Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин. Страница 7

Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.

— А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» — передражнив Зоряну Кудряш. — Навіть любчиком назвала!

— Ой, брешеш ти, Кудряше! — похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.

— Та щоб мене кикимора поцілувала! — спробував зробити серйозне лице Кудряш.

— Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?

Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:

— Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.

— Дурило! — невесело відгукнувся Чеслав. — Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, — задражнять.

— Отакої! Так й осоромлюся?..

Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву.

Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.

— Схибив, — Чеслав махнув рукою.

— Так сонце просто в око засвітило! — свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.

— Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. — почувся розкотистий регіт.

За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав — рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.

— Зате тобі реготалку твої справно злагодили, — не залишився в боргу Кудряш.

— Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? — криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. — Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.

«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», — відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:

— Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?

— Я?.. Та так… Справи були… — спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.

— Ну й у мене справи, — відрізав Чеслав.

Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:

— У Мари був? Заборону волхва порушував… — і відпустив тятиву.

Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.

— А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, — попередив він Борислава.

А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.

— Це ж хто такий влучний?

Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.

— Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, — їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.

— Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… — стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.

Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.

— Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, — із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.

— Та що ж отут важливого? — намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. — Прицілюйся та стріляй!

— Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! — Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.

— Ой чи?! — зі сміхом перепитала Зоряна.

— А то?! — невдоволенню Кудряша не було меж.

Стріляти йому зовсім перехотілося.

— Не жіноча!.. Не жіноча!.. — Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. — Не жіноча!

— Чеславчику, дай-но свій лук! — задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.

— Ще чого! Не жіночого то розуму справа! — пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.

Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт — річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.

Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.

— А ти, Бориславе?.. Теж не даси? — підступилася дівчина до юнака.

Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.

— Тобі, Зоряно, що хочеш.. — передав дівчині свій лук Борислав.

Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.

Дівчина пирснула від сміху:

— Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. — а пересміявшись, додала: — А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися — продуєш!..

— Та вже точно!.. — обурився Кудряш.

— Вишаточці теж лук потрібний! — заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.

А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:

— Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?

— Ніколи нині, — не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.

Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.

Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.

— Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, — сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.

Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.

— От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах — дівок подивимося, — продовжив Велимир.

— Батьку!.. — Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.

— Сам вибереш, а я пораджу…

У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.

— Добре, батьку, — помовчавши, видихнув Ратибор.

— От і вирішили, — дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.

Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.

— А твої, Чеславе, як справи? — зупинився на молодшому синові. — Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.

— Намагаюся, — уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.

— Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.

— Дорослішає… — Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.

— Не навроч, Болеславо, — кинув Велимир.