Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 27

— Не знаю, — замислено озвався Ерагон. Сапфіра скрутилася поруч, і хлопець притулився до її живота, насолоджуючись теплом. Бром сидів біля багаття, вистругуючи якісь палиці. Ні з сього ні з того він кинув одну з них юнакові. Та перелетіла тріскотливе багаття так стрімко, що Ерагон ледь устиг її схопити.

— Захищайся! — гукнув Бром, зводячись на ноги.

Зиркнувши на палицю краєм ока, юнак помітив, що ту було зроблено у вигляді примітивного меча. То що, невже Бром хоче з ним битися? І які ж шанси має старий? «Він хоче погратися, — почав злитись Ерагон. — Але якщо старий сподівається перемогти, то його чекає неприємний сюрприз».

Доки Бром обійшов багаття, юнак уже схопився на ноги. Якусь мить обидва стояли один навпроти одного, а потім старий кинувся вперед, вимахуючи палицею. Ерагон спробував заблокувати удар, та не встиг. Він голосно зойкнув, коли Биом влучив ЙОМУ по ребрах. і ледь не впав навзнак.

Розлютившись, Ерагон і собі зробив випад, але Бром легко відбив його атаку. Потім парубок спрямував палицю до голови старого, але в останню мить викрутив її, намагаючись поцілити йому в бік. Над табором залунав гучний стукіт. «Імпровізація — це чудово!» — вигукнув Бром, зблиснувши очима. Він зробив блискавичний рух рукою і завдав несподіваного удару. Ерагон, як сніп, повалився на землю.

Він прийшов до тями аж тоді, коли йому хлюпнули в обличчя водою. Ерагон звівся на ноги й присів, не в силі вимовити жодного слова. У голові гуло, а по обличчю стікала кров. Над ним стовбичив Бром із казанком талої води в руках.

— Це було зовсім не обов’язково робити, — нарешті озвався Ерагон, насилу звівшись. У нього паморочилося в голові, й він ледь стояв на ногах.

— Та невже? — звів брови Бром. — Справжній ворог не буде пом’якшувати удар, тож і я не буду. Чи я маю потурати твоїй… незграбності лише задля того, щоб ти краще почувався? Не думаю. А тепер захищайся! — старий підняв Ерагонову палицю й тицьнув її парубкові в руки.

Ерагон тупо подивився на дровиняку й похитав головою.

— Облиште, з мене досить, — мовив юнак, відвертаючись від старого, і знову ледь не опинився на землі від удару по спині. Аж загарчавши від люті, юнак озирнувся.

— Ніколи не повертайся до ворога спиною! — гукнув Бром, кинувши палицю Ерагонові й знову атакуючи. Під його натиском Ерагон відступав, кружляючи довкола вогнища.

— Притисни руки до боків. І весь час підгинай коліна, — наказав старий. Раз по раз даючи поради, він зупинявся, аби показати Ерагонові, як саме виконувати той чи той прийом.

— А тепер зроби це ще раз, тільки повільніше! — лунало над галявиною. Так вони довго вивчали одну позицію за іншою, чітко визначаючи напрямок ударів, аби потім продовжити битися по-справжньому. Ерагон вчився дуже швидко, та, попри всі зусилля, йому не вдавалося тримати Брома на належній відстані.

Коли вони закінчили урок, Ерагон зі стогоном упав на свою підстилку. У нього боліло все тіло — Бром аж ніяк не збирався його жаліти. Сапфіра несподівано захихотіла, закопиливши верхню губу й показавши ряд чудових білих зубів.

— Що це з тобою? — роздратовано спитав юнак.

— Та нічого, — відгукнулась вона. — Просто смішно бачити, як такого хвацького молодика побив старий дідуган.

Сапфіра знову захихотіла, і Ерагон густо почервонів, збагнувши, що та з нього сміється. Намагаючись хоч якось зберігати поважний вигляд, парубок улігся на бік і заснув.

Наступного дня Ерагон почувався ще гірше. Усі руки були в синцях, і він ледь міг рухатись. Бром відвів погляд від варива, яке готував, і посміхнувся:

— Як почуваєшся?

Та парубок тільки пробурчав щось у відповідь, швидко наминаючи сніданок.

Після сніданку вони вийшли на дорогу й рушили швидким кроком, плануючи дістатися Терінсфорда до обідньої пори. Невдовзі дорога стала краща, і ось уже на обрії замайоріли перші будинки.

— Скажи Сапфірі, нехай вона летить уперед і зачекає нас за Терінсфордом, — озвався Бром. — Тут слід бути дуже обережними, інакше люди неодмінно її помітять.

