Черлені щити - Малик Владимир Кириллович. Страница 7

Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!

Любава!

Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.

— Прошу до вечері!

Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.

Дідусь Живосил зацмокав язиком:

— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.

Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.

— Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?

Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця, ї знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.

Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:

"Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"

А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда [11]? Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?

А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене!

Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряками.

Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.

— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!

Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що зближує незнайомих людей, робить їх щирими, відвертими і приязними. За їжею та розмовами швидко плинув час, Самуїл і Ждан дізналися, що дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї землі, шив непогані чоботи та жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучині, а відтак втрачалися і заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчі сусіди, по старій пам'яті, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дірку чи підбив підметку. А хіба це заробітки?.. Коли б були живі син з невісткою, то якось би викручувались, але ж налетіли половці — сина вбили, невістку забрали… Як тут викрутишся? А треба ж і прогодуватися, і вдягтися, і внучці коралі та підвіски купити, бо вже ж ген яка дівка вибехкалася!.. А ще ж треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і посаднику, і тіунові… А де взяти?

— Нелегке життя, — погодився Самуїл.

Розмова затяглася допізна. Лише коли заспівали перші півні, лягли спати: чоловіки на полу, Любава — на печі.

Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:

— Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!

— Будь людиною, Карпиле! — перечив Живосил. — Віддам! Усе віддам! А тим часом бери те, що маю…

Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його загримів:

— Що ти мені тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату [12]? Так ти й до смерті не сплатиш боргу!.. Хай онука відробить… Скільки ж їй сидіти у тебе на шиї? Вона харчі матиме, а ти боргу позбудешся…

— Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!

— А я й питати не буду! Потягну силоміць — і край! З сіней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:

— Ой, дідусю!..

Ждан схопився з постелі.

— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!

Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, — роздягнений, простоволосий, — кинувся з хати.

Сінешні двері розчинені настіж. У сінях — нікого. Голоси лунали аж біля воріт. Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова завія.

Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав:

— Каріїиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях віділлються сльози!

— Йди геть! Відчепися! — відмахнувся той вільною рукою.

— Карпиле!..

— Геть, кажу, шкарбане! — розлютувався чолов'яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.

Живосил заточився і впав у сніг.

Ждан перескочив через замет, вихопив меча.

— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину! І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили з рук Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.

— Ти хто? Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе… Та я…

Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала рукоять меча. Парубійко відступив до хвірточки.

Але тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.

— Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим він тобі завинив?

Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув — бликав спідлоба.

— Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого гляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам… ось цими руками… Хто ви такі?

Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.

— Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира? Той ошелешено закліпав очима. А Самуїл вів далі:

— Упізнав… От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей — ні діда Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!

Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:

— Зрозумів… Звичайно, зрозумів… Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По справедливості… По руській правді…

— По руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти… А тепер іди і запам'ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом…

Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дід Живосил просльозився.

— Спаси вас бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву… Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!