Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович. Страница 6

 Заграй, музика, заспiвайте, ангели в небi, пташки в лiсi, жабоньки попiд берегами, дiвчаточка пiд вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, i свiт пливе надi мною, пливуть хмари веснянi - весело змагаються в небi, попiд хмарами лине перелiтне птаство - качки, чайки, журавлi. Летять чорногузи, як чоловiки у снi. I плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополi у водi, зеленi острови.

 Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човнi. Забув. А може, й не снилось, може, й справдi було на Деснi? Було-таки й справдi, та вельми давно вже минуло й розгубилось на шляхах, i вже нiколи не вернеться святiсть босоногого дитинства. I тютюн уже не зацвiте для мене поповими ризами, i не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський.

 Однi тiльки бажання творити добрi дiла й зостались при менi на все життя.

 Повечорiв мiй день, туман поле ясне укриває, i я дивлюсь, хвилюючись, навколо,- треба менi поспiшати. Гостi пливуть на вербових човнах, хвиля хвилю з-за Десни доганяє, частi думи з далекого теплого краю везуть менi...Чого тобi? Ну, що тобi?..

 Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати: Лаврiн, Сергiй, Василько й Iван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, спiвать почали. Було як вилiзуть всi четверо на тин, сядуть рядочком, як горобцi, та як почнуть спiвать. I де вони переймали пiснi, i хто їх учив? Нiхто не вчив.

 Коли вони померли вiд пошестi зразу всi в один день, люди казали: "Ото господь забрав їх до свого ангельського хору". Вони справдi виспiвали всi свої пiснi за маленький свiй вiк, нiби вiщуючи коротку свою мить.

 Недаром деякi жiночi тонкi душi не витримували їхнiх концертiв. Жiнки дивилися на них, i, сумно хитаючи головами, хрестилися, i навiть плакали, самi не знаючи чого: "Ой не буде добра з цих дiтей..."

 Сталося це, кажуть, якраз на зелену недiлю. Лихо прийшло в нашу хату бiленьку. Менi тодi ще перший рiк минав.

 Довiдавшись на ярмарку в Борзнi, що дома дiти загибають з невiдомої хвороби, батько ударив по конях. Як вiн промчав тi тридцять верстов, нещадно б'ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Деснi перевозу i як далi летiв - про це довго гомонiли подорожнi. А дома вже бачили тiльки, як ударився вiн мокрими кiньми в ворота, аж ворота розбились, i покалiченi конi попадали в кривавiй пiнi. Кинувся батько до нас, а ми вже мертвi лежимо, один лиш я живий. Що дiяти? Бити матiр? Мати напiвмертва. Гiрко заплакав наш батько над нами:

 - Ой сини мої, сини! Дiтки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано вiдспiвали...

 Потiм вiн називав нас орлятами, а вже мати - соловейками. А люди ридали i довго жалiли, що нi рибалок не вийде вже з нас, нi косарикiв у лузi, нi плугатарiв у полi, анi вже воїнiв славних.

 З чим порiвняти глибину батькового горя? Хiба з темною нiччю. В великiм розпачi прокляв вiн iм'я боже i бог мусив мовчати. Явися вiн тодi йому у всiй своїй силi, напевно, батько кинувся б i прохромив його вилами або зарубав сокирою.

 Попа вiн вигнав геть iз двору i заявив, що сам буде ховать дiтей своїх.

 Подiбний вибух розпачу i гнiву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Днiпром, через пiвстолiття, коли вдруге плакав вiн на покинутих київських горах, докоряючи нам усiм до одного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно вiдомо вже, що сила страждання вимiрюється не так гнiтом зовнiшнiх обставин, як глибиною потрясiння. А кого вже, кого не потрясало життя!

 Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Весь в полонi у сумного i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою культурою думок i почуттiв.

 Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Тiло бiле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи знизу скоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. Зневажав начальство i царя. Цар ображав його гiднiсть миршавою рудою борiдкою, нiкчемною постаттю i що нiбито мав чин нижче за генерала.

 Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалi, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом i лахмiттям. Iде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнiм смутку, аж плакать хотiлось менi, сховавшись в малинi з Пiратом. I все одно був красивий,- стiльки крилося в нього багатства. Косив вiн чи сiяв, гукав на матiр чи на дiда, чи посмiхався до дiтей, чи бив коня, чи самого нещадно били полiцаї,- однаково. I коли вiн, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик, стояв на майданах безпритульний у фашистськiй неволi i люди вже за старця його мали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний.

 З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв,- вiн годивсь на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землi переорав, поки не звiльнився вiд свого смутку.

 У виконання вiчного закону життя, схиливши сиву голову, шапку знявши й освятивши мислi мовчанням повертаю я прибитий журбою талант свiй до нього, нехай сам продиктує менi свiй заповiт. Ось вiн стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посинiло вiд нiмецьких побоїв. Руки й ноги спухли, i туга залила йому очi слiзьми, i голос уже однiмає востаннє навiки. I я ледве чую оте далеке його: "Дiточки мої, соловейки..."

 Якось однiєї ночi в нашiй хатi, що, як вiдомо, вже вросла по вiкна в землю, сталось двi подiї.

 Проснувшись ранком на печi, де спав я в просi чи в житi,- ой брешу,- в ячменi,прокинувшись, отже в теплому душистому зернi, чую - щось твориться у хатi незвичайне, мов у казцi: дiд плаче, мати плаче, курка в сiнях кудкудаче, i пахне чимсь, нiби церковним. А надворi Пiрат лютує на старцiв. А старцi вже, чую, рипають у сiнях i шарять по дверях, шукаючи клямку. Я розплющую очi i не встигаю ще як слiд прочуматись, аж мати пiдходить до запiчка i простягає на пiч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в бiлих пелюшках, як на картинi, дитя.

 - Ти вже проснувся, синочку? А я тобi ляльку принесла, дiвчинку. Ось бачиш яка!