Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 93

— Звичайно, вам тут дещо здається дивним, адже так? — мовив він.

— Не те щоб занадто, — відповів я. — Я не звичний до нормального життя.

— Так, — сказав він, поглянувши темними очима в бік іспанки. — Тут, у горах, своєрідний, замкнений світ. Він змінює людей.

Я кивнув на знак згоди.

— Незвичайна хвороба, — задумливо додав він. — Вона робить людей жвавішими. А іноді кращими. Загадкова хвороба. Вона розтоплює і знімає з людини всякий шлак. — Він підвівся, злегенька вклонився мені й пішов до іспанки, що посміхалася йому.

— Ніби маслом маже патетичний балакун, га? — озвався хтось позад мене.

Обличчя без підборіддя. Лоб ґулею. Неспокійний, гарячковий погляд.

— Я тут гість, — відповів я. — А ви хіба ні?

— Таким чином він ловить жінок, — вів далі той, не слухаючи мене, — на цьому вони й ловляться. Та маленька теж.

Я нічого не відповів.

— Хто це такий? — спитав я Пат, коли той відійшов.

— Якийсь музикант. Скрипаль. Безнадійно закоханий в іспанку. Так, як закохуються тут, у горах. Але вона й слухати про нього не хоче. Любить росіянина.

— На її місці я зробив би так само.

Пат засміялась.

— Я вважаю, що саме в таких чоловіків слід закохуватись. А ти не закохалася в нього?

— Ні, — відповіла вона.

— Ти ще не була закохана тут?

— Не дуже-то…

— Та мені це байдуже, — сказав я.

— Оце-то зізнання… — Пат випрямилась. — А в дійсності тобі було б далеко не байдуже.

— Я не про те. Навіть не можу тобі пояснити свою думку. Саме тому ні, що я все ще не знаю, що ти, власне, знаходиш у мені.

— Полиш ці турботи на мене, — відповіла вона.

— А ти сама знаєш це?

— Не до кінця, — відповіла вона посміхнувшись. — А інакше й ніякої любові не було б.

Росіянин залишив біля мене пляшки. Я вже налив собі і випив кілька чарок. Атмосфера в цих кімнатах гнітила мене. Неприємно було бачити Пат серед усіх цих хворих.

— Тобі не подобається тут? — спитала вона.

— Не дуже. Спершу я повинен призвичаїтись.

— Бідний мій, любий… — Вона погладила мою руху.

— Я не бідний, коли ти зі мною, — сказав я.

— Хіба Рита не дуже гарна?

— Ні, — відповів я, — ти краща.

Молода іспанка тримала гітару на колінах. Щипнула кілька акордів. Потім заспівала, і здалося, по кімнатах лине якийсь похмурий птах. Вона співала іспанських пісень стиха, сиплим, надривним голосом хворої. І я не знав, що так впливає: чи меланхолійні чужі мелодії, чи разючий, вмираючий голос дівчини, чи тіні хворих, що притулилися в кріслах і на підлозі, чи велике схилене темне обличчя росіянина, — але мені раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; благання, зойк і страх, страх перед самотністю наодинці з нічим, що поволі пожирає людей…

Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх платтів.

— Широкі стали, надто просторі, — мурмотіла вона, приміряючи їх перед дзеркалом. Потім повернулась до мене: — А ти захопив з собою свій смокінг, любий мій?

— Ні, — відповів я. — Не знав, що він тут знадобиться.

— Тоді йди до Антоніо. Він позичить тобі свій. У вас же однакові постаті.

— Але ж він потрібен йому самому.

— Він одягне фрак. — Вона пришпилила складку. — А потім іди кататися на лижах. Мені треба тут дещо зробити. При тобі я не можу…

— Цей Антоніо… — бурмотів я. — Обберу його до нитки. І що б ми тільки робили без нього?

— Він хороший хлопець, правда?

— Так, — відповів я, — це вірно характеризує його: хороший хлопець.

— Не знаю, що б я робила сама, якби його не було тут.

— Давай про це більше не думати, — сказав я. — Це вже лишилося далеко позаду.

— Так. — Вона поцілувала мене. — А тепер іди покатайся на лижах.

Антоніо чекав мене.

— Я вже думав про те, що ви, певно, не захопили з собою смокінга, — сказав він. — Приміряйте-но піджак.

Піджак виявився трохи короткуватий, але в усьому іншому був ніби на мене пошитий. Антоніо, вдоволено посвистуючи, вийняв костюм з гардероба.

