Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 40

Довгі дні, сповнені постійною працею, загартували Ерагонове тіло. Його руки зробилися міцнішими, під засмаглою шкірою вигравали м'язи. «Я весь наче твердну», — дивувався інколи юнак.

Коли вони нарешті дісталися перевалу, то побачили річку, що перетинала їм шлях.

— Це Тоар, — пояснив Бром. — Тож ми підемо вздовж неї до самого моря.

— Хіба це можливо? — засумнівався Ерагон. — Адже вона тече в зворотному напрямку й не може впадати в океан, якщо, звісно, не повертає назад.

— Посеред гір є озеро Вуадарк, — терпляче пояснив старий. — Річка витікає з нього в двох напрямках, і обидва називаються Тоарк. Наразі перед нами східний рукав, який повертає на південь і тече рівниною аж до озера Леона. Ну, а другий виводить прямо до моря.

Після дводенного, переходу через Хребет вони вийшли на скелястий виступ, звідки відкривалася загірна панорама. Ерагон помітив, що перед ними знову лежить рівнина, і аж застогнав від думки про нескінченні льє, які вони мають подолати. Бром показав туди:

— Ось там, за північними горами, лежить Тейрм. Це дуже старе місто. Подейкують, що саме там ельфи вперше зійшли на землю Алагезії. Тамтешня цитадель жодного разу не скорялася ворогові, а її воїни ніколи не знали поразок.

Він хльоснув Сніговія і з’їхав зі скелі.

Опівдні наступного дня мандрівники досягли підніжжя гір і опинилися по другий бік Хребта.

Укриті лісами пагорби швидко переходили в рівнину. Тепер, коли поблизу не було де сховатися, Сапфіра летіла низько над землею, використовуючи як сховок кожну западинку рельєфу.

За лісом краєвид змінювався. Скрізь кущився вереск, а під ногами прогинався м’який дерн, в якому грузли коні. Мох тулився до кожного каменя, до кожного паростка, облягаючи численні струмочки, що помережили тутешню землю. Розбитий возами шлях обернувся на суцільне болото, і невдовзі Бром з Ерагоном із ніг до голови забруднилися в багно.

— Чому довкола так багато зелені? — дратувався Ерагон. — Чи тут не буває зими?

— Буває, але вона дуже м’яка, — заспокоїв його Бром, — 3 моря приходять тумани й сповивають цей край. Декому це подобається, але мене така картина, навпаки, пригнічує.

Надвечір вони влаштували табір у найзатишнішому місці, яке тільки можна було знайти. За вечерею Бром зауважив:

— Мабуть, до самого Тейрма тобі доведеться їхати зі мною. Цілком може бути, що тепер, коли ми перетнули Хребет, нам зустрічатимуться інші мандрівники, тож краще, коли ти будеш поруч. Старий, що подорожує одинаком, викликатиме підозру. А якщо ми будемо вдвох, то до нас ніхто не чіплятиметься з дурними запитаннями. До того ж, я не хочу, аби хтось, спочатку побачивши мене самого, потім перепитував, звідки взявся цей хлопець.

— Ми називатимемо свої справжні імена? — поцікавився Ерагон.

— Джоуда ми не обдуримо, — замислився Бром. — Він знає моє ім’я, тож довіримо йому й твоє. Але для всіх інших я буду Нілом, а ти — моїм племінником Еваном. Звісно, якщо ми бовкнемо щось зайве, викривши себе, то великої біди не буде. Але я не хочу скрізь говорити своє ім’я. Люди мають погану звичку запам’ятовувати те, чого не слід.

Знайомство з Тейрмом

Вони ще два дні рухалися на північ, до океану. Нарешті Сапфіра побачила Тейрм. Рівнину вкривала густа завіса туману, але перегодом налетів західний бриз і розвіяв імлу. Від несподіванки Ерагон отетерів, побачивши величну панораму міста, що тулилося до моря, на якому було видно кораблі. Здалеку вчувався приглушений гул прибою.

Тейрм було обнесено білим муром у сто футів заввишки й тридцять футів завтовшки — з рядами прямокутних бійниць для лучників і сторожовими вежами. Одна з брам виходила на захід, до моря, а інша — на південь, до шляху. З північно-східного боку фортеці височіла величезна кам’яна цитадель із численними баштами, на одній із яких виблискував маяк. Велична споруда гордовито здіймалась над укріпленнями міста.

Південну браму охороняли воїни, що, здавалося, узагалі не звертали уваги на мандрівників.

