Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 68

«Нащо я приїхала?» — це питання задавала собі Раїса не раз під час свого перебування у Загорянах. Нила душа. Нило серце і десь пекло під серцем. І коли зустрічалася з матір’ю й батьком, з братами й сестрами. Майже з ненавистю дивилася на численних небожів й небіжок.

Відповідь на своє запитання до самої себе отримала, коли навідалася до Соломії. Точніше, коли побачила її маленьку доньку. Теж Соломійку.

— Я називаю її ще Солечкою, — сказала Соломія.

— А Соломинкою і Соломкою? — посміхаючись, спитала Раїса.

— І так теж.

Двомісячне маля лежало і смішно морщилося. Воно було чорняве, із темними очками, схоже на Соломію й ще невідомо на кого.

Вже виходячи від Соломії, пообіцяла завтра щось привезти й для цього карапузика, карапузеняти (Марійці привезла гарну шапочку і в’язані рукавички з орнаментом, від яких та була в захваті), неодмінно привезти, бо ти, Соломко — ой, пробач, Солю, Солю, Солю, схожа на квасолю, ти не ображаєшся, ха-ха — маєш таке диво, і де таке купують.

— У київському універмазі, — посміхнулася трохи сумовито Соломія.

— Обов’язково заїду по дорозі у Краснодар і собі куплю.

Вона раптом зрозуміла, що заздрить, страшенно заздрить Соломії. Тій Соломії, яку завжди не любила і водночас тяглася до неї, у якої загинули й чоловік, і той, кого кохала, в якої двоє дітей невідомо од кого, двоє байстренят, а вона тим, здається, не вельми й переймається.

Прийшовши до батьківського дому, відчула, як дивна паволока насувається на очі. Раїса поспішно вибігла в сад. І заплакала, вперше заплакала — не тому, що слізьми хотіла щось вибити у Олега чи Бориса, не тому, що підкотив черговий напад істерики, що прагнув виходу, а тому, що щемкий жаль за чимось, що їй недоступне, охопив її, закутав у невидиму обгортку, кудись поніс, як несуть, буває. так, як несуть маленьку сповиту дитину. Це парадоксальне порівняння не так здивувало Раїсу, як підказало, що їй робити, як діяти далі, який шукати вихід з того глухого кута, до якого потрапила чи загнала себе сама.

Тут, у селі, вона остаточно зрозуміла те, у чому боялася признатися собі ці півтора чи скільки там років. Відколи все більше відчувала, як їй не вистачає Олегового обожнювання, його захопленого, закоханого погляду, його ніжних і навіть через десять літ сімейного життя мовби боязких доторків, жаских і водночас соромливих поцілунків. їхньої гри у роздягання й переодягання, чоловічого шепоту: «Ти тільки моя, правда?» Навіть того, як він дмухав на її вухо і здмухував кучері з лоба. Як, зрештою, пахла його шинеля, коли вертався з полігону.

Оті слова, що він чекатиме її повернення, тепер звучали як далека, але така хвилююча пісня.

І тут до розпаленої Раїсиної голови прийшла думка — вона мусить повернутися, це її обов’язок, спокута за всі прикрощі, котрі завдала Олегові, за всі зради й, зрештою, втечу від нього. Не тільки він кохав і кохає її, а й вона, виявляється, його любить. Так, так, любить, кохає й кохала завжди, не треба себе обдурювати. А те, що було. Ах, вона була, ну, була поганим дівчиськом, але і погані дівчата мають право на любов, і на щастя, й на помилки, звичайно.

Вона мусить повернутися, але не сама. З дитиною. Нехай не від нього. Але з маленькою дитиною, стати з малям на поріг і опустити винувато очі — ось і я, ти сам казав, що приймеш, тож приймай, або прожени, і я піду, піду світ заочі, бо насправді любила тільки тебе, зараз це усвідомила, а це я і моя донечка. Донечка? Чому донечка? Ліпше підійшов би син, він казав: «Народи мені сина».

Донечка тому, зрозуміла Раїса, що вона знає ім’я своєї донечки. Соломійка, Соля, Солечка — ось як звати її донечку. Неїну, як кажуть у їхніх Загорянах.

— Моя Солечка, — прошептала Раїса.

Наступного дня Раїса поїхала до Любомля і в райунівермазі купила з-під прилавка (дві сотні додаткових рубликів зробили своє) десяток пелюшок, дві сорочечки, маленьку шапчинку й іграшку-брязкальце на додачу. З тими дарунками і явилася увечері до Соломії. Вислухала: «Ой, ну нащо, Раю, то ж, певне, такі витрати, і де ти взяла це багатство?»

