Черлені щити - Малик Владимир Кириллович. Страница 38

— Слава князеві Володимиру! Слава-а!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Тим часом у Новгороді-Сіверському події розгорнулися по-іншому.

Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів узяти участь у поході, Ігор закликав до себе на раду брата Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не гаючись.

— Братіє, що будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід на подніпровських половців. Закликають і нас…

— А що робити — іти! — не довго думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх слів, важкі кулаки на стіл.

— Ну, це ще треба подумати, — відповів на його слова Ігор. — Чи варто нам кидати свою землю без охорони і забиватися на край світу — аж до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд простий?

— Справді треба подумати, — сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на дядьків своїми сумними карими очима. — А Ярослав Чернігівський? Він іде?

— Ні, — Ігор усміхнувся. — Гонець сповістив, що князь занедужав. Але я думаю, це тільки про людське око. А насправді Ярослав думає так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на них?

— То що ж нам робити? — спитав Всеволод. — Незручно відсиджуватися в затишку, коли інші воюватимуть.

— А ми й не сидітимемо. Ми теж підемо в похід. Тільки не до Орелі та Самари, а за Ворсклу…

— Моя дружина готова до походу! — перший відгукнувся Святослав.

— Моя теж! — продзвенів голос юного Володимира Ігоровича, князя путивльського, якому наприкінці літа мало виповнитися чотирнадцять літ. — П'ять стягів ждуть твого слова, княже!

Ігор поглядом приголубив сина.

Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так схожий на матір — княгиню Ярославну. Голубі очі під крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі губи, прямий ніс з ледь помітною горбинкою, русявий чуб… Тільки голос почав ламатися, але і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.

— Славно, княже! — похвалив його батько. — Тоді, якщо князь Всеволод не проти, і виступимо не гаючись.

— Я не проти, — сказав Всеволод.

Домовилися дружину брати невелику: Ігор — тисячу вояків, інші князі — по півтисячі. Йти всім без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів і солонини лише на десять днів. Це дасть змогу швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару і так же швидко повернутися назад…

2

За річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не заселена нічийна земля. Буйні трави, бур'яни та ковила котили по неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі. Золоте сонце, встаючи щоранку на сході, вітало руське військо ласкавою усмішкою і верстало по небу далі свою одвічну путь. В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синім небокраєм.

Ігор з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока сторожу, яка ледь мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не хотілося. Кожен був заглиблений у власні думки та спомини.

Ігор думав про одержаний напередодні походу лист від тестя, галицького князя Ярослава. Ярослав відповідав сухо. Ні, він не хоче примирення з непокірливим сином Володимиром! У нього є інший син, Олег, який і посяде після нього Галицький стіл. А за Володимира Ігор хай і не просить — нічого не вийде…

Ігор сумно поглянув на сина Володимира. Невже і між ними коли-небудь спалахне ворожба? Невже і його сини пересваряться між собою і гризтимуться, як собаки, за кращий город, за багатшу отчину? Що за прокляття впало на Рюриків рід і тяжить над ним ось уже двісті літ, ще з часів старого Володимира! Чи це доля всіх князівських родів?

Хід його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.

Ігор зупинив військо.

Назустріч мчав гонець, кричав здалеку:

— Княже, княже! Половці!

— Скільки їх?

— Чотири або п'ять стягів — не більше. Ідуть нам насупроти.

— Без веж, без жон і дітей?

— Самі вої, княже. І всі добре озброєні.

— Гм, сам бог посилає їх нам в руки, — тихо, сам до себе, промовив Ігор, а потім запитав: — Вони вас помітили?

— Ні, не помітили. Ідуть долиною.

Ігор переглянувся з князями.

— Що робитимемо, братіє? Нападемо?

— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним ціла орда? — висловив сумнів обережний Святослав.

— Ну й що? — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою вже почали роздуватися ніздрі. — Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо і, поки надійде орда, швидко відступимо! Така щаслива нагода — знищити або захопити в полон півтисячі половців — трапляється не щодня! До бою, братіє! До бою!

Всі пристали до його думки. Ігор тут же розпорядився:

— Я б'ю в лоб. Князі Святослав і Володимир обходять ліве крило супротивника, Всеволод — праве. Якщо ворог вчинить спротив — висікти до ноги! Якщо ні — полонити всіх! А потягнемо, братіє!

Готувалися недовго. За кілька хвилин дружини розділилися і пішли кожна своєю дорогою.

Ігоря, як завжди, супроводили Рагуїл та Янь із сотнею відбірних гриднів. Рагуїл нічим не виділявся з-поміж воїв, хіба що огрядністю. На ньому були звичайні, без прикрас, гриднівські шолом та лати, на лівій руці — окований бляхою дерев'яний щит, у правій — меч, сідло і чапрак — теж без прикрас, і кінь під ним був не кращий, ніж у його воїв. Зате Янь хизувався посрібленими шоломом і острогами, новою кольчугою, що не встигла потемніти, багатим сідлом і ще багатшою вуздечкою, що ряхтіла бронзою та сріблом. Баский кінь міг би позмагатися по красі та прудкості з князівськими кіньми.

Він перший домчав до сторожі і з-за кущів глянув на долину, де поволі, зовсім не підозрюючи лиха, наближався половецький загін. Попереду, судячи по одягу, похитувався на коні хан.

Янь подав знак, і князь, зупинивши дружину, під'їхав на край горба. Спішившись, прикрився гілкою і довго дивився вниз.

— Ідуть безпечно, — промовив стиха. — І їдуть не на прогулянку, а на баранжу [33]. І прямісінько до Путивля… Гадають, кляті, що ніхто не стереже сіверську вкраїну, а ми тут мокрим рядном і накриємо їх!

— Ех, і вдаримо зараз! Аж пір'я полетить! — пристукнув кулаком по луці сідла Янь. — Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потішити серце! Бо так рука свербить!

І він стиснув правицею руків'я меча.

Ігор заперечливо похитав пальцем.

— Нападемо всією дружиною. Та з усіх боків, разом, щоб жоден не вислизнув! їдь до батька, скажи — хай ставить військо в бойовий ряд і жде мого знаку!

Янь поскакав. А Ігор озирнув далину — чи не видно там орди? Він знав, що самої орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помітити куряву, збиту тисячами кінських ніг, а ще швидше — зграю чорного гайвороння у голубому літньому небі.

Однак ні орди, ні куряви, ні гайвороння не видно. Що ж — це на краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде своє військо в пастку!

Тим часом ворог наближався. Вже видно не тільки окремі постаті, а й обличчя половців. Розімлілий від спеки хан куняє на коні, його вої поволі плетуться за ним.

Ігор перелічив — чотириста чоловік. Проти його двох з половиною тисяч — жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та Ігореві не хочеться втрачати жодного свого воя, і він усю надію покладає на несподіваність нападу. Приголомшити степовиків! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самі здалися!

Думки скачуть одна за одною. А хвилини біжать, і половці все ближче і ближче.

Пора!

Ігор подає знак — і Рагуїл з дружиною рушає. Ігор сідає на коня, виймає меча.

На чолі своїх закутих у броню сіверян вилітає на узгір'я і пологим схилом мчить униз. Услід за ним ринула вся дружина — тисяча досвідчених у ратному ділі воїв, що стрясають землю тупотом копит своїх бойових коней, а повітря — громом дужих голосів.