Фараон - Прус Болеслав. Страница 9

Опівночі перед палацом зупинилися ноші й з них вийшов ад’ютант царевича, Тутмос. Коли він, позіхаючи, поволі зійшов на терасу, царевич схопився з ложа.

— Це ти? Ну що?.. — вигукнув Рамзес.

— Ти ще не спиш?.. — здивувався Тутмос. — О боги, не спати після стількох днів мордування в поході!.. Я думав що подрімаю хоч до сходу сонця.

— Де Сара?..

— Буде тут післязавтра або ти в неї в маєтку на тому березі Нілу.

— Тільки післязавтра!..

— Тільки?.. Тобі треба виспатись, Рамзесе. Надто багато чорної крові зібралося в тебе в серці, від цього й голова палає.

— А що її батько?..

— Він чоловік порядний і розумний. Звуть його Гедеон. Коли я сказав, що ти хочеш взяти його доньку, він упав на землю і почав рвати на собі волосся. Ну, я, звичайно, почекав, поки він виллє своє батьківське горе, трохи попоїв, випив вина, а тоді ми почали розмову. Гедеон, обливаючись сльозами, насамперед поклявся, що ладен швидше бачити свою доньку мертвою, ніж чиєюсь коханкою. Тоді я сказав, що ти подаруєш йому маєток біля Мемфіса над Нілом, який дає на рік два таланти прибутку і за який він не платитиме податків. Старий обурився. Тоді я пообіцяв: крім цього, він одержуватиме щороку один талант золотом і сріблом. Він зітхнув і нагадав, що його донька три роки вчилась у Пі-Баїлосі. Довелося набавити ще один талант. Тоді Гедеон, все ще засмучений, натякнув, що він втрачає дуже вигідну посаду управителя маєтку в пана Сезофріса. На це я сказав, що йому зовсім не треба кидати своєї посади, і обіцяв додати ще десять дійних корів з твоїх обор. Чоло його трохи прояснилося, і він під великим секретом признався мені, що на його Сару накинув оком один дуже великий пан, Хаїрес, який носить опахало над номархом Мемфіса. Я пообіцяв йому ще бичка, невеликий золотий ланцюг і коштовне зап’ястя. Отже, за свою Сару ти мусиш дати: маєток, два таланти щороку готівкою, десять корів, бичка, золотий ланцюг і зап’ястя. Це ти даси її батькові — шановному Гедеонові, а їй самій — що схочеш.

— А що ж на те Сара? — запитав царевич.

— Поки ми торгувалися, вона блукала в садку. А коли ми закінчили торг і запили добрим єврейським вином, вона сказала батькові… знаєш що?.. Що, якби він не віддав її тобі, вона зійшла б на скелю й кинулась униз головою. Тепер ти вже спатимеш спокійно, — додав Тутмос.

— Навряд, — мовив царевич, спершись на балюстраду й дивлячись у гущавину парку. — Знаєш, по дорозі ми бачили селянина, який повісився…

— О!.. Це гірше, ніж скарабеї! — буркнув Тутмос.

— Бідолаха повісився з розпачу, бо військо засипало канал, який він десять років копав у пустелі.

— Ну, тепер він міцно спить… Пора, мабуть, і нам.

— Того чоловіка тяжко скривдили, — мовив царевич. — Треба знайти його дітей, викупити й дати їм в оренду клапоть землі.

— Але це треба зробити у великій таємниці, — перебив Тутмос, — а то всі селяни почнуть вішатись, а нам, їхнім хазяям, жодний фінікієць не позичить і мідного утна.

— Не жартуй. Якби ти бачив обличчя того селянина, ти теж не міг би заснути, як і я…

Раптом знизу, з гущавини, почувся тихий, але виразний голос:

— Хай благословить тебе, Рамзесе, єдиний і всемогутній бог, якому немає імення в людській мові ані статуй у храмах!

Здивовані юнаки перехилилися через балюстраду.

— Хто ти?.. — гукнув царевич.

— Я — скривджений народ єгипетський, — повільно й спокійно відповів голос.

Потім усе стихло. Жоден рух ані шелест гілок не виявили присутності людини в тому місці.

За наказом царевича вибігли слуги із смолоскипами, спустили собак, обшукали всі зарості навколо будинку, але не знайшли нікого.

— Хто б це міг бути?.. — спитав Тутмоса вражений царевич. — Може, дух того невільника?.

— Дух? — повторив ад’ютант. — Я ніколи не чув, щоб духи говорили, хоч не раз стояв на варті біля храмів та гробниць. Я б швидше подумав, що це був хтось із твоїх друзів.

