Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 16

— Непоганий чолов’яга. Роранові буде в нього добре, — прогримів Хорст. Потім задумливо струсив металеву стружку з фартуха й поклав свою велетенську руку Ерагонові на плече:

— Ти пригадуєш свою сварку зі Слоуном?

— Якщо ви про гроші за м’ясо, то я, звісно ж, не забув, — відповів Ерагон.

— Та ні, хлопче, я тобі довіряю. Я просто хотів би знати, чи той камінь іще й досі в тебе.

У Ерагона тьохнуло серце. «Чого ні з того ні з сього він про це питає? Невже хтось бачив Сапфіру?» — думав юнак, намагаючись не показувати свого хвилювання, а вголос сказав:

— Так, він у мене. А чому ви питаєте?

— Як повернешся додому, викинь його куди знаєш, — з притиском мовив Хорст. — Учора тут були двоє. Загадкові люди в чорному, озброєні мечами. Мороз ішов по шкірі від одного їхнього вигляду. Вони всіх питали, чи не знаходив хто бува такого каменя, як у тебе. Та вони ще й досі тут. Усе нишпорять і випитують.

Ерагон зблід.

— Звісно, ніхто їм нічого не сказав, бо люди не хочуть зайвих неприємностей. Але я знаю декого, хто міг би тебе виказати, — закінчив Хорст.

Ерагон аж заціпенів від жаху. Вочевидь, той, хто закинув камінь на Хребет, таки вийшов на його слід. Або про Сапфіру дізналась імперія. Навіть не знати, що гірше. «Думай! Думай! — наказав сам собі хлопець. — Яйця вже немає. Знайти його неможливо. Але якщо вони знають про його існування, то можуть знати й про те, що сталося згодом… Можливо, Сапфіра вже зараз у небезпеці! Потрібна вся витримка, щоб не виказати себе». Сяк-так оговтавшись, Ерагон нарешті сказав:

— Дякую, що попередили. А ви часом не знаєте, де ті люди зараз?

Голос юнака ледь помітно тремтів.

— Я попередив тебе зовсім не задля того, щоб ти з ними зустрічався! Мерщій забирайся з Карвахола. Повертайся додому.

— Гаразд, — сказав Ерагон, аби заспокоїти коваля. — Якщо ви гадаєте, що так буде краще…

— Гадаю, — вже м’якше озвався Хорст. — Може, я й дарма гарячкую, але ті чужинці мені дуже не сподобались. Буде краще, коли ти пересидиш удома, доки вони не підуть геть. Я постараюсь зробити так, щоб вони не потрапили на вашу ферму, хоч і не певен, що мені пощастить.

Ерагон з вдячністю глянув на здорованя. Він шкодував, що не може розповісти про Сапфіру.

— Ну то я вже йду, — заквапився парубок. Повернувшись до кузні, він попрощався з Рораном, міцно потиснувши братові руку.

— Хіба ти не побудеш тут бодай ще трішки? — здивувався той.

Ерагон сумно посміхнувся. Братове запитання його зворушило.

— Мені нічого тут робити, ти ж усе одно скоро підеш, — відповів він.

— Ну що ж, гаразд, — розгублено сказав Роран. — Мабуть, тепер ми побачимось аж за кілька місяців.

— Я впевнений, що цей час мине дуже швидко, — відповів Ерагон. — Будь обережний та швидше вертайся додому.

Він обійняв Рорана й вийшов. Хорст усе ще стовбичив на вулиці. Відчуваючи, як той за ним спостерігає, Ерагон удавано рішуче закрокував вулицею — геть з Карвахола. А коли кузня зникла з поля зору, юнак шмигнув за якийсь будинок і крадькома повернувся до села.

Обережно, прислухаючись до найменшого звуку, Ерагон обстежив кожну вулицю. Подумки хлопець шкодував, що залишив свій лук на фермі. Так Ерагон нишпорив по Карвахолу, уникаючи людей, аж поки не став свідком випадкової розмови. Він мав гострий слух, проте ледь розрізняв слова, що долинали з-за рогу одного з будинків.

— Коли це сталося? — сичав вкрадливий голос, наче масло на сковорідці. У ньому вчувалася придушена зміїна злість, від якої волосся на голові ставало дибки. Йому ледь чутно відповіли.

«Та це ж Слоунів голос!» — упізнав юнак м’ясника, подумки пообіцявши при нагоді обов'язково натовкти йому пику.

Раптом озвався третій голос. Він був глибокий і гугнявий, викликаючи в уяві бридку гнилизну, плісняву та інші гидкі речі, про які ліпше не згадувати:

— А ви впевнені? Бо буде дуже прикро, якщо ви помилились. Це було б дуже-дуже… неприємно.

