зір погас.

IV. СОБАКА І ЙОГО ГОСПОДАР

І все-таки на світі була людська істота, яку Квазімодо виключав із кола своєї злобливості й ненависті і яку він любив так само, а може, й більше, ніж Собор; це був Клод Фролло. Воно й цілком зрозуміло. Клод Фролло дав йому притулок, усиновив, вигодував, виховав. Малою дитиною Квазімодо, тулячись до ніг Клода Фролло, шукав захисту, коли його переслідували собаки й діти. Клод Фролло навчив його говорити, читати, писати. Клод Фролло, нарешті, зробив його дзвонарем, а повінчати великий дзвін з Квазімодо — все одно, що віддати Ромео Джульєтту.

Тож і вдячність Квазімодо була глибока, палка, безмежна; і хоч обличчя його названого батька часто було похмуре й суворе, хоч його мова звичайно була різка, суха, владна, вдячність Квазімодо ніколи й на хвилину не послаблювалася. Архідиякон мав в особі Квазімодо найпокірнішого раба, найслухнянішого слугу, найчуйнішого собаку. Коли нещасний дзвонар оглух, між ним і Клодом Фролло встановилася таємнича мова знаків, зрозуміла тільки їм. Таким чином, архідиякон був єдиною людською істотою, з якою Квазімодо міг порозумітись. У нього було тільки два зв'язки із зовнішнім світом: Собор і Клод Фролло.

Ні з чим не можна порівняти влади архідиякона над дзвонарем і прив'язаності дзвонаря до архідиякона. На перший знак Клода, з одного бажання зробити йому приємність, Квазімодо ладен був кинутися з висоти башт Собору. Здавалося дивним, що так надзвичайно розвинену фізичну силу Квазімодо сліпо підкорив волі іншої людини. Безперечно, що в цьому виявилася й синівська відданість, і прив'язаність слуги, але також був і непереможний вплив одного розуму на інший. Убогий, незграбний і неповороткий розум дивився з благанням і покорою на розум високий і проникливий, могутній і піднесений. Але над усіма панувала вдячність. Вдячність, розвинена до таких меж, що її важко з будь-чим порівняти. Серед людей важко знайти гідне порівняння. Тому ми скажемо, що Квазімодо любив архідиякона так, як ніколи ні собака, ні кінь, ні слон не любили свого господаря.

V. ПРОДОВЖЕННЯ РОЗДІЛУ ПРО КЛОДА ФРОЛЛО

У 1482 році квазімодо було близько двадцяти років, Клодові Фролло — близько тридцяти шести; перший змужнів, другий постарів.

Клод Фролло вже не був скромним школярем колежу Торші, ніжним опікуном маленького брата, молодим і мрійливим філософом, який знав багато, але ще багато чого не знав. Тепер це був суворий, поважний, похмурий священик, пастир душ; преподобний архідиякон Жозаський, другий помічник єпископа, керівник двох благочиній: Монлері і Шатофор та ста сімдесяти чотирьох сільських парафій. Це була поважна і понура особа, перед якою тремтіли діти-півчі в стихарях, органісти, братія святого Августіна та паламарі Собору богоматері, коли архідиякон повільно проходив під високим стрілчастим склепінням хорів, величний і задумливий, схрестивши руки й схиливши на груди голову так низько, що видно було тільки високе полисіле чоло.

Тим часом дом Клод Фролло не залишив ні своєї науки, ні виховання молодшого брата, двох головних занять його життя. Але згодом до цих солодких його серцю занять домішалася крапля гіркоти. З часом, каже Поль Діакр, найкраще сало гіркне. Малий Жеан Фролло, прозваний Мельником на честь місця, де його було вигодувано, не розвинувся в тому напрямку, що визначив для нього Клод. Старший брат сподівався, що з Жеана буде побожний, слухняний, сумлінний і гідний пошани учень. А тим часом, подібно до тих деревців, що не виправдовують зусиль садівника й уперто повертаютсья до сонця й повітря, молодший брат випускав буйні та пишні паростки тільки в напрямі ледарства, неуцтва й гульні. Це було справжнє чортеня, завжди невгамовне і водночас надзвичайно втішне й дотепне, яке часто примушувало Клода насуплювати брови, але іноді викликало в нього й усмішку.

