Фараон - Прус Болеслав. Страница 20

— Лихо мені з тобою! — гримнув на неї чоловік. — Загубиш нас усіх своїм базіканням. Не слухай її, добрий пане, — звернувся він до Рамзеса. — Як корові здається, що вона хвостом відгонить мух, так і жінка думає, що язиком віджене збирача податків. А того не знають, що обидві — дурні.

— Сам ти дурний, — перебила його жінка. — О мій пане, ясний, як сонце, з царською поставою…

— Беру вас за свідків, що ця жінка блюзнить, — півголосом мовив урядовець до своїх людей..

— О квіте пахучий! Голос твій — як звуки флейти… вислухай мене! — благала жінка Рамзеса. — Мій чоловік каже цьому урядовцеві: «Я б краще віддав вам двох бичків, якби вони в мене були, аніж моїх синів, навіть якби ви мені платили за кожного по чотири драхми на рік. Бо, як піде дитина з дому на ту службу, ніхто вже її не побачить…»

— Краще б я був захлинувся!.. Хай би риба з’їла моє тіло на дні Нілу!.. — стогнав селянин. — Ти ж усе село занапастиш своїми скаргами… жінко…

Урядовець, бачачи, що його підтримує сам потерпілий, виступив наперед і знов загугнявив:

— Відколи сонце сходить над царським палацом і заходить за пірамідами, в цій країні діялися різні дива… За фараона Семемпсеса з’явилася біля піраміди Кохом дивна мара, й чума вразила Єгипет. За фараона Боетоса розступилася земля під Бубастом і поглинула силу людей. За царювання Неферхеса води Нілу одинадцять днів були солодкі, як мед. Всі бачили це, а також інші дивні речі, про які мені відомо, бо я сповнений мудрості. Але ніхто не бачив досі, щоб з води виходила якась незнана людина й забороняла збирати податки в маєтках найяснішого наступника трону…

— Мовчи, — крикнув Рамзес, — і забирайся геть! Ніхто у вас не відбере дітей, — додав він, звернувшись до жінки.

— Мені неважко забратися, — відповів урядовець, — бо я маю легкий човен і п’ятеро веслярів. Але дайте мені, ваша честь, якийсь знак для пана мого Дагона.

— Скинь перуку й покажи йому знак на своїй голові, — відповів царевич. — А Дагонові скажи, що я йому наставлю таких знаків по всьому тілу…

— Ви чуєте, яке блюзнірство? — шепнув збирач податків своїм людям, низько вклоняючись Рамзесові і задкуючи до берега.

Він сів у човен і, коли веслярі відпливли від берега на кілька десятків кроків, простяг руку й закричав:

— Щоб вас корчі за живіт вхопили, бунтівники, блюзніри!.. Зараз їду до наступника трону й розповім, що діється в його маєтках!..

Потім він схопив палицю й почав бити своїх людей за те, що вони не заступилися за нього.

— Так і тобі буде! — кричав він, погрожуючи Рамзесові. Царевич скочив у свій човен і звелів весляреві гнатися за

зухвалим службовцем лихваря. Але добродій у баранячій перуці кинув палицю і сам взявся за весла; його люди допомагали йому з таким запалом, що догнати їх було неможливо.

— Швидше сова дожене ластівку, ніж ми їх, мій ясний пане, — сказав, сміючись, весляр, Рамзесові. — Але ви, мабуть, не мірник, а офіцер, і, може, навіть з гвардії його святості, бо відразу оперіщили його по голові! Я на цьому знаюсь, сам п’ять років служив у війську й завжди бив по голові або в черево, і непогано мені жилось на світі. А як мене, було, хто звалить, я відразу бачив, що це великий пан… У нас в Єгипті (хай не оминуть його своєю ласкою боги!) страшенно тісно: місто на місті, будинок на будинку, людина на людині. Хто хоче сяк-так крутитися в цій тісняві, мусить лупити по голові.

— Ти жонатий? — спитав його царевич.

— Пхе, як є жінка й місце на півтори душі, то жонатий, а взагалі — парубок. Адже я служив у війську й знаю, що мати жінку добре лише раз на день, і то не завжди. Заважає.

— А може б, ти пішов до мене на службу? Думаю, не пожалкував би…

— З дозволу вашої милості, я відразу зміркував, що ви могли б полком командувати, дарма що молоді. Але на службу я ні до кого не піду. Я вільний рибалка; мій дід був, перепрошую, пастухом у Нижньому Єгипті, а рід наш походить від гіксосів. Щоправда, дурні єгипетські селяни глузують з нас, але мене з того тільки сміх бере. Селянин і гіксос, з дозволу вашої милості, — це як віл і бик. Селянин може ходити за плугом чи перед плугом, але гіксос нікому не буде служити. Хіба що у війську його святості, бо то ж військо!