— А чому ж ви самі їй про це не скажете? — з притиском запитав Ерагон.

— Говорити з чужим драконом — не дуже добре.

— Чомусь у Карвахолі це вас не спинило, — не вгавав юнак.

— Ну дивись, я тебе попередив, — відрубав старий.

Ерагон похмуро зиркнув на нього й таки нереказав прохання драконові.

— Ти також будь обережний, — відповів той. — Слуги імперії можуть ховатися де завгодно.

Тим часом колії від коліс на дорозі зробилися глибшими, слідів довкола теж побільшало, а численні ферми на обрії говорили про те, що мандрівники підійшли до Теріинсфорда. Село виявилось більшим за Карвахол, але будівлі в ньому були розташовані абияк, не підлягаючи жодному плану забудови.

— Ну й безлад, — тільки й сказав Ерагон. Демптонового млина ніде не було видно. Балдор та Альбрих, певно, уже знайшли Рорана. Так чи так, але в будь-якому разі Ерагон не мав особливого бажання зустрічатися з двоюрідним братом.

— М’яко кажучи, не дуже приваблива картина, — згодився Бром.

Уздовж села несла свої води річка Анора, нерехоплена приземкуватим мостом. Коли мандрівники наблизилися до нього, з-за кущів вийшов якийсь дебелий чолов’яга й став їм на дорозі. Він мав аж надто коротку сорочку, тож брудний живіт звисав над мотузком, яким той був підперезаний. Губи в незнайомця порепалися, а зуби нагадували розкришене надгробне каміння.

— У нас тут не ходять просто так, — сказав він. — Це мій міст. Тож платіть, коли хочете нерейти на той бік.

— Скільки? — спокійно спитав Бром, витягуючи торбинку з грошима.

— П’ять крон, — зрадів власник моста, розтягнувши губи в широкій посмішці. Ерагона обурило таке нечуване здирництво, він почав був сперечатися, але Бром зиркнув на нього, й парубок принишк. Тож без зайвих слів вони віддали гроші, і чолов’яга поклав їх у торбинку на поясі.

— Красно дякую, — сказав він глузливим тоном, даючи дорогу мандрівникам.

Бром рушив уперед, але несподівано шкопирТНУВ, схопившись за руку незнайомця, аби якось утриматись на ногах.

— Дивись, куди преш! — гаркнув той, відступаючи вбік.

— Даруйте, — вибачився старий і перейшов разом з Ерагоном міст.

— Чому ж ви не торгувалися? Він же нас надурив! — напався на Брома парубок, коли вони відійшли подалі. — Адже міст точно не його! Ми б могли просто не зважати на цього здирника!

— Може, й так, — погодився Бром.

— То навіщо ж було платити?

— Бо на світі так багато дурнів, що всіх не обійдеш. Легше поступитися, а коли буде нагода, надурити їх, — старий розкрив долоню, на якій зблиснула купка монет.

— Ви розпороли йому гаманець! — не повіривши власним очам, вигукнув Ерагон.

Бром підморгнув йому і сховав гроші в кишеню:

— І там була чималенька сума. Наступного разу нехай знає, як тримати всі гроші в одному місці.

Якраз цієї миті з другого берега річки долинув страдницький рев.

— Мабуть, наш приятель оце тільки тепер помітив втрату, — прокоментував старий. — Коли побачиш вартових, скажеш мені.

Ловким рухом він схопив за плече хлопчака, що якраз пробігав поруч, і спитав:

— Ти часом не знаєш, де можна купити коней?

Хлопчак повагом глянув на прибульців і показав пальцем на велику клуню неподалік.

— Дякую, — сказав Бром, кинувши тому дрібну монетку.

Величезні двері будівлі були прочинені, а всередині тяглися два довгі ряди стійл. Протилежна стіна була рясно завішана сідлами, упряжжю та іншим причандаллям. У дальньому кутку біля білого жеребця порався чоловік із м’язистими руками. Помахом він попрохав мандрівників підійти ближче.

— Чудова тварина, — похвалив Бром коня, коли вони наблизились.

— Ще б пак. Його звати Сніговій. А мене — Хаберт, — простягнув зашкарублу долоню чоловік, міцно потиснувши руки прибульцям. Потім він ввічливо замовк, чекаючи, поки й ті назвуть свої імена. А коли зрозумів, що вони й не збираються цього робити, спитав:

— То чим можу вам допомогти?

— Нам потрібна пара коней, а також збруя для них, — сказав Бром. — І щоб ті коні були прудкі та витривалі, бо нам ще довго-довго подорожувати.