Клод віддав його до колежу Торші, в якому сам, серед праці й роздумувань, провів свої дитячі роки, і йому було боляче, що ця святиня науки, яка колись пишалася прізвищем Фролло, тепер була з нього обурена. З цього приводу Клод інколи читав Жеанові дуже довгі й суворі нотації, які той мужньо вислухував. А втім, молодий гульвіса, як це буває в усіх комедіях, мав добре серце. Однак, вислухавши нотації, він знову зовсім спокійно брався за свої пустощі та бешкети. То він, дотримуючись цінної і до сьогодні збереженої традиції, на знак привітання відлупцював якогось «жовторотого» (так називали в Університеті новачків). То підмовив зграю школярів, які, quasi classico excitati [66], за всіма класичними правилами атакували шинок, побили шинкаря «наступальними палицями», пограбували таверну й порозбивали винні бочки у винарні. Після цього заступник настоятеля колежу боязко підносив дом Клодові довгий рапорт, писаний по латині, з такою сумною приміткою: «Rixa; prima causa vinum optimum potatum» [67]. Нарешті ходили чутки — просто жах, шістнадцятирічна дитина! — що Жеанова розгнузданість частенько заводила його аж на вулицю Глатіньї.

Засмучений і розчарований у своїх найкращих почуттях, Клод ще за-пальніше кинувся в обійми науки, тієї сестри, яка принаймні не насміхається з вас і завжди платить, правда, іноді не досить повноцінною монетою, за пошану до неї. Отже, він ставав дедалі глибшим ученим і водночас, цілком природно, суворішим, як священик, і сумнішим, як людина. Для кожного з нас існує певне співвідношення між нашим розумом, способом буття і вдачею, які розвиваються безперервно, і це співвідношення порушується тільки при великих життєвих потрясіннях.

Оскільки Клод Фролло вже за юнацьких років пройшов майже все коло людських знань позитивних, офіційних, дозволених законом, він мусив, якщо не хотів зупинитися ubi defuit orbis [68], йти далі і шукати іншої поживи для задоволення невситимої активності свого розуму. Стародавній символ змії, що жалить власний хвіст, насамперед може бути застосований до науки. Очевидно, Клод Фролло впевнився в цьому на власному досвіді. Багато серйозних людей твердило, що, вичерпавши все fas  [69] людського пізнання, він насмілився проникнути в nefas [70]. Казали, що, покуштувавши послідовно всіх плодів дерева пізнання, він, чи з голоду, чи з пересичення, нарешті покуштував плода забороненого. Читачі пам'ятають, що Фролло брав участь у нарадах теологів Сорбони, у філософських зборах Сент-Ілер, у диспутах докторів канонічного права при Сен-Мартен, у конгрегаціях медиків при «Кропильниці богоматері», — ad cupam Nostrae-Dominae. Він поглинув усі дозволені й схвалені страви, які ці чотири величезні кухні, що іменуються чотирма факультетами, могли виготувати та подати розумові, і пересичення настало раніше, ніж заспокоєння голоду. Тоді він почав підкопуватись далі, глибше, продиратися значно нижче, ніж тогочасна наука, завершена, конкретна, визначена; може, він ризикнув своєю душею, сівши за таємничий стіл алхіміків, астрологів та герме-тиків, один кінець якого займають у середні віки Аверроес, Гійом Паризький та Ніколя Фламель і який, освітлений семисвічником, тягнеться аж на Схід, і другий кінець якого займають Соломон, Піфагор та Зороастр.

Справедливо чи ні, але так говорили про Клода.

Беззаперечним є тільки те, що архідиякон часто відвідував цвинтар Невинних, де були поховані його батьки разом з іншими жертвами чуми 1466 року; але певним є і те, що він не стільки схиляв голову перед хрестом на їхній могилі, скільки перед дивовижними статуями, якими були об-тяжені споруджені поряд гробниці Ніколя Фламеля та Клода Пернеля.