— Чого ж би йому ховатися?

— А хіба тобі не однаково? — відповів Тутмос. — Кожен з нас має десятки, якщо не сотні незримих ворогів. Тож подякуй богам, що маєш хоч одного невидимого друга.

— Я не засну сьогодні, — шепнув схвильований царевич.

— Заспокойся!.. Замість того щоб бігати по терасі, послухайся мене й лягай. Бачиш, сон — це поважне божество, і йому не випадає ганятися за тими, що тікають від нього, мов бистроногі олені. А от коли ти ляжеш на зручному ложі, сон, який любить вигоду, сяде поруч і огорне тебе своїм великим покривалом, що затуляє людям не тільки очі, а й пам’ять.

Кажучи це, Тутмос посадив Рамзеса на ложе, потім приніс підставку із слонової кості, формою схожу на серп місяця молодика, і, вклавши царевича, підсунув її йому під голову.

Потім він опустив полотняні запони намету, сам ліг на підлозі, і за кілька хвилин обидва заснули.

Розділ шостий

До палацу фараона під Мемфісом входили через браму між двома п’ятиповерховими баштами — пілонами. Зовнішні стіни цих споруд із сірого пісковику знизу до самого верху були оздоблені барельєфами.

Над брамою на щиті був зображений герб — символ єгипетської держави: крилата куля, з-за якої виповзали дві змії. Нижче возсідав ряд богів, яким фараони приносили жертви. На бічних стовпах теж були вирізьблені постаті богів у п’ять ярусів, один над одним, а під ними — ієрогліфічні написи.

На стінах кожного пілона головне місце займав барельєф Рамзеса Великого, який однією рукою стискав підняту сокиру, а другою тримав за. волосся гурт, людей, зв’язаних в пучок, як петрушка. Вище фараона у два яруси стояли або сиділи боги, ще вище — ряд людей, які приносили їм жертви, а під самою вершиною пілонів — крилаті змії впереміш із скарабеями.

Ці п’ятиповерхові пілони, стіни яких догори звужувались, триповерхова брама між ними, барельєфи, де сувора симетрія поєднувалася з похмурою фантазією, а побожність — з жорстокістю, справляли гнітюче враження. Здавалося, що в цю браму трудно зайти, вийти з неї неможливо, а жити за нею — важко.

З брами, перед якою завжди стояли воїни та юрмилися дрібні урядовці, можна було пройти в двір, оточений галереями, що спирались на різьблені колони. Це був, власне, гарний садочок, де росли в діжках алое, невеличкі пальми, апельсинові дерева й кедри, всі підібрані за зростом і розміщені симетричними рядами. Посеред двору бив фонтан, а стежки були посипані кольоровим піском.

Тут, під галереями, сиділи або походжали найвищі державні урядовці, стиха перешіптуючись між собою.

З двору через високі двері можна було увійти до зали, стелю якої підтримувало дванадцять колон заввишки на чотири поверхи. Зала була простора, але через масивні колони здавалась тісною. Освітлювали її маленькі віконця в стінах та великий прямокутний отвір у стелі. В залі панували прохолода й напівтемрява, в якій, однак, можна було розгледіти жовті стіни й колони, покриті розмаїтими малюнками. Вгорі — листя й квіти, нижче — боги, а ще нижче — люди, які несли статуї богів або складали їм жертви. Поміж малюнками рябіли довгі ряди ієрогліфів.

Все це було розмальоване яскравими, майже сліпучими барвами — зеленою, червоною й блакитною.

В цій залі, на узористій мозаїчній підлозі, мовчки стояли в довгих білих шатах босі жерці і найвищі сановники країни, військовий міністр Гергор, а також полководці Патрокл і Нітагер, викликані до фараона.

Його святість Рамзес XII, як завжди перед радою, приносив богам жертву в своїй каплиці. Тривало це досить довго. Щохвилини з віддалених покоїв до зали входив якийсь жрець або царедворець і півголосом повідомляв про хід відправи.

— Володар уже зламав печатку на дверях каплиці… Вже обмиває богів… Уже одягає.. Вже зачинив двері…

На обличчях присутніх, незважаючи на їх поважність, відбивались неспокій і пригнічення. Тільки Гергор був байдужий, Патрокл — нетерплячий, а Нітагер час від часу порушував урочисту тишу своїм басовитим голосом. Від кожного такого непристойного окрику старого полководця придворні здригалися, мов налякані вівці, і переглядалися, ніби кажучи: «Цей грубіян все життя ганяється за варварами, йому можна й пробачити…»