— Це перше випробування, — тихо сказав Бром. — Сподіваюсь, вони ще не знають про нас і тому пропустять. У будь-якому разі, не панікуй і не роби дурниць.

— Сховайся де-небудь. Ми в’їжджаємо, — озвався Ерагон до Сапфіри.

— Ти знову пхаєш свого носа туди, куди не треба, — відповів дракон.

— Я знаю. Але в нас із Бромом є певні нереваги, яких не мають інші, —заперечив юнак. — Тож усе буде гаразд.

— Коли щось станеться, я прив’яжу тебе до своєї спини й більше ніколи не відпускатиму на землю, — похмуро мовила Сапфіра.

— Я теж тебе люблю, — розчулився хлопець.

— У такому разі прив’яжу ще міцніше.

З невимушеним виглядом Ерагон та Бром під’їхали до брами, над якою майорів жовтий прапор із зображенням лева й руки, що тримала лілію.

— Яке ж велике це місто! — вражено прошепотів юнак.

— Певно, найбільше з усіх, які ти бачив, — посміхнувся Бром.

Коли мандрівники наблизилися до брами, вартові біля входу виструнчилися й перегородили їм шлях списами.

— Хто ви такі? — недбало спитав один із них.

— Мене звати Ніл, — прохрипів Бром, схилившись у сідлі. Старий узагалі набрав якогось дурнуватого вигляду.

— А хто цей другий?

— А це, перепрошую, мій племінничок Еван, ага. Ну, синок моєї, значить, сестрички.

— Зрозуміло, — нетерпляче кивнув вартовий. — Але чого вам треба в місті?

— Та він же, паночку, приїхав до свого давнього друзяки, — несподівано забелькотів Ерагон, — ну, а я ж із ним, виходить, разом, аби старий не заблукав. Літа ж його, бачте, уже не ті, та й голову дорогою напекло, ще переплутає все здуру.

Бром, підтакуючи, закивав.

— Гаразд, проходьте, — махнув рукою вояк, забираючи спис. — Але дивіться, щоб тихо поводились.

— Добре-добре, паночку, — знову забелькотів Ерагон, пришпорюючи коня.

Коли вони від’їхали, Бром випрямився в сідлі й сердито буркнув:

— Кажеш, голову старому напекло?

— Треба ж було якось підіграти, — озвався Ерагон.

Бром пирснув і відвернувся.

Будинки в місті видавалися похмурими й непривітними. Маленькі глибокі віконця майже не пропускали сонячного проміння. Вузькі двері ховалися в нішах. Дахи були пласкі й майже скрізь вкриті непривабною дранкою. Ерагон помітив, що споруди над міським муром були здебільшого одноповерхові, але ближче до центру ставали вищими. Проте, порівняно з укріпленою цитаделлю, усі вони виглядали наче іграшкові.

— Здається, це місто добре підготовлене до війни, — мовив юнак.

— У всі часи на Тейрм постіймо нападали пірати, ургали та інші вороги, — кивнув Бром. — Адже це великий торговельний центр. Тож місто, де повно скарбів, завжди було ласим шматком. Тутешні люди постійно захищають свій край від численних нападників. А допомагають їм воїни, яких надсилає Галбаторікс.

— А чому деякі будинки такі високі? — спитав Ерагон.

— Поглянь на цитадель, — махнув рукою Бром. — З неї видно все місто. Якби ворог прорвався крізь мур, на дахах поставили б лучників. Оскільки будинки вздовж муру нижчі, то стрільці на дальніх будинках не влучатимуть у своїх товаришів. Окрім того, якби вороги захопили передні будівлі, знищити їх було б значно легше.

— Ніколи не бачив такого планування, — здивувався юнак.

— Утім, до нього вдалися лише після того, як місто було спалено вщент під час одного з піратських нападів, — зауважив Бром.

Мандрівники крокували вулицею під допитливими поглядами мешканців.

«Порівняно з тим, як нас зустріли в Дареті, це просто королівський прийом, — гадав Ерагон. — Можливо, ургали ще не дісталися Тейрма». Проте він змінив свою думку, коли повз них, зачепивши юнака плечем, пропхався величезний чолов’яга з мечем на поясі. Тут були й інші, менш помітні ознаки лихих часів. На вулицях не гралися діти, а люди довкола виглядали якимись похнюпленими. Більшість будинків стояли покинуті, а подвір’я позаростали височезними бур’янами.

— Здається, нещодавно тут було непереливки, — припустив Ерагон.