Весляр, розохотившись, говорив далі, але царевич уже не слухав. У голові його дедалі виразніше поставали нові для нього, дуже болючі питання. Виходить, ті острівці, що повз них він пропливав, належать до його маєтностей?.. Дивна річ, він зовсім не знав, ні де розташовані його маєтки, ні які вони. Виходить, від його імені Дагон обклав селян новими податками, а той незрозумілий рух, який він спостерігав, їдучи вздовж берега, був викликаний збиранням цих податків. Селянин, якого били на березі, певно, не мав чим заплатити. Дітей, що гірко плакали в човні, продано по драхмі за кожного на цілий рік. А жінка, що стояла по пояс у воді й сипала прокльонами, — то їхня мати.

«Жінки взагалі дуже неспокійні, — думав царевич. — Сара серед них найспокійніша, а всі інші тільки те й роблять, що торохтять, плачуть і лементують…»

Йому мимоволі спав на думку селянин, який вгамовував свою балакучу жінку. Його топили — і він не обурювався. Їй нічого не робили, а вона верещала.

«Жінки дуже неспокійні!.. — знову подумав царевич. — Навіть моя шановна матінка… Яка різниця між батьком і матір’ю! Цар і знати не хоче, що я покинув військо заради дівчини, а царицю обходить навіть те, що я взяв до свого дому єврейку… Сара найспокійніша з усіх жінок, яких я знаю, зате Тафет плеще язиком, плаче й лементує за чотирьох…»

Потім царевич згадав слова жінки селянина, що вони вже місяць не їдять хліба, тільки насіння та корінці лотоса. Насіння його — як мак, корінці — на смак ніякі. Він не зміг би цього їсти й три дні підряд. Щоправда, жерці, які лікують людей, радять міняти їжу. Ще в жрецькій школі його навчали, що треба їсти по черзі м’ясо й рибу, фініки й пшеницю, смокву й ячмінь. Але цілий місяць живитися насінням лотоса!.. Ну, а кінь, корова?.. Вони ж люблять сіно, а ячмінні кльоцки їм треба силоміць запихати в горло. Мабуть, отак і селяни люблять насіння лотоса, а пшеничні або ячмінні коржі, риба та м’ясо їм не до смаку. Зрештою, найпобожніші жерці-чудотворці теж ніколи не куштують ні м’яса, ні риби. Певно, тільки вельможі та царі потребують м’яса, як леви та орли, а селянин живиться травою, як віл.

Тільки… те занурювання в воду за податки?.. Ну, а хіба він, купаючись з товаришами, не притоплював їх чи сам не пірнав? Скільки з того було сміху! Пірнати — це ж розвага. Що ж до київ, то хіба мало його били в школі?.. Це боляче, але, мабуть, не всім. Пес, коли його б’ють, виє і кусається, а віл навіть не оглянеться. Так само вельможному панові, коли його б’ють, може боліти, а селянин кричить лише того, щоб покричати при нагоді. Та й не всі кричать, наприклад офіцери й воїни навіть співають під киями.

Та ці мудрі міркування не могли заглушити в серці царевича легкого, але невідступного неспокою. Отже, його орендар Дагон наклав на селян новий податок, якого вони вже не могли сплатити!

В цю хвилину царевич мав на думці не так селян, як свою матір. Вона неодмінно дізнається про господарювання фінікійця. Що вона скаже на це синові? Як гляне на нього, як глузливо усміхнеться?.. Не була б вона жінка, якби не нагадала йому: «Я ж казала тобі, Рамзесе, що цей фінікієць розорить твої маєтки?..»

«Якби ці зрадники жерці, — думав царевич, — дали мені сьогодні двадцять талантів, я б завтра вигнав Дагона з моїх маєтків, моїх селян не били б киями і не занурювали б у воду, а мати не кепкувала б з мене. Десята… сота частина тих скарбів, що лежать у храмах і марно тішать ненаситні очі голомозих жерців, на цілі роки зробила б мене незалежним од фінікійців…»

В цю мить у голові Рамзеса блиснула досить дивна думка, що між селянами й жерцями існує глибокий антагонізм.

«Через Гергора, — думав він, — повісився той селянин у пустелі… Щоб утримувати жерців і храми, тяжко працюють близько двох мільйонів єгипетських селян… Якби маєтки жерців належали царській казні, мені б не довелося позичати п’ятнадцять талантів і мої селяни не терпіли б такого жорстокого гніту. Ось де джерело нещасть Єгипту і слабкості його царів!..»