— Завтра добре розважимось, — пояснив він. — На щастя, в канцелярії чергуватиме маленька секретарка. Стара Рексрот не випустила б нас із санаторію. Адже офіціально все це заборонено. А неофіціально ми ж, звичайно, уже не діти.

Ми пішли кататись на лижах. Я вже досить добре підучився, і нам не треба було йти на лижний трек. Дорогою ми зустріли якогось чоловіка в брильянтових перснях, у картатих штанях і з галстуком, як у художників, що розвівався на вітрі.

— Тут трапляються оригінальні особи, — зауважив я.

Антоніо засміявся:

— Це — важлива персона. Супровідник мерців.

— Що? — здивовано спитав я.

— Супровідник мерців, — повторив Антоніо. — Тут же є хворі з усього світу. Особливо багато з Південної Америки. Ну, а більшість рідних хочуть поховати своїх членів родини вдома. Тоді такий супровідник мерців за пристойну винагороду доставляє туди цинкові труни. В такий спосіб ці людці стають заможними і багато подорожують. Он того, як бачите, смерть перетворила на денді.

Деякий час ми сходили на гору пішки, потім закріпили лижі й пішли на лижах. Білі схили гір то здіймалися, то опускались, а за нами дзявкаючи мчав, немов рожево-коричньовий м'яч, Біллі і час від часу провалювався в снігу по самі груди. Він знову звик до мене, хоча в дорозі іноді повертався і щодуху гнав назад, у санаторій, тріпаючи вухами. Я вивчав христіанійські прийоми і щоразу, коли, готуючись до польоту вниз, розслабляв своє тіло, думав: якщо цей стрибок удасться і я не впаду, Пат видужає. Вітер свистів мимо вух, сніг здавався важким і цупким, але я знову й знову робив круті повороти, вишукуючи дедалі стрімкіші схили, дедалі складніший рельєф, і коли мені знову й знову вдавалось не впасти, я думав: «Врятована…» Знав, що це безглуздо, а все ж радів, як ніколи…

В суботу ввечері відбувся масовий таємний вихід з санаторію. Трохи осторонь і вниз від санаторію Антоніо замовив санки. Він сам сів у спортивні санки — в лакованих черевиках, в пальті з широким декольте, з-під якого блищала біла фрачна манишка, — і, радісно гикаючи, полинув униз з висоти.

— Він збожеволів, — сказав я.

— Він часто витворяє таке, — відповіла Пат. — Надзвичайно пустотливий. Тому й витримує тут. Інакше б не був завжди у доброму гуморі.

— Зате ми тебе закутаємо якнайкраще.

Я загорнув її в усі ковдри і шалі, які тільки були в нас. Потім санні упряжки затупотіли вниз. Колона вийшла досить довга. Втекли з санаторію всі, хто міг. Можна було подумати, що в долину виїжджає весільний поїзд, так святково хиталися в місячному сяйві різноколірні султани на головах коней і так багато було сміху та перегуків від саней до саней.

Курзал був щедро прикрашений. Коли ми зайшли, там уже почалися танці. Для гостей із санаторію був зарезервований куток, захищений від протягу з вікон. Було тепло і пахло квітами, духами й вином.

За нашим столом сиділо багато людей — росіянин, Рита, скрипаль, одна стара дама з обличчям розмальованого черепа, з нею якийсь кавалер, схожий на платного танцюриста, Антоніо і ще кілька чоловік.

— Ходімо, Роббі, — сказала Пат, — попробуємо потанцювати.

Паркет поволі обертався навколо нас. Скрипка і віолончель в супроводі оркестрового рокоту звучали ніжною кантиленою. Тихо повзали ступні танцюристів по підлозі.

— Але ж, мій любий, коханий, ти раптом навчився чудово танцювати, — сказала вражена Пат.

— Ну, вже й чудово…

— Авжеж. Де ти навчився?

— Це ще Готфрід підучив мене, — признався я.

— У вашій майстерні?

— Так… і в кафе «Інтернаціональ». Адже нам потрібні були і дами для цього. Роза, Маріон та Валлі остаточно відшліфували мене. Боюсь лише, що саме через те у мене виходить не досить елегантно.

— Цього не можна сказати. — Її очі сяяли. — Це ми вперше танцюємо так удвох, Роббі!

Поряд з нами танцював з іспанкою росіянин. Він посміхався й бадьоро кивав нам головою. Іспанка була дуже бліда. Чорне, блискуче волосся крилом ворона обрамляло її лоб. Вона танцювала з непорушним, серйозним обличчям. На зап'ясті у неї був браслет із великих чотирикутних смарагдів, їй було вісімнадцять років. Від стола жадібними очима за нею стежив скрипаль.