Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 58
Натовп зареготав, а Ерагон аж зубами заскрипів від гніву. Він хотів був гукнути глузливому аукціоністові щось у відповідь, та несподівано відчув у долоні вже знайоме наростання магічної сили й зупинився. На жаль, цього раба ніяк не визволиш! Його зловлять раніше, аніж він устигне добігти до міського муру. І взагалі, будь-яка спроба втечі тільки погіршить його становище. Якщо Ерагон йому зараз допоможе, то тільки все зіпсує. Юнак опустив руку й тихо вилаявся. «Думай! — звелів він сам собі. — Адже ти вже колись ускочив у халепу з тими ургалами».
Він з розпачем спостерігав, як раба продали якомусь високому чолов’язі з гачкуватим носом. Наступним лотом була маленька шестирічна дівчинка, яку вирвали просто з рук її нещасної матусі. Коли аукціоніст розпочав торг, Ерагон насилу змусив себе піти геть, щоб не вибухнути від люті й обурення, які переповнювали йому душу.
Хлопець проминув кілька вулиць, перш ніж плач малої дівчинки затих удалині. «Хотів би я зараз побачити того злодюгу, якому б закортіло поцупити мій гаманець», — тремтячи від люті, прошепотів Ерагон. Йому майже хотілося, щоб це сталося. Розлючений, він так гепнув кулаком об стіну, що розбив собі руку.
«Саме таким речам я міг би покласти край, ставши на боротьбу з імперією, — похмуро думав юнак, сяк-так заспокоївшись. — З допомогою Сапфіри я б звільнив рабів. Адже я маю особливий дар, і гріх ним не скористатися для такої доброї справи. Якщо я цього не зроблю, то який же з мене в біса вершник?»
Поринувши в невеселі думки, Ерагон не відразу помітив, що дійшов аж до собору. Високі вежі цієї похмурої будівлі були прикрашені статуями й розцяцьковані вигадливими візерунками. Уздовж карнизів причаїлися грізні химери, по фасаду звивалися якісь небачені тварини, а на нижньому ярусі, закуті в крижаний мармур, стояли герої та королі. Між колонами визирали стіни собору із зубчастими арками й високими вітражами. Шпиляста вежа височіла над будівлею, неначе щогла корабля.
У затінку глибокої ніші Ерагон помітив залізні двері, на яких срібними літерами було викарбувано якийсь напис. Юнак упізнав слова прадавньої мови. «Заходячи сюди, збагни марноту власного буття й навіки розпрощайся з тими, кого любиш», — було написано на дверях.
Ще раз оглянувши похмуру будівлю, Ерагон аж здригнувся. У ній було щось таємничо-загрозливе, як наче це не собор, а велетенський хижак причаївся над містом, вичікуючи свою нову жертву.
До входу вели широкі сходи. Трохи повагавшись, Ерагон піднявся ними. Відчуваючи на душі якийсь неспокій, він штовхнув двері, котрі легко відчинилися на змащених олією завісах. Юнак обережно увійшов досередини.
Безлюдний собор сповнювала лунка тиша. Повітря здавалося сухим і холодним, а голі стіни тяглися аж до високого склепіння, під яким людина почувала себе маленькою комахою. Вітражі у вікнах зображували картини гніву, ненависті й спокути, а мерехтливе сяйво денного світла, що пробивалися крізь них, кидало на гранітні лави кольорові відблиски. Решта собору поринула в темряву.
Поміж вікон похмуро височіли статуї. З острахом глянувши на них, парубок повільно рушив центральним проходом, нечутно ступаючи своїми шкіряними черевиками по кам’яній долівці.
Вівтар мав форму величезної мармурової плити без жодних прикрас. На нього, наче вказівний палець, падав один-єдиний сонячний промінь, в якому плавав золотавий пил. За вівтарем височіли органні труби. Вони пронизували стелю, немовби вириваючись назустріч усім стихіям. Мабуть, цей інструмент озивався на всі шалені вітри, що проносились над Драс-Леоною.
На знак поваги Ерагон став на коліна й схилив голову. Він не молився, а просто виказував пошану цьому величному собору. Від тутешніх кам'яних стін віяло скорботою й відчуженням. Ця зловісна споруда була холодна й нежива, але її мертвотний дотик нагадував про вічність, а також про таємничу силу, яка ховалася за її стінами.
Нарешті, Ерагон підняв голову й звівся на ноги. Упоравшись із хвилюванням, він прошепотів кілька слів прадавньою мовою й повернувся, аби піти геть. Аж раптом юнак так і закляк на місці. Його серце, скажено закалатавши, від несподіванки ледь не вискочило з грудей.
