Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин. Страница 21

Вести Раду доручили Зимоборові, батькові красуні Зоряни. Сповнений власної гідності та значущості, він поволі підвівся зі свого місця, зробив крок уперед і, обвівши поглядом присутніх, вимовив своїм хрипким голосом:

— Славимо Даждьбога Сварожича, батька й захисника нашого!

— Славимо! — дружно підхопила Рада.

— Поважні присутні, члени Ради, шановні старійшини, — продовжував Зимобор. — Зібралися ми сьогодні із сумної нагоди. Горе впало на наше плем’я, — помовчавши, прокашлявшись, продовжив: — Славний син роду свого Велимир пішов дорогою у світ пращурів наших, пам’ять їм світла.

— Світла й довга пам’ять! — урозбрід повторила решта.

— Але пішов Велимир від нас не тому, що настав його час, а тому, що чиясь підла рука або руки обірвали нитку його життя. Обезголовили його рід.

Серед присутніх знову прокотився збуджений рокіт.

— І наш обов’язок — знайти тих поганців, які зважилися учинити цю чорну справу. Знайти й покарати, як вимагає того справедливість, — закінчив промову Зимобор і скоса зиркнув у бік братів.

— Відомо, що з Велимиром… мля-мля-млям… були два його сини, Ратибор і Чеслав. Нехай вони скажуть, що з… мля-мля-млям… батьком їх сталося, — прошамкав дід Божко, найстаріший зі старійшин.

Погляди членів Ради прикипіли до братів. Ратибор переступив із ноги на ногу, зніяковівши, відвів погляд. Чеслав же з викликом дивився в очі родичів.

— Повідай нам, Ратиборе, що сталося з Велимиром, — подав голос Колобор.

Ратибор спідлоба глянув на присутніх:

— Ми полювали, добули вепра, притомилися трохи, вирішили перепочити, а заодно й попоїсти. А потім зморило нас, видно, на сон. А прокинулися… дивимося: у батька ножі в серці стирчать… Тільки ми не знаємо, хто це зробив.

— Ніж, якщо його, звісно, прицільно не метнути, то лише зблизька вразити може. А тут — два ножі одразу… Як таке могло бути? — не вгамовувався Зимобор.

— Брат же сказав: ми не знаємо як, — не витримав Чеслав. — А ножі це ті, що батько нам із братом на наші посвяти подарував, самі ж знаєте. А батька, видно, уві сні… вбили.

— Хто?

— Знали б, сказали, а то вже й помстилися б, — гарячкував юнак. — Може, чужинці, що в Сокола стрельнули?

Чеслав відчував, що всередині нього киплять злість і роздратування, але й сам не міг зрозуміти, від чого й на кого. Напевно, усе-таки більше на самого себе і свою неспроможність розгадати загадку загибелі батька. Бо ж і сам він не міг відповісти, хто і за що це зробив.

Старі почухали бороди. Рада знову завирувала.

— Пропоную запитати того, хто першим знайшов Велимира, — заговорив Сбислав. Він був Велимирові двоюрідним братом, а Чеславові й Ратибору — дядьком.

Усі присутні ствердно закивали головами.

— Нехай кличуть коваля Тихомира, — розпорядився Зимобор.

На галявину перед Радою, широко ступаючи, вийшов Тихомир. Від постійного стояння коло вогню шкіра в нього на руках, обличчі й грудях зробилася бронзовою і тільки взимку трохи світлішала. Було видно, що він ніяковіє від загальної уваги.

— Розкажи, Тихомире, що ти бачив, коли знайшов тіло Велимира.

Важко зітхнувши, наче брався за непосильну для себе роботу, коваль промовив:

— Ну, так… — і замовк.

— Говори, Тихомире!

— Та на полюванні ми були… Усі ватаги повернулися. А Велимира… із синами до ранку не було, самі знаєте. Ну так, тоді ж і вирішили… шукати йти… Вони, звичайно, і в лісі могли заночувати, якщо дуже заполювалися, щоб, виходить, по темному не плутати… Однак у лісі хтось бешкетувати почав… Пострілювати… Ну, від лиха подалі щоб… пішли ми пошукати Велимира. А то хтось же стрельнув Сокола, — закінчив Тихомир і важко відсапався.

Було видно, що з молотом йому впоратися набагато легше, ніж вести таку довгу розмову. Від зусиль аж сорочка в нього змокріла.

— Ну, а як ви знайшли їх, Тихомире? — нагадав ковалеві, що це ще не кінець, Сбислав.

