Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин. Страница 37
Зоряна повернулася, щоб піти.
— Скажи, для чого зілля брала? — Чеслав схопив дівчину за руку.
— Пусти! Брала й брала. Тобі що до того? — рвонула руку Зоряна.
Але Чеслав не відпустив, а щоб дівчина не втекла, обхопив її обома руками. Зоряна спробувала вирватися, звиваючись усім тілом, але марно.
— Ох, коли б ти так міцно в любощах мене тримав! — прошепотіла вона йому й розсміялася, як обпекла.
— Не до дурощів мені нині, Зоряно!
Полонена ще несамовитіше намагалася звільнитися.
— Не пущу, поки не скажеш! — стискав обійми Чеслав.
Щось схоже на стогін розпачу вирвалося з грудей дівчини. Вона рвонулася з останніх сил, але що її спроби проти могутніх обіймів Чеслава?
— Навіщо брала?
— Приворожити хлопця хотіла! — випалила йому в лице Зоряна.
— Кого?!
— Кого?! — передражнила його Зоряна. — Тебе, дурня!.. Та не встигла!
— Чого ж?
— Того…
І знову якесь невідоме йому чуття дало Чеславові сигнал про небезпеку. Вони вже падали, коли над їхніми головами просвистіла стріла. Зоряна, опинившись на землі, так само в його обіймах, спершу так і не зрозуміла, що сталося.
— Ох, і дивний ти, Чеславе! — гаряче видихнула вона.
— Стрілою в нас хтось поцілити хотів. Мабуть, знову чужинець?! — поспішив остудити її надії Чеслав.
Підвівши голову, він побачив, як до них через галявину біжить Вишата.
— Падай, Вишато! Падай на землю, бо тебе стрельнуть! — закричав Чеслав дурникові.
Вишата спочатку здивовано зупинився, але потім, видно, усе-таки щось зрозумівши, щез у траві.
— Лежи, поки не покличу, — сказав Чеслав Зоряні й, перекотившись за кущі, звівся на ноги.
Він обійшов та уважно оглянув околиці галявини, але нічого підозрілого не помітив. Жодна гілка не хитнулася, жоден звук не насторожив.
«Хитрий чужинець!»
Тоді Чеслав ризикнув вийти з-за куща на відкритий простір, готовий будь-якої миті пірнути назад. Мить, друга… Піт пробив його, зволоживши сорочку, але, на щастя, більше в нього не стріляли.
— Безпечно вже, — підійшов він до Зоряни й допоміг їй підвестися.
Дівчина намагалася нічим не виявити свій переляк. Тільки широко розплющені очі, що допитливо оглядали дерева й кущі край галявини, виказували її почуття.
— Бачиш, Зоряно, як небезпечно зі мною тепер бути поруч? — забрав Чеслав травинку з її голови.
— Мені не боязно… А може, то й не в тебе зовсім мітили. Тобі звідки знати? — зміряла його очима Зоряна. — В інших із городища теж стріляли.
На це Чеславові не було що відповісти. Вони підійшли туди, де заліг у траві Вишата. Дурник лежав сумирно, прикривши голову руками.
— Вставай, хлопче, уже не стріляють, — покликав його Чеслав. — Злякався?
Вишата слухняно встав і зовсім по-дитячому усміхнувся:
— Вишата так падав!.. Нічого не боявся… Бачив, як стріла летіла, і біг Зорянку оберігати…
Дівчина лагідно скуйовдила його волосся. Від її дотику дивак ледь не задихнувся.
— А Чеслав дасть Вишаті лук, і тоді я ого-го-го яким буду… — Вишата підвів руки вгору.
— Ідемо в городище, Вишато, — смутно посміхнувшись, Зоряна повернулася, щоб іти.
— Зоряно, у тебе намисто було… Таке, з камінчиків… Чого не одягла? Чи не до душі тобі більше? — квапливо запитав Чеслав.
— Що тобі до мого намиста?.. — хмуро запитала красуня.
— Личило тобі…
Зоряна уважно подивилася на нього, і Чеслав, не витримавши її погляду, відвів очі.
— Лукавиш ти, Чеславцю, та не знаю навіщо. І про зілля навіщо запитував — не розумію. А щодо намиста, так Голуба порвала його. Бавилися ми ватагою, а вона й зачепила, ненавмисно напевно.
— Зоряно… — Чеслав хотів сказати їй щось гарне, але не знав що.
— Не треба… — немов угадавши його думки, обірвала дівчина. — Сердита я на тебе, Чеславе. Нехай мине досада, тоді…
— Про зілля ти правду сказала? — запитав її навздогін Чеслав.