Біля дверей собору стояли разаки й незворушно дивилися на нього. Їхні оголені мечі тьмяно виблискували в густо-червоному світлі. Один із разаків глухо зашипів, але ніхто не зрушив з місця.
Ерагон відчув, як всередині нього закипає лють. Він так довго переслідував разаків, що, здавалося, біль від їхніх злодіянь трохи притупився. Але зараз, коли помста знову нагадала про себе, юнак вибухнув, наче вулкан. З його вуст злетів якийсь божевільний рев, що, наче той грім, прокотився собором. Блискавичним рухом юнак вихопив лук і, напнувши тятиву, швидко випустив кілька стріл. Та разаки ухилились від них з диявольською спритністю. Вони кинулись поміж лавами, залопотівши довгими полами своїх плащів, неначе крилами. Ерагон хотів вийняти ще одну стрілу, але раптом спинився. «Якщо вони знайшли мене, то Бром, мабуть, теж у небезпеці! — промайнуло йому в голові. — Я мушу його попередити!» Краєм ока юнак помітив, як до собору зайшов загін ратників, а надворі збираються все нові й нові вояки.
Ерагон у розпачі глянув на разаків, що були вже майже поруч, і почав шукати шлях до втечі.
Помітивши біля вівтаря прохід, він пірнув у нього й за якусь мить уже мчав галереєю, що вела до дзвіниці, За спиною лунало тупотіння разаків, і юнак мав напружити всі сили. Аж раптом галерея перед ним закінчилася, й він налетів на зачинені двері. Ерагон наліг на них плечем, намагаючись вибити, але дерево виявилось дуже міцним. Тим часом разаки наближалися. Тоді, перевівши подих, парубок щосили гукнув: «Джиєрда!». Тієї ж миті спалахнула блискавка, а двері розірвало на друзки. Проскочивши в отвір, Ерагон помчав далі.
Він проминув кілька приміщень, налякавши гурт священнослужителів. Навздогін юнакові полетіли вигуки обурення й прокляття. У монастирі тривожно забемкали дзвони. Юнак пролетів крізь кухню повз ошелешених ченців і кинувся в бічні дверцята. Опинившись у саду, він помітив височезний цегляний мур, через який було годі перескочити.
Ерагон хотів був повернутися, та позаду вже грізно шипіли разаки, штовхаючись у дверях і вибігаючи в сад. У розпачі юнак кинувся до муру. Він навіть не сподівався розбити його за допомогою магії, адже тоді б йому просто не вистачило сил, щоб тікати. Тож Ерагон стрибнув, ухопившись за край стіни. Відсапуючись, він завис над разаками, котрі з’юрмилися внизу, наче ті пси, що зачули здобич.
Ще мить — і Ерагон рвучко підтягнувся на руках. Коли він опинився на верхівці муру й упав на землю з іншого боку, його плечі пройняв гострий біль. Схопившись на ноги, юнак щосили дременув, почувши, як позаду разаки теж вилазять на мур.
Пробігши ще десь із милю, Ерагои нарешті зупинився й перевів подих. Він не був упевнений, що відірвався від переслідувачів, тому на першому ж ринку пірнув під візок і причаївся. «Як же вони мене знайшли? — стугоніло йому в скронях. — Адже вони не могли знати, де я… Хіба що схопили Брома…» Зосередившись, він подумки погукав Сапфіру:
«Разаки мене викрили. Ми всі тепер у небезпеці! Перевір, чи все гаразд із Бромом. Якщо все нормально, то попередь його й попроси, щоб він мене зустрів. Мабуть, нам знадобиться й твоя допомога».
«Бром тебе зустріне, — озвався дракон. — Але будь обережний, ти у великій небезпеці!»
«Можна подумати, я про це не здогадуюсь», — буркнув Ерагон, вилазячи з-під візка.
Він швидко рушив назад до «Золотої Кулі», так само швидко зібрав речі, осідлав коней і вивів їх на вулицю. Незабаром з’явився розлючений Бром із палицею в руці.
— Що сталося? — спитав старий, сідаючи на Сніговія.
— Я був у соборі, аж раптом там з’явилися разаки, — відповів Ерагон. — Мені пощастило втекти, але вони можуть бути тут із хвилини на хвилину. Сапфіра приєднається до нас, коли ми виїдемо за межі Драс-Леони.
— Ми повинні вибратись за міський мур ще до того, як зачинять браму, — сказав Бром. — Якщо її вже не зачинили. Бо тоді втекти з міста буде просто неможливо.