Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 52

— Значить, десь у схроні своїм смердючім сидять, тремтять од страху, що й по них прийдуть, — Вадим тоді засміявся і неї обійняв. — А ти не тремти, кохана боягузочко. Я ж поруч з тобою. І пістолет при мені. І сім патронів у ньому. Я ж ворошиловський стрілець. А їх і половини того не буде. Жартую, нікого тепер боятися.

А, виходить, треба було боятися. Тре’ було, ой, тре’.

Що ж робити? Що діяти? Ждати, поки прийде Вадим і його вб’ють? Спробувати зірватися з лавки, закричати, коли він наблизиться? Хай уб’є і неї. Вона справді не змогла лишитися вірною мертвому Петру. Мертвому коханому. Тому, пам’ять якого вона зрадила. Али ж вона тико звичайна жінка. Вадима той уб’є, а як їй пусля цього жити? Після ще одної смерти.

Соломія прошептала слова молитви. Слова вислизали з її губ і падали в траву, у джерело.

Ось уже чути, як бричка їде зувсім неподалік, доріжкою. Чути, як форкає кінь.

І вона зривається з лавки. Зривається з криком. З її губ, із розтуленого, наповненого гіркотою рота вилітає ім’я. Але не те, що хоче крикнути Соломія, щоб попередити Вадима про небезпеку. Не «Вадиме!» кричить Соломія.

— Петре! Петре! — виривається з її грудей страшний розпачливий крик. Роздирає тишу і ліс.

Кого вона кличе, з якої могили, з якої далечини?

Кулі не свистять, наздоганяючи неї. Чути тильки неїне важке сапання.

Соломія біжить, здається, крізь цілий ліс, такий довгий її біг, гілки боляче хльоскають по обличчю, плечах, ріках, а вона біжить і біжить.

— Петре! — безтямно волає не вона, а її серце, таке велике цієї миті, як місяць на небі пару тижнів тому.

Такою страшною, подряпаною, з безтямними очима і тілом, що вже не дрижало, а швидше билось у конвульсіях, вона вибігає на доріжку. Бричка бовваніє попереду. З неї зістрибує Вадим, озирається. Соломія кидається до нього, падає ув обійми.

— Що з тобою? Що сталося? — Вадим гладить її волосся, плечі, цілує. — Кого ти кликала?

— Ховаймося, нас уб’ють!

— Хто уб’є?

Все ж він присідає вслід за Соломією за бричку. Дістає з кобури під плащем пістолета. Та в лісі тихо. І хвилину, й дві. Ще більше. Зрештою вони підводяться.

— Ни йдімо туди, — каже Соломія.

— Гаразд, не підемо. Але поясни, що сталося? Що все це означає?

— Потім, потім, не зара.

Вадим розвертає бричку. Доки 'їдуть доріжкою, Соломія чекає кулі навздогін. Але довкола тиша. Мирно форкає кінь, його чомусь Боруном Вадим називає. Лише здалеку долинає ледь чутне пугукання, певно, сови вилетіли на полювання.

На шосейці Соломія трохи заспокоюється.

— То що сталося? — знову питає Вадим.

— Там був чоловік.

— Який чоловік?

— Ни знаю. Повстанець. Бульбаш. Хтів убити тебе.

— То ти кричала його ім’я?

— Нє. То ім’я гиншого чоловіка. Иого вже нема.

— А де ж він?

— Убили. Давно. П’ять літ тому.

І раптом Соломія хапає його за руку. Каже майже спокійно:

— Заарештуй мене. Я бандпособніца.

— ^Тпру.

Спиняє коня, дивиться на Соломію.

— Ти що, сказала їм, що я прийду?

— Нє. Нє. Як ти міг подумати таке?

— Тоді звідки він узнав?

— Не відаю.

— Н -да, ситуація. — Він замислюється. — Чорт, хтось із жінок міг почути, як я призначав тобі побачення. Що ж, завтра розберемося, хто у вас інформатор.

— Ни треба, — просить Соломія. — Що тоді про мене подумають? Вже хай ліпше мене заберуть.

— А тебе за що? Чого ти кажеш, що бандпособніца? Ті їхні грипси ⁵¹ до лісу носила? їжу готувала? Ну, відповідай.

Голос у Вадима вже геть інший — сталевий. Такого Соломія ще ни чула.

— Я його любила, — каже вона.

— Кого? Того, що мене чекав?

— Нє. Петра. Я ни знаю, чого я його покликала. Ни знаю.

Вадим торкає коня. Знову — цок-цок підкови. Справді, мабуть, далеко чути.

