Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 17

Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Гени- кові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!

— Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, — каже хлопець.

«Мене немає», — думає Соломійка.

У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?

Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Ії очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант — якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати — є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.

Вона не знає, що Геник готовий убити всіх: матір, лейтенанта, себе. Він близький до істерики, хоч зовні спокійний.

— Мій син правду каже, гер лейтенант. То зовсім інша дівка була. Ідемо далі.

Соломійка чує голос матері Геника і думає, що вона, Соломійка, фройляйн Саломея, от-от упаде. От-от грюкнеться на підлогу. І тут чує, як її руку стискає чиясь рука. То рука Руфини.

РОЗДІЛ ІУ ВЕСІЛЛЄ СЕРЕД ВІЙНИ

— Я не просила тебе мене рятувати, — то крик Руфини в хаті, де вони зібралися на вечорниці.

— Просила, — Любка каже. — Хіба не ти казала: «Зробіть же щось, дивчєта»?

— То вбийте мене, як ви такеї добрі, а я така погана!

У гніві, істериці, розчервоніла й розпатлана Руфина ще красивіша, вродливіша. Велика, жива, пишна ружа. Соломійка не тримає на неї зла й каже про те всім. Тильки на Василька поглядає крадькома. За нього болить серце. Бо бачить — брат любить, ой, як любить, нестямно кохає цю окаянну Руфину.

Руфину, що після слів Соломійки про прощення йде до неї й пригортає. І далі веде себе так, мовби нічого поганого не було.

Ту Руфину, котра — виходять гуртом з вечорничної хати — опинившись поряд з Соломійкою, мовби ненароком відтягає вбік, тоді каже стиха:

— Шкода, що німець тебе не пом’яв. Не була б такою гордячкою.

— Я — гордячка?

— Авжеж. Так і пре гордість. Бач, вона благородна цяця. Ненавиджу.

І в темряві видно, як блищать неїні очі. Кішки, що йде на полювання, а мо’, й вертається з нього. Цяя кішка нахиляється до Соломійчиного вуха і шепче:

— А твій братик сохне по мені, ой, як сохне.

— Неправда, — видихає Соломійка.

— Правда, подруго, правда. І ти те знаєш. Тико ж він калічка. Душа сохне, а рука всихає.

Руфина відбігає, бо, може, боїться, що Соломка кинеться на неї.

— Що вона тобі сказала, цяя видра?

То вже Петро поряд. А раз Петро, то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:

— Ми нічому не повірили.

— А то ваше діло, — гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.

Любов брата до Руфини — єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно — дві вербиці-сестриці.

А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.

— У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.

— А без тебе не обійдуться?

— Та нє, так вроді виходить.

По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.

Щемно-щемно на душі у Соломки.

І гордо — не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде — у того душа ляська альбо германська.

— Удвох ідете? — питає.

Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.

— Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме.

— А я й ни думала. Тико він їден теперка мене проводжатиме. Не боїшся?

— Кого схочеш, того й вибереш. Так же договорилися!

«Ой дітвак, дітвак», — думає Соломійка.

Ії захлюпує ніжність. І жаль — в глибині душі вона не хотіла б нікуди Петруся свого відпускати. І страх — бо ж повстанці ходять воювати і з німаками, і з поляками.

Літнє надвечір’я кладе на вулицю, на хати все довші тіні. Десь із- за крайніх садків намагається востаннє прозирнути, погладити Соломійку теплою ніжною лапкою-промінчиком призахідне сонце.

Ій добре. Нє — добре і тривожно.

«Моя душа як он та верба роздвоєна», — силкується усміхнутися.

— Соломко, ти зило свиням запарила?

Мама невчасно озивається, а потім із хліва визирає.

— Ну ви глєньте, людоньки, вечір у вікна заглядає, оно роботи ще скіко, а цяя дівуля парубкам смішки продає.

Та голос у мами хоч ніби й сердитий, та не вороною каркає, а ластівкою до їх обох підлітає, тоже на двох птахів, один з яких до вирію одлітати мусить, схожих.

І випорхує той щебетливий голос вгору, мовби хоче більшого простору, та їх за собою кличе.

— Ци, може, ти, парубче, вже у приймаки записуватися прийшов, то оно відро до рук тобі проситься.

— Чом би й нє, тітко Соломко, — Петрусь.

Та розмова у них в хаті відбулася десь одразу за храмовим праз- ником, через два ци три деньочки по Дмитрові ^:. Ну, сиділи за вечерею, про те, про се гуворили. Мама, тато, дід, сивий вже, мов голуб, що, до того ж, снігом присипаний, бабуня зморщені, ну й вони з Васильком. Ну, й тато почав, те що не раз починав, а Соломійка усе віджартовувалася. Та цього разу голос у тата Антона незвичний, урочистий і суворий, хоч трохи й хрипкий, як у батюшки їхнього нового на проповіді. Ну й мовили тато тим голосом:

— Таки пора тобі, дівонько, всерйоз про заміжжя подумати. Двайцєтий рік пуйшов, скоро й дівкою старою, що тико котиська об ноги сватаються, будеш. А чого? Хіба нима з кого вибирати? Ну, добре, Тимошу й Пилипові гарбузи піднесла, як свататися прийшли, хай, хоть і женихи не з останніх, з хазяйствених сімей. Хоть і поговір пуйшов про перебірливість. Не креши вочима, як блискавка серед ясного неба, я тобі не ворог і з хати не випихаю.

— Антоне, ну сама Соломка рішить, як тре’, — мама Соломія- старша спробувала у мову цвяшка, хоть і м’яким голосом, забити. — Правда ж, доню? За нею ни стане.

Тато:

— Та дайте догувурєти, бо за вами ни тико до нужника ци до балії з водою не втикнешся, али й у мові насіннє не встромиш. — І потим: — Та же, Соломко, знаєш, обидві знаєте, що мені стої- ло од Германії одкупитися, щоби тебе не увезли. І старості дав, щоб той кому тре’ у Любовні підмастив, і тому поліціянтові, що з міста приїжджав, дві царських золотих монєти пішло в лаписька. Тико ж время таке наступає, що все може бути. Оно облави почастішали. Кум Герасим, а він же зі старостою, з Бартохом, вась-вась, каже, що й по селах, ни тико в місті, облави будуть. Хапають, кого увидять. Зла німчура, бо ж, кажуть, Києв совєти вже назад забрали, от-от через ліси лапи свої сюди простєгнуть. Чує моє серце — вернуться, холера б їх узяла. Я то до чого? А до того, що заміжніх до Германії на тую каторгу ни беруть, а ще якби загрубіла, то й вобще мона спокойними бути. Тим більше, що ж Петро Гриців й Павло Линюків тобі давно в женихи записані.

Ну, тут Соломійка сердитих коників з своїх голубих блюдець прогнала і лукаво так, маленькою змійкою-смішечкою на вустах, які добрих два десятки, а то й більш, загорєнських та з сусіцьких сіл парубків мріяли обціловувати: