Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 31
Дідуган мій аж посинів від люті; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.
— Геть звідси, хлопче, і негайно! — закричав він голосом, добре натренованим у казармі. — Ви зазіхаєте на муніципальне майно! Зараз же звелю вас забрати!
Тимчасом бузку у мене було вже досить.
— Ну, то спіймай мене, діду! — підбурив я старого, перескочив через паркан і подався геть.
Перед будинком, де мешкала Пат, я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся по сходах і озирнувся довкола. Будинок був новий, збудований за останнім словом техніки — разючий контраст із моїм зужитим «розкішним» бараком! Сходи були вкриті червоною доріжкою; цього в пані Залевської не велося, не кажучи вже про ліфт.
Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон-Гаке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимоволі поправив галстук, а тоді подзвонив.
Мені відчинила покоївка у білому чепчику і білосніжному кокетливому фартушку — її й рівняти не можна було з нашою косою незграбною Фрідою! Я раптом відразу ж зніяковів.
— Пан Локамп? — запитала дівчина.
Я ствердно кивнув головою.
Покоївка провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Мене б не дуже здивувало, коли б там раптом з'явився підполковник Егберт фон-Гаке у повній формі і почав би мене допитувати, як і що, — так поважно й суворо дивились на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали з портретів на стінах передпокою! Але вже назустріч мені йшла своєю красивою повільною ходою Пат, і кімната раптом сповнилась тепла і радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім передав їй крадений бузок.
— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!
Вона поставила квіти у велику світлу глиняну вазу, що стояла на підлозі біля вікна.
Тим часом я оглядівся в кімнаті. Вона була оздоблена в м'які, неяскраві тони; старовинні красиві меблі, матовосиній килим, фіранки ніжних відтінків, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.
— Боже ж мій, як це ти знайшла собі таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його хіба тільки уламками від гарнітурів та непотрібними подарунками на день народження.
Вона обережно присунула вазу з квітами до вікна. Мені видко було її тоненьку зігнуту шию, прямі плечі, худорляві руки. Вона стояла коло вази навколішках і здавалась дитиною, яка потребує захисту. Але в неї були рухи гнучкого звірятка, і коли вона випросталась і притулилась до мене, то вже не здавалась більше дитиною-в її очах, на її устах знову було якесь запитливе чекання, якась таємниця, що бентежила мене, про яку ще тоді, в перший раз, я подумав: ні, такого не буває на цім грішнім злиденнім світі…
Я обняв її за плечі; саме так я сильніше відчував, яка вона прекрасна.
— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати лишила собі.
— Значить, квартира твоя? — запитав я, відчуваючи полегшення. — А підполковник Егберт фон-Гаке просто наймає її в тебе?
Вона похитала головою.
— Тепер уже ні. Я не змогла зберегти її за собою, продала решту меблів, а квартиру віддала цілком. Тепер я тут наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так обходить старий Егберт?
— Аж ніяк не обходить. Просто в мене природний страх перед поліцаями та штаб-офіцерами. Це в мене з часів військової служби.
Вона розсміялась:
— А мій батько був майор.
— До майора включно — це ще не так страшно…
— А ти хіба знаєш старого Гаке? — запитала Пат.
У мене раптом виникло недобре передчуття.
— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами і гучним голосом? Любить прогулюватись у міських скверах?
— Еге ж! — вона глянула на бузки, а тоді сміючись на мене. — Ні, він високий, блідий, в рогових окулярах.
— Тоді я його не знаю.
— Хочеш познайомитись? Він дуже симпатичний.
— Хай бог милує! Я поки що належу до товариства автомеханіків та пані Залевської!
У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила в кімнату маленький столик на коліщатках. Тонкий білий фарфор, срібний піднос з тістечками, другий-з фантастично крихітними бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.
— Змилуйся, Пат! Це просто як у кінофільмі. Я ще на сходах помітив, що ми з тобою стоїмо на різних
соціальних щаблях. Не забудь, що я звик їсти з промасленого паперу на підвіконнику пані Залевської поруч із вірною спиртовкою… Змилуйся над мешканцем безрадісних пансіонів, якщо він, збентежений, перекине тобі, може, чашку…
Вона сміялась…
— Ні, цього не роби, це тобі не личить, адже ти спеціаліст по моторах. Ти повинен бути спритним.
Вона взялась за ручку чайника.
— Тобі чаю чи кави?
— Чаю чи кави? А хіба є і те й інше?
— Є. Ось глянь!
— Чудово! Як у найкращих кафе! Бракує тільки музики…
Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, якого я зовсім і не помітив раніше.
— Ну, то чого ж тобі наливати, чаю чи кави?
— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?
— Я вип'ю з тобою кави.
— А, взагалі, ти п'єш чай?
— Атож…
— От тобі й на…
— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?
— І те й інше, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А потім ще й чаю вип'ю. Треба покуштувати всього, що тільки в тебе тут є.
Вона розсміялась і наклала мені повну тарілку. Я почав відмовлятися:
— Та буде вже, годі! Не забудь, що ми поблизу підполковника! Військові люблять поміркованість у нижніх чинів.
— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт залюбки і сам їсть тістечка із збитими вершками.
— Щодо комфорту, теж, — відказав я. — У свій час вони нас грунтовно відучили від комфорту.
Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче вабив до цього. Беззвучно котився по килиму. Я озирнувся. Все було в одному певному стилі.
— Так, Пат, ось так, значить, жили наші предки!
Вона розсміялась.
— Що це ти вигадуєш!
— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.
— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.
— Ні, не випадково. Та справа й не в речах. Справа в тому, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього ти не можеш зрозуміти. Це розуміє тільки той, хто таку забезпеченість втратив.
Вона глянула на мене.
— Ти теж міг би себе так забезпечити, коли б тількихотів.
Я взяв її за руку.
— Ото ж бо то й є, Пат, що я не хочу. Я б тоді вважав себе за авантюриста. А нашому братові найкраще живеться так — будь, що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.
— Та це й дуже зручно, так…
Я розсміявся.
— Може й зручно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.
— Ні, — відповіла вона, — будемо пити каву. Але ж їж іще! Отак, будь, що буде…
— Хіба що так… Але ж чи не сподівається цей ласун Егберт, що й йому дещо залишать?
— Можливо. Але нехай зважає на те, що нижні чини можуть помститися. Тепер такі часи… Їж, не лишай йому нічого.
Очі її блищали, вигляд був чудовий.
— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?
Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.
— З тобою! — відповів я. -А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!
Я в обід випив був тільки чашку бульйону в шоферській пивничці. Тому мені не важко було з'їсти все, що було подано. До цього я, заохочуваний Пат, спорожнив усю посудину з кавою.
Ми сиділи біля вікна й курили. Вечірня зоря полум'яніла над дахами будівель.
— Гарно в тебе, Пат, — вимовив я. — Можна зрозуміти, що й за цілий тиждень не хочеться вийти звідси… Щоб забути, нарешті, увесь отой мотлох, усю ту метушню…
— Було й так, — посміхаючись сказала Пат, — що я й не сподівалася взагалі вийти звідси.
— Коли ж це?
— Коли була хвора.