— Секрет-крокет, — сказала задоволена Раїса. — Хай носить на здоровлє, як у нас кажуть.

Ну, а коли вийшла Соломія проводжати, й сказала те, що мала сказати. Що хотіла сказати з учорашнього дня:

— Віддай мені, Солю, свою дочку.

Соломія:

— Як це віддати?

І далі.

Раїса:

— Я не жартую. — І пояснила, що вона хоче мати дитину, давно хоче. Та їй не можна, не народить вже. — Винна вона, ой, винна, колись не хотіла, береглася, ну, й аборти робила, а тепер уже пізно, а мій полковник хоче дитини, а ще більше я хочу. Можна, звісно, взяти з дитбудинку, та чиї діти там, невідомо. Віддай, Соломіє, Соломочко, Солечко, благаю, як до рідної ставитимусь, у маслі купатиметься твоя і моя донька, все матиме. У тебе ж є одна, а з двома буде важко. Я дам гроші, багато грошей, все, що маю, всі гроші й все золото віддам, довіку тобі й твоїй дочці вистачить.

— Нє, — сказала Соломія. — І не проси. Як я можу віддати свою кровиночку?

— Я ще прийду, — пообіцяла Раїса. — Подумай, Соломко.

Вона ще приходила. Двічі. Навіть ставала на коліна. Була сама не своя, Соломія аж злякалася, дивлячись на неї. Зрештою розсердилася й прогнала.

Та коли вернулася до хати, їй стало невимовно страшно, набагато страшніше. Поглянула на донечку, котра мирно спала.

— Мамо, тітка Рая тебе обідила? — спитала Маруся.

— Нє, люба, то я так.

Соломія закусила губу й пригорнула доньку.

Соломія недаремно боялася. Раїса справді задумала викрасти маленьку Соломієчку. Ця нав’язлива думка вже п’ятий день переслідувала її. Проходила мимо Соломіїної хати кілька разів, придивлялася до двору, чи не винесуть її лялечку подихати. Або чи не вловить такого моменту, коли Соломійку лишать у хаті саму. Лишають же дітей самих, коли вони сплять.

їй неймовірно пощастило. Коли проходила вдень мимо двору Зозуликів, побачила на подвір’ї дерев’яне ліжечко-гойдалку. Соломія казала, що його змайстрував Вірчин Роман разом з її Василем. Біля ліжка на лавці сиділа Маруся й колихала сестричку. Раїса сховалася за деревом неподалік воріт і стала спостерігати. Через хвилин десять Марійка майнула за хлів, може, схотіла в туалет. Раїса блискавкою метнулася на подвір’я й схопила Соломійку на руки. Кинулася на вулицю й побігла. Спочатку в один бік, потім у другий. Бо збагнула, що коли спохопляться, то кинуться насамперед до її батьків. Шкода, що не взяла з собою речей. Та дарма, у місті купить те, що треба.

Вона була місцева, загорєнська Руфка, тож знала, як непомітно, поза городами й садками вийти в лозняки, а потім вздовж Бригадєрової річки до шосейки. Йти до автобусної зупинки було ризиковано, бо в селі міг хтось зустрітися і вже, певно, підняли тривогу. Соломійка, її рідна Солечка, було запхинькала, та Раїса поколихала, і мала перестала.

— Розумничка моя, — похвалила Раїса.

На шосе їй ще раз пощастило. Десь у кілометрі від села її підібрала попутна легкова машина. На той час дитина знову запхинь- кала, а потім заплакала. Пелюшка, в яку була замотана по грудки, знизу стала геть мокрою. Даремно Раїса її колихала і заспокоювала. Вона з розпачем озиралася довкола. Ген у полі, обіч шосе щось роблять жінки, повно барвистих хусток, певно, копають картоплю. І певно, почули дитячий плач, бо повернули в її бік голови, показують руками.

Тут і з’явилася машина-рятівниця. Раїса сіла у «газик» на заднє сидіння.

— До Любомля? — спитав солідний чоловік, котрий сидів на передньому сидінні.

— Так, — казала Раїса. — їдьте швидше, будь ласка.

Соломійка плакала все дужче. Від неї вже недобре пахло.

— Ви б її погодували, — порадив водій.

— У мене пропало молоко, — відповіла Раїса.

— То ви їдете в лікарню?

— Так.

— Чого ж ви без нічого вибралися? Треба було якусь одежку взяти.

— Моя Солечка хвора, — вперто сказала Раїса. — Везіть її швидше.

Її завезли до районної лікарні. Раїса подякувала й вийшла з машини. Її плаття теж було спереду геть мокрим.