Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 11

Тієї ночі парубок уявляв собі різні жахіття, які могли статися з маленькою беззахисною тваринкою. Його мучили думки про люту хуртовину та злих хижаків. Довгий час сон тікав від нього, а коли юнак нарешті заснув, йому привиділися лисиці та вовки, що роздирали дракона на шматочки своїми закривавленими зубами.

На світанку Ерагон вибіг з будинку, тримаючи під пахвою їжу та оберемок старого одягу — додатковий захист для драконячої хатинки. Той уже прокинувся і, живий та здоровий, спостерігав за сходом сонця з високої гілки. Ерагон палко подякував за це всім богам, йому відомим і невідомим. Коли він наблизився, драконеня спустилось із дерева і, стрибнувши юнакові на руки, притулилося до грудей. Вочевидь, холод йому не дошкуляв, проте виглядало воно якось злякано. Цівка диму вилетіла з його ніздрів. Ерагон заспокійливо погладив звірятко, присівши з ним на землю біля горобини, і щось тихо забелькотів. Він сидів не рухаючись, і дракончик сховав свою голівку в його одязі. Перегодом він вивільнився з обіймів і видерся парубкові на плече. Потім юнак нагодував свого вихованця й утеплив його схованку ганчір’ям. Вони ще трохи погралися, а незабаром Ерагон уже повертався додому.

Далі юнак встановив новий розпорядок дня. Щоранку він біг до лісу, годував дракона й швидко вертав додому. А вдень накидався на роботу, аби якнайшвидше завершити всі справи та знову побачитися зі своїм вихованцем. І Герроу, і Роран помітили дивну поведінку хлопця й почали цікавитись, чому це той стільки часу проводить надворі. Ерагон лише знизав плечима й відтепер, вирушаючи до лісу, почав пильнувати, аби за ним ніхто не стежив.

За якийсь час він уже не хвилювався про те, що з драконом може щось статися. Той ріс дуже швидко, майже на очах, і невдовзі більшість небезпек йому вже не загрожувала. За перший тиждень дракон збільшився майже вдвічі. Ще за чотири дні він сягав Ерагонового коліна. Хатка на дереві стала для нього замала, тож довелося збудувати нову схованку вже на землі. На це парубок витратив три дні.

Коли драконові виповнилось два тижні, Ерагон звільнив його, дозволивши самостійно гуляти лісом, бо той потребував значно більше їжі. Першого разу, коли дракон опинився на свободі, Ерагон ледь змусив його залишитись у лісі й не ходити за ним на ферму. Щоразу, як драконеня намагалось ув’язатися за ним, Ерагон подумки відштовхував його, і згодом воно збагнуло, що від нього вимагають.

Парубок також пояснив драконові, чому полювати треба тільки на Хребті, де було більше шансів залишитись непоміченим. Фермери неодмінно б звернули увагу, якби в долині Паланкар почали зникати худоба чи птахи. Від того, що тепер дракон перебував далеко, юнак почувався водночас і спокійніше, і тривожніше.

Його загадковий зв’язок із драконом дедалі міцнішав. Ерагон збагнув, що той не розуміє слів, а може спілкуватися тільки образами й емоціями. На жаль, це не завжди спрацьовувало, і досить часто дракон його геть не розумів. Відстань, на якій вони могли обмінюватись думками, швидко зростала. Незабаром Ерагон міг знайти вихованця навіть тоді, коли той перебував за три льє. Парубок часто це робив, і дракон озивався, ніжно торкаючись його єства. Ці мовчазні розмови заповнювали час, коли юнак працював на фермі. Якась маленька часточка Ерагона завжди лишалася в контакті з драконом.

Іноді він ігнорував цей контакт, але ніколи не забував про нього. Тим часом спілкування з людьми відволікало його увагу не більше, ніж дзижчання мухи.

Коли дракон підріс, його вереск обернувся на рев, а вуркотіння — на утробне гарчання. Але він чомусь не дихав вогнем, і Ерагона це почало непокоїти. Він часто бачив, як з його пащеки виходить дим, але на вогонь не було навіть натяку.

Наприкінці місяця драконові плечі сягали юнакового ліктя. За цей час його вихованець неретворився з маленької істоти в могутнього звіра. Луската шкіра дракона стала міцною, неначе кольчуга, а ікла обернулися на справжнісінькі кинджали.