— А-а… Ну так… — задумався Тихомир. — Крик почули моторошний. Чи виття… нелюдське. Ну, і налякалися трохи… А раптом Лісовик? Але й на вовка-звіра схоже… Однак у панотця Лісу попросили допомоги й побігли туди… А там Велимир на галявині… і сини біля нього… Тільки вони як не при собі, самі не свої були. Ми їм того… мовимо: що сталося? А вони як… не розуміють… — розвів руками Тихомир.

— І більше нікого не бачили? — знову прошамкав дід Божко.

— Нікого… — простодушно відповів коваль.

Тихомира відпустили з миром, бо нічого нового більше він сказати не зміг.

— Виходить, окрім вас, на галявині нікого не було, — звернув увагу Ради знову на братів Зимобор.

— Чи не хочеш, Зимоборе, сказати, що це ми батька нашого… життя позбавили?! — було видно, що Ратибору важко далися ці слова.

— Я такого не говорив… А то нехай Рада вирішує, що і як, — склав руки на своєму здоровенному пузі Зимобор.

— У кого ж язик повернеться вимовити таке?! Нехай подивиться мені в очі й скаже! — вискочив уперед Чеслав.

— Охолонь, Чеславе, чоловіки гідні для того й зібралися тут, щоб розібратися та вирішити все по совісті, як і велять нам наші боги Великі, — зупинив хлопця волхв Колобор.

Рада затихла. Було видно, що всі присутні думають, але ні в кого з них немає готової відповіді або рішення.

— Ой, замудре! — почувся чийсь стурбований шепіт.

— І чого б ото хлопцям здумалося… мня-мня-мням… батька, що народив їх, до пращурів відправляти? От чого я не розумію… мня-мня-мням… Сказ на них який напав, чи що? — зненацька задумався вголос дід Божко, чи то розмовляючи сам із собою, чи то все ж таки ділячись думками з іншими.

— Таки справді недоладно якось виходить… — підхопив Сбислав. — Усі ми знаємо і Ратибора, і Чеслава. На наших очах хлопці виросли, змужніли. І нічого поганого за ними ніколи не водилося. Ну, може, хіба що гарячі занадто часом, особливо Чеслав. То це для мужа не перешкода. І батька свого вони завжди шанували, як і має бути, і покірні йому були. Правильно я говорю?

— Правильно! Правильно! — підтвердили, погоджуючись, члени Ради.

— Правильно то, правильно… Але от хіба що Крива Леда хотіла дещо повідати Раді, — подав зненацька голос Зимобор. — Уже й не знаю, про що, але раптом балаканина баби нам у поміч буде?

Перед Радою з’явилася Крива Леда зі своїм незмінним ціпком-ключкою.

Кривою Леду почали називати давно, ще коли вона й бабою не була. А сталося це після бійки, коли Леда через свою невгамовну душу встромила свого цікавого носа у сімейні справи однієї з родичок. А та, не довго думаючи, вирішила провчити молодицю та відтягати її за коси, що тоді ще в тієї були. Кажуть, бійка вийшла гучна й яскрава. Втручатися довелося навіть голові Роду, щоб розвести жінок, які не на жарт розійшлися. Отож у запалі бійки суперниця Леди так розвоювалася, що схопила горщик, який втрапив під руку, і метнула в кривдницю. Горщик влучив Леді просто в око. Після того вона не тільки окривіла на одне око, а й одержала прізвисько, що увічнило цю нашумілу подію. Тепер, якщо жінки сварилися, то часто можна було почути: «Ох, я тобі зараз так дам, що Кривій Леді позаздриш». І це означало серйозність намірів суперниць.

Тепер Леда була вже бабою, але цікавості до чужих таємниць не втратила, а, здавалося, навпаки, ще більше полюбила совати ніс у чуже життя. І згодом придбала багатющий досвід й уміння в цьому непростому, але такому захопливому для неї занятті…

Вона жваво вийшла на галявину і, з огляду на її спритність, було зовсім незрозуміло, навіщо їй ключка. Але, імовірніше, із ціпком баба почувалася впевненіше — було чим захищатися в разі чергового нападу якоїсь з одноплемінниць, у чийому житті вирішила б узяти участь надміру цікава Леда.

Вона уважно обвела всіх присутніх поглядом, своїм кривим оком ковзнула по Ратибору й Чеславу і вп’ялася в Зимобора.

— Ось вона я.

— М-м-да… — Зимобору зробилося якось ніяково від погляду баби. «Вилупилася, як не на добро, потвора болотна», — подумав він, а вголос сказав:

— Раді стало відомо, Ледо, що ти через свою цікавість… знаєш щось таке, що може допомогти нам розібратися в смерті Велимира.