І тут як у гарячці Соломія починає розповідати. Як їх росли разом троє — двоє хлопців і вона. Як теї хлопци — Петро і Павло, Петрусь і Павлусь — в неї закохалися. Як не могла вибрати між ними. Як, зрештою, обрала Павла, бо обідилася на Петра, що до лісу пуйшов, нею мовби знехтував. Як швидко збагнула, що Павла не любить. Як там, у лісі, коли од німців ховалися, з Петром зійшлася. Як призналася чоловікові й була покарана. Як проводжала чоловіка, котрого не любила, на вуйну. Як зрадила його вдруге у день Перемоги. А потім, потім загинув і Петро.

Вадим кілька разів затуляв їй рукою рота, але вона однімала й говорила далі. Говорила, а як скінчила, сказала:

— Спини коня, ми вже й поворот на Млинище проїхали.

Він:

— І куди ж ти підеш?

— Додом. Як тре’ буде мине забрати в емгебе, то знаїш, де живу.

— Ніхто тебе забирати не буде, — сказав Вадим. — І взагалі — мовчок. Про те, що сьогодні сталося. А то ще й на тебе впаде підозра, я тих хлопців-емгебістів добре знаю. Й про інше бажано не розповсюджуватися.

— Боїшся, що з бульбаською коханою знався?

— Нічого я не боюся, — сказав. — Ти могла в цьому переконатися. Ти багато чого пережила, і я пережив. Давай далі переживати разом. Хоч я не гарантую, що мене таки не вполюють.

— Ти справді мене ни кинеш?

— Я тебе люблю, — сказав на диво просто і так якось, що Соломія аж затремтіла. — Кохаю. Тебе, мою Солю.

— І я тибе. Али зара я піду. Добре?

— Йди, бо розумію, що в тебе на душі. А хоч — підвезу.

— Ни тре’. Ще які вечорничники побачать.

Вона чмокнула Вадима в щоку. Та перш ніж зістрибнула з брички, схопив Соломію за руку.

— Стривай. Я ж тобі подарунок купив з нагоди місячного ювілею нашого кохання.

Дістав щось із сумки, простяг Соломії.

— Ось, візьми.

Соломина рука торкнулася чогось м’якого й теплого, лагідного.

— Що то?

— Хустка. Пухова. На зиму матимеш.

Соломія враз відсахнулася. Що ж це таке? Той чоловік у лісі казав.

— Що з тобою? Бери.

— Нє, ни треба.

— Не хочеш подарунка від мене?

— Я ж ни за дікалони й пухові хустки тибе полюбила.

— Хіба я таке кажу?

— Дєкую.

Соломія взяла хустку, бо подумала, що він справді образиться.

Ишла селом, ковтала сльози, а м’яка пухова хустка пекла їй долоні.

3

Мине багато років, й од чоловіка, котрий приїде з Сибіру й розшукає неї, й покладе їй на долоню маленьке дерев’яне серце з двома вирізьбленими профілями — чоловічим і жіночим, дізнається Соломія, чого живою зосталася. Скаже той чоловік, Демид, що то Петрова робота, друга Яреми, яку він сховав колись у лісі, в дуплі, а тепер ось знайшов. На звороті серця побачить Соломія випалені букви — П і С. Вона довго триматиме те серце на долоні, потім у затиснутому кулаці, аж рука затерпне. А чоловік скаже, що врятувало неї тоді, не тільки неї, а й Вадима, в лісі коло джерела, Петрове ім’я. Те ім’я, котре вона безтямно кричала. Стріляти було в неї і того, другого, скаже той чоловік, все одно, що в Петра, друга Ярему, стріляти.

А поки що серед осені, перед храмовим празником — Дмитром, Дмитрієм-великомучеником, до якого вони з Варочкою білили хату, Соломія остаточно переконалася, що вона понесла, загрубіла, як то там по-вченому смішно кажуть — ваговитою ци ще якось — стала. Душа неїна заспівала пісню й не могла спинитися.

Цею новиною — у мене буде дитина, чуєте, буде дитина — Соломії хотілося поділитися не тильки з усім селом, а з усім світом. Та вона мовчала, боячись сполохати, зіврочити своє щістя, щіс- тячко, що зародилося й зріло в ній, як зріє із маленької зав’язі плід, щоб стати великим червонобоким яблуком, як з мачинки виростає ціла маківка, як росте весна з маленької, беззахисної квіточки серед снігу.

Тої пам’ятної осені п’ятдесятого року, якраз на Дмитра, в старій сільській церковці, збудованій без єдиного цвяшка ще у сімнадцятім столітті од Різдва Хрестового, хрестили й автора цих рядків, що через багато літ напише про Соломіїну долю, і малий хлопака мирно собі посопував на руках у хрещених батьків, і прокинувся та заверещав здивовано лише тоді, коли батюшка опустив його у водичку, хай і не вельми холодну. А перед тим разом з іншими односельчанами стояла на празниковій відправі Соломія й дякувала Богові й матері Божій, й Дмитрові святому заодно за даровану їй радість й просила не забирати неї.