Ерагон щовечора вирушав з драконом на прогулянку. Коли вони знаходили галявину, парубок вмощувався під деревом, споглядаючи, як дракон літає в небі. Йому подобалося стежити за польотом, і він шкодував, що дракона ще не можна осідлати. Потому він часто пестив драконову шию, відчуваючи, як під його долонею перекочуються могутні м’язи.

Попри всі Ерагонові зусилля, ліс довкола ферми незабаром сповнився слідами драконового перебування. Величезні відбитки лап із чотирма пазурами, що впивалися глибоко в сніг, знищити було неможливо. Так само, як і велетенських куп посліду, що трапляли на око дедалі частіше.

Дракон терся об дерева, обчухруючи з них кору, а ще точив кігті об повалені колоди, лишаючи подряпини завглибшки в декілька дюймів. Якби Герроу чи Роран зайшли за ферму трохи далі, вони неодмінно дізналися б про дракона. Ерагон розумів, що найкраще буде самому про все розповісти. Але перед тим він хотів зробити дві речі: дати драконові якесь ім’я і взагалі дізнатися про драконів якомога більше. Із цим питанням найліпше було звернутися до Брома, знавця легенд і переказів, у яких він так часто згадував про драконів.

Тож коли Роран зібрався до Карвахола по нове долото, Ерагон напросився поїхати разом із ним.

Перед тим, як вирушити в село, Ерагон гайнув до лісу і, знайшовши невеличку галявину, подумки гукнув дракона. За мить він побачив у вечірньому небі цятку, що наближалася до нього. Дракон крутнувся, стрімко загальмував і завис над верхівками дерев. Його крила зі свистом розсікали повітря. Схилившись набік і повільно кружляючи, істота м’яко спустилася вниз. Востаннє змахнувши крилами, аби втримати рівновагу, вона нарешті торкнулася землі.

Ерагон подумки розкрився назустріч дракону. Він почувався трохи ніяково з огляду на майбутню нетривалу розлуку, але пояснив другові, що справді має їхати. Той невдоволено чмихнув.

Хлопець спробував утішити істоту, передавши заспокійливу думку, але дракон тільки обурено вдарив хвостом. Ерагон поклав руки йому на плечі, намагаючись випромінювати спокій і злагоду. М’язи драконового тіла нервово здіймалися під його долонями, тож він ніжно поплескав створіння на знак примирення.

І раптом у його голові чітко залунало одне-єдине слово.

«Ерагоне!»

У ньому вчувалися смуток і пошана, так, ніби цим словом було врочисто підкріплено якусь непорушну угоду. Юнак пильно глянув на істоту, і його немовби накрило холодною хвилею. «Ерагоне!»

Парубкові аж горло стисло, коли він зазирнув у бездонні сапфірові очі. Він уперше подумав про дракона не як про тварину. Той був уже чимось іншим, чимось… більшим. Тоді юнак стрімголов кинувся додому, намагаючись утекти від дракона. «Мого дракона», — промайнуло в його голові.

«Ерагоне!»

Чаювання вдвох

На околиці Карвахола Роран та Ерагон розійшлися, і юнак повільно почимчикував собі до Бромового будинку, поринувши у власні думки. Він спинився на ґанку й хотів був звести руку, щоб постукати…

Аж раптом поруч гаркнув чийсь голос:

— Чого тобі, хлопче?

Ерагон рвучко озирнувся. За його спиною стояв Бром, спираючись на покручену палицю, прикрашену якимось дивовижним карбуванням. На ньому була довга коричнева мантія з каптуром, як у ченця, підперезана старим шкіряним поясом, на якому висіла торбинка. Великий гачкуватий ніс, що стирчав над сивою бородою, надавав його обличчю орлиної величі. Чоловік чекав на відповідь, пильно придивляючись до Ерагона з-під кошлатих брів.

— Мені потрібна порада, — озвався Ерагон. — Роран пішов по нове долото, тож я маю дрібку часу й хотів попрохати, аби ви відповіли на кілька моїх питань.

Старий щось буркнув і відчинив двері. На його правій руці Ерагон помітив золоту каблучку з коштовним каменем. Коли на неї падало світло, на поверхні вимальовувалось таємниче карбування.

— Можеш зайти. Щоб відповісти на всі твої питання знадобиться чимало часу. Схоже, їм не буде кінця-краю, — мовив старий.

Усередині будинку було темно, наче у вугільній шахті, а в повітрі щось неприємно смерділо.