Тамдевін - Вдовиченко Галина. Страница 24

У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної формi, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й пiдсвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.

Чужий

…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрiвало немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.

Час вiд часу пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ з вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.

За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося — зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм — ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше удвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з'ясувалося, що насправдi голод — це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе, або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А те вiдчуття легкостi у шлунку, яке ми плутаємо з голодом — найкращий стан для функцiонування органiзму.

Хоча у першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв з димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.

Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день — вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.

Розiм'явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли по листяному килиму Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї — тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.

Вiтер змiнив напрям. Коли ми повернулись на своє мiсце — теплий потiк сунув тепер у наш бiк вiд тої гори, пiд якою ховалося село. Кум влаштувався на своєму мiсцi та й задрiмав, аж раптом рiзко пiдвiв голову. Кiнчик його носа затремтiв. Вiн був зараз надзвичайно красивий — з нашорошеними вухами, виразною мордою, видовженою шиєю у комiрi густої шерстi. У моїх на мордах зазвичай легко читалося не менше десяти емоцiй: гнiв, страх, загроза, злiсть, панiка, покiрнiсть, ласкавiсть, настороженiсть, спокiй, веселощi… Хоча не кожен вираз я розумiв, як, скажiмо, порухи бровами пiд час моїх пiдтягувань та вiдтискань. А зараз Кум став утiленням максимальної уваги до того, що вiдбувалося на значнiй вiдстанi.

З Дункана, який лежав поруч, теж злетiв сон. Втягнув повiтря, схопився — i усi троє нервово забiгали, мiцно стискаючи пальцi та залишаючи на пiщаних острiвцях мiж поодинокими ялiвцями зiбранi у квiтку слiди.

Ми по-рiзному з вовками сприймаємо свiт, але висновки iнодi робим однаковi. Перш нiж вмикається слух та зiр, у вовка спрацьовує нюх. Вiн чує за вiтром запах живого навiть на вiдстанi одного-двох кiлометрiв. Я ж спершу чую, потiм до слуху пiдключаються iншi органи сприйняття. Завдяки вовкам я став уважним до запахiв, навчився розрiзняти в повiтряному потоцi не лише сильнi домiнуючi ноти — теплi хвилi запашного чабрецю чи аромат ялiвцевих гiлок, а також менш виразнi складовi композицiй — не просто випари торiшнього прiлого листя, а й сумiш запахiв молодих опенькiв, трухлявого пня, сухих чорничних заростей i ще чогось невiдомого.

Повiтря завжди попереджало уважних про те, наскiльки швидко змiниться погода, буде дощ чи спека, в якому напрямку прогнали пiд горою корову з теличкою, чи перевертали нинi сiно поблизу села, чи копали бульбу. Я навчився довiряти своєму нюховi, уважно сприймати iнформацiю, яку вiн щедро постачав. Завдяки носам ми були обiзнанi з багатьма нюансами життя поблизу i на значнiй вiд нас. вiдстанi

Але нинi вiтер нiс з гори над селом слабкий доказ появи чужинця.

Я вiдчув це останнiм. Менi здалося, що на сусiднiй горi хтось такий як я, так само втягує носом повiтря i дивиться у наш бiк, вiдчуваючи нашу присутнiсть. Зачудований новачок, що бачить цей краєвид вперше. Вiдчуття було майже матерiальним, нiби я побачив картинку. Лише недостатньо чiтку.

Учотирьох вiдчували його, а вiн вiдчував нас.

Кум зробив було кiлька швидких крокiв назустрiч новому запаху, я крикнув йому, вiн незадоволено послухався i, повернувшись на своє мiсце, скрутився бубликом. Дункан iз Гаєм слухняно вмостилися поруч.

…Дункан сидiв навпроти i не зводив з мене уважних очей. Не вiдразу зауважив його важкий гiпнотичний погляд. Вiн вже не раз так дивився на мене, i кожного разу я згадував розповiдь єгеря Мирона про те, як смертельно поранений вовчина, батько моєї трiйцi, розплющив повiки на пiдлозi позашляховика i обвiв своїх убивць поглядом, вiд якого у них мороз пiшов по шкiрi.

Вiд несподiванки опустив очi, не витримав вовчого погляду. Щось невiдоме й чуже дивилось зараз на мене. Фанатична прив'язанiсть Дункана супроводжувалася iстеричними ревнощами, часом напружувала мене й дратувала. Але я видiляв його серед братiв, можливо тому, що вiн був найбiльш вiд мене залежний. А ця його здатнiсть дивитися, не вiдводячи важкого погляду, наводила на думку, що колись вони з Кумом ще зiйдуться у жорстокому з'ясуваннi, хто насправдi є лiдером.

Принаймнi погляд Кума завжди видавався менi зрозумiлим, а погляду Дункана я часом не витримував.

А може пiти прогулятися?…

Тiльки-но про це подумав, ще жоден м'яз не ворухнувся, а Дункан вже пiдхопився й застрибав передi мною.

Прочитав мою думку. Так, нiби я вголос це запропонував…

…Йшов розмашистим кроком вже з годину, в одному темпi й без зупинок. Вовки бiгли поперед мене, вiдставали, забiгали наперед, гасали по кущах, я губив їх, вони зникали надовго, несподiвано вискакували збоку… Я змiнив темп i напрямок: раптово зупинявся, кликав їх до себе, ховався, чекаючи, чи знайдуть i чи взагалi шукатимуть.

Чи є у поведiнцi вовкiв щось спiльне iз собаками, ось що мене цiкавило.

Ми вийшли до води, напилися, повернулись у затишне мiсце й попадали у траву. Неспокiй у душi пiсля потужного марш-кидка не зник. Кiлька разiв я по-вовчому мiняв позу, покрутившись i вмощуючись зручнiше. Кумовi набридла моя штовханина, вiн випростався, позiхнув, витягнув назад одну лапу, другу, вигнувся — й вiдiйшов убiк. Вирив собi у пiску ямку, влаштувався у нiй.

У невеличкому зручному наплечнику було трохи харчiв, маленька пластикова пляшка з водою, про всяк випадок, та зошит з кульковою ручкою.

Вiдкрив свої нотатки й почав писати.

…Гай охоче реагує на мої прохання та команди (останнє слово я перекреслив, якi, до дiдька, команди?). Дункан може поводитися по-рiзному: вiд демонстрацiї особливих емоцiй до показної байдужостi. Кум на мене реагує завжди, але не надто жваво й не вiдразу. Нiби дає зрозумiти, що сам вирiшує як йому вчинити.

Кум вже сьогоднi є лiдером вовчої трiйки, i саме вiн має стати ватажком майбутньої сiм'ї, аби лише Дункан сприймав iєрархiю як належне. Якщо не брати до уваги iгор-поєдинкiв, якi нiчого не змiнюють, Дункана наразi влаштовує його статус у зграї. Претендувати на бiльше? Навiщо?

Доля ватажка, як показали спостереження у Комi, є не настiльки привабливою, як може видаватися. Рядовий член зграї почувається впевнено i захищено на своєму iєрархiчному щаблi. Натомiсть тривалiсть життя вожака є меншою нiж в iнших. На здоров'ї альфа-самця позначаються постiйна напруга, вiдповiдальнiсть за зграю та готовнiсть будь-якої митi довести закономiрнiсть того, що саме вiн є ватажком.