— Сказала й сказала, а правду чи збрехала, ворожи тепер, — обпалила його поглядом Зоряна й пішла з галявини.
Вишата побіг за нею.
Коли вони пішли, Чеслав обшукав усе навколо галявини, але жодних явних слідів стрільця, окрім стріли, не знайшов. «Ох, і хитрий чужинець!»
«Чи збрехала Зоряна, чи сказала правду?..»
Чергова стріла, що пролетіла над його головою на галявині Світлої Лади, переповнила чашу терпіння Чеслава. Немов після укусу отруйної гадюки, злість увірвалася в його серце й, спінивши кров, розлилася по всьому тілу. Бути сліпою мішенню й щомиті боятися підлого пострілу з-за дерева — це не для нього. Чеслав волів зійтися із супротивником віч-на-віч, хоч би як той не намагався уникнути такої зустрічі, і тому вирішив будь-що зловити чужинця.
Ось зламана гілка… Але ні, це, певно, лось постарався. А тут хтось пройшов крізь кущі… Здається, це лісовий кабан прокладав собі шлях… Чеслав нишпорив очима довкола. Він ішов лісовими хащами в пошуках слідів чужинця. І яким би обережним не був приблуда, але ці сліди мають залишитися, і Чеслав їх знайде.
Він знав, що гнів — поганий помічник у такій справі, як вистежування здобичі, тому намагався загнати злість углиб своєї свідомості. А відволіктися намагався, розгадуючи для себе загадку, чи збрехала Зоряна, чи сказала правду.
І це запитання мучило його, так само залишаючись для нього нерозв’язаним. Не знаходив він поки що й потрібного сліду. Але ж він обійшов уже кілька місць, де могла виявитися присутність чужинця.
Юнак виходив із того, що оскільки чужинець полює на нього, то й шукати його треба там, де бував останнім часом він сам. Зараз хлопець ішов до галявини, де вбили його батька.
Тріснула гілка… Пискнув гризун… Притихли птахи… З другого боку від Чеслава, але в напрямку тієї самої галявини хтось ішов.
«Хто?.. Хтось великий… Може, лось або олень? А може, хижак?..»
Ні, це не лісовий звір. Так ходить тільки людина.
«Невже удача? Чужинець сам у руки йде?»
Чеслав безшумно ковзнув за повалене дерево. Кроки наближалися…
«Хто ж? Хто?»
З-за дерев з’явився дядько Сбислав. Він ішов, теж уважно роззираючись на всі боки, ніби щось шукав.
Першим бажанням Чеслава було вийти з укриття. Дуже вже багато питань назбиралося в нього до родича. Але, подумавши, вирішив, що краще й розумніше простежити за Сбиславом. Адже навіщось він сюди прийшов? Чеслав обережно, намагаючись не впустити дядька з ока, пішов за ним.
Сбислав прийшов на галявину, де було вбито його двоюрідного брата, постояв, а потім почав оглядати її. Крізь кущі Чеслав бачив, як час від часу той опускається на землю й до чогось придивляється. Минуло чимало часу, перш ніж Сбислав, певно, задовольнивши свою цікавість, вирішив піти з галявини. Пройшовши з десяток кроків, він раптом щось підняв із землі, покрутив у руках, розглядаючи, а потім швидко сховав за пазуху й рушив геть.
Чеслав не пішов за ним. Адже Сбислав — теж досвідчений мисливець і може помітити його.
«Що знайшов дядько?.. Може, це якось пов’язано з тим, що відбулося на цій галявині?.. А можливо, він знайшов те, що могло б викрити його? І саме за цим і приходив сюди?»
Ще одна загадка… Ще один слід…
Пошуки чужинця привели Чеслава до околиці городища. І тут він нарешті, здається, виявив безліч слідів його перебування. Найбільше той уподобав найвищі дерева, розташовані поблизу поселення. У їхніх кронах він, мабуть, провів чимало часу. Чужинець явно цікавився, що відбувається там, за частоколом. Але самого його Чеслав поки що так і не знайшов.
Споглядання частоколу, який був таким неприступним і за яким було рідне городище, де йому так необхідно було б декого побачити, несподівано розбудило в його пам’яті розповідь Велимира щодо цього дерев’яного захисту.
«Здається, батько говорив, що десь колоди прогнили… І що потрібно їх замінити…»
Дочекавшись вечора, щоб не бути поміченим, Чеслав обстежив частокіл. І справді, у тому боці, де огорожа виходила до лісу, хлопець виявив кілька неміцних колод. Час і негода залишили на них свій руйнівний слід. Чеслав колупнув дерево ножем, і воно легко піддалося. Продовбати дірку біля самої землі — і ти вже в городищі.