Ерагон аж здригнувся, уявивши, що ці люди можуть зробити. Цікаво, чи здатен хтось інший, окрім слуг імперії, так погрожувати? Певно, що ні, але той, хто підкинув це яйце, має ще більшу владу.

— Так, я впевнений. Тоді камінь був у нього. Я не брешу. Про це знає багато людей. Спитайте в них.

Здається, Слоун неабияк перепудив. Він іще щось додав, але Ерагон не розчув, що саме.

— Люди не надто охочі до… співпраці, — глузливо озвався незнайомець. — Але те, що ви розповіли, нам допоможе. Ми вас не забудемо.

Жодних сумнівів щодо цього Ерагон не мав.

Слоун пробелькотів щось у відповідь, і Ерагон почув, як ті люди подались собі геть. Він визирнув з-за рогу, аби все розгледіти. Посеред вулиці стовбичили дві високі постаті. Обидва незнайомці були вбрані в довгі чорні мантії, з-під яких визирали мечі в піхвах. Одяг вкривали якісь символи й майстерне гаптування сріблом. Їхні обличчя ховалися під глухими каптурами, а на руках були рукавички. Постаті незнайомців виглядали згорбленими, так, наче вони мали на спинах незручну поклажу.

Аби роздивитися краще, Ерагон висунувся трішки вперед. Один із чужинців пригнувся і з дивним рохканням глянув на свого приятеля. Обидва вони раптом озирнулися й присіли, ніби приготувавшись до стрибка. Ерагонові перехопило подих, він завмер від жаху. Парубок прикипів поглядом до вкритих каптурами облич. Якась дивна сила скувала його волю й не дала зрушити з місця. Подумки він скомандував сам собі: «Тікай!». І вже хотів був дременути, але не зміг… Чужинці вже прямували до хлопця нечутною ходою. Той знав, що його помітили. Обидві потвори наближалися, витягаючи мечі…

— Ерагоне! — пролунав раптом поруч крик.

Почувши своє ім’я, юнак аж підскочив від несподіванки. Незнайомці так само вклякли на місці. Здалеку до парубка мчав Бром. Тих двох старий не міг бачити. Ерагон хотів попередити свого рятівника, але язик його не послухався.

— Ерагоне! — знову гукнув Бром.

Чужинці знову глянули на хлопця, потім розвернулися й зникли між будинками.

Ерагон упав на землю. Він тремтів, на його чолі виступив піт, а долоні стали липкими. Старий допоміг Ерагонові підвестися, подавши йому руку:

— Ти виглядаєш так, наче хворий. З тобою все гаразд?

Сяк-так оговтавшись, Ерагон ствердно кивнув. Він кліпав очима, роззираючись довкола:

— У мене просто запаморочилось у голові… але це вже минуло. Дивно, я не знаю, що це було.

— Усе буде добре, — сказав Бром, — але зараз тобі краще піти додому.

«Так, мені треба додому! — подумав парубок. — Я мушу бути на фермі раніше за них!» А вголос він мовив:

— Гадаю, ви маєте рацію. Я, мабуть, трохи занедужав.

— У такому разі, рідна домівка — це найкраще, що може для тебе бути. Звісно, йти туди далеченько, але коли дістанешся, то почуватимешся значно ліпше. Давай я проведу тебе до шляху.

Ерагон не заперечував, тож Бром узяв його під руку, й вони обидва пішли. Якийсь час було чутно лише порипування снігу під Бромовою палицею.

— Чому ви мене розшукували? — нарешті спитав Ерагон.

Бром знизав плечима:

— Просто цікаво. Я дізнався, що ти тут, тож вирішив спитати, чи ти бува не згадав імені того торговця?..

«Якого торговця? Про що це він?» — Ерагон не зумів приховати своєї розгубленості й озвався якось невпевнено:

— Ні, не згадав.

Бром скрушно зітхнув, ніби пересвідчившись у тому, що він заздалегідь і так знав, і почухав свого орлиного носа:

— Ну, то коли згадаєш, обов’язково перекажи мені. Дуже вже мене зацікавив отой твій торговець, що стільки всього знає про драконів.

Ерагон неуважно кивнув. Після того вони мовчки вийшли на шлях.

— Біжи додому, — сказав Бром. — Не думаю, що тобі слід затримуватися десь по дорозі.

І подав на прощання правицю.

Ерагон потиснув старому руку, але при тому якось зачепився краєм рукавички, і вона злетіла з долоні, впавши на сніг. Покректуючи, старий підняв її.

— Я такий незграбний, — почав був він, подаючи рукавичку юнакові. Та коли Ерагон її брав, цупкі Бромові пальці вчепилися в його долоню й різко вивернули догори. На мить промайнула срібляста мітка. Бром зблиснув очима, але Ерагон уже висмикнув руку й одягнув рукавичку.