Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 62

Надвечір, коли сонце почало кидати на землю довгасті тіні, Бром нарешті затих. Марно Ерагон кликав його, марно гукав на допомогу Мертага, — старому вже не потрібна була нічия допомога. Раптом довкола запанувала тиша, і Бром пильно глянув Ерагонові прямо в очі. Покора й небачений за життя спокій промайнули в погляді старого — його муки скінчилися…

Невпевненим рухом Ерагон закрив Бромові очі й звівся на ноги. Сапфіра за його спиною скинула голову до неба й сумно заревіла. Сльози котилися юнакові з очей, а відчуття жахливої втрати ятрило серце.

— Нам треба його поховати, — насилу вимовив він.

— Але нас можуть помітити, — застеріг Мертаг.

— Ну й нехай! — захлинаючись слізьми, вигукнув юнак.

Трохи повагавшись, Мертаг підняв Бромове тіло й виніс його з печери. Сапфіра рушила слідом за ним.

— Нагору, — хрипко сказав Ерагон, показуючи на вершину скелі.

— Але ж ми не зможемо вирити могилу в камені, — заперечив Мертаг.

— Я вирию, — відповів на те Ерагон і подерся на досить крутий схил, намагаючись не звертати уваги на біль у ребрах. Мертаг поклав Брома на велику брилу.

Витерши очі й зосередившись, Ерагон звів руку.

— Мої степр! — голосно сказав він.

По камінню пробігли хвилі, воно раптом почало розтікатися, аж доки в ньому не утворилась чимала заглибина. Формуючи скелясту породу, немов звичайну глину, Ерагон звів довкола склепу стіни.

Юнаки опустили Брома в цю кам’яну могилу й поклали поруч його зброю. Зробивши крок назад, Ерагон змусив каміння зімкнутися над тілом небіжчика, а потім спорудив над склепом високий шпиль. На знак глибокої пошани юнак написав на могилі прадавні руни:

Нарешті, схиливши голову, Ерагон дав волю своєму горю. Наче жива статуя, він простояв до вечора, аж доки все навколо не сповила темрява.

Тієї ночі йому знову наснилась полонена жінка.

Ерагон бачив, що їй погано. Дихання жінки було уривчасте, вона вся тремтіла. Чи то було від холоду, чи від болю — юнак не знав. Єдине, що він уважно розгледів у мареві свого сну, була рука жінки, звисла з краю ліжка. З кінчиків її пальців крапала темна рідина. Ерагон знав, що то була кров.

Діамантова могила

Коли Ерагон прокинувся, його очі різало, немов вони були засипані піском, а все тіло геть затерпло. У печері, крім коней, нікого не було. Ноші кудись зникли, і більше нічого не нагадувало про Брома. Юнак стомлено присів біля виходу. «Відьма Анжела таки не помилялась, — думав він. — На мене справді чекала смерть близької людини». Сонце надворі вже почало нещадно палити й без того виснажену землю. Гірка сльозинка пробігла юнаковою щокою й швидко випарувалась, залишивши на шкірі солоний слід. Ерагон заплющив очі. Він мовчки сидів на сонці, водячи нігтем по кам’яній підлозі. Перегодом юнак якось мимохіть глянув на долівку й тільки тепер помітив, що написав — «Чому я?».

За якийсь час до печери повернувся Мертаг, тримаючи в руках двох зайченят. Не кажучи жодного слова, він усівся поруч з Ерагоном.

— Як ти? — спитав Мертаг.

— Кепсько, — мляво озвався той.

— І коли ж тобі покращає?

Ерагон знизав плечима. Трохи помовчавши, Мертаг знову обізвався до нього:

— Вибач, мені незручно питати, але я мушу бути впевнений… Твій Бром — це той самий Бром? Той, що викрав у короля драконяче яйце, а потім переміг у поєдинку Морзана? Я чув, як ти називав його на ім’я, і прочитав напис на могилі. Але скажи, щоб я знав точно: це справді він?

— Так, він, — тихо відповів Ерагон. — А тепер дозволь і мені дещо спитати. Звідки ти знаєш про всі ці речі? Згодься, звичайна людина про них не знає, до того ж твоє полювання на разаків… Ти часом не варден?

Мертагове обличчя враз скам'яніло.

— Я такий самий утікач, як і ти, — стримано відповів юнак. — І я не належу ані до варденів, ані до імперії. Утім, я не зобов’язаний перед тобою звітувати, оскільки нікому нічого не винен. А щодо разаків, то я, почувши розмови про нового вершника, просто вирішив піти за ними й з’ясувати, чи все це не вигадка.

— Мені здалося, ти хотів їх убити, — не вгавав Ерагон.

— Я й тепер хочу, — посміхнувся Мертаг. — Але якби я вбив їх раніше, то ніколи б не зустрів вас.

«А Бром був би тоді живий, — подумки додав парубок. — І він би вже напевно знав, чи можна довіряти цьому юнакові». Ерагон згадав, як у Дареті старий передбачив наміри Тревора, і йому стало цікаво, чи зможе він так само перевірити Мертага. Юнак хотів був пробитися до свідомості свого співрозмовника, але щоразу наштовхувався на непробивний мур захисту. «Де він цьому навчився? — здивувався Ерагон. — Бром казав, що мало хто може протистояти сторонньому втручанню у власний розум. Хто ж він такий, цей Мертаг, якщо має такі здібності?» Розгублений Ерагон почувався дедалі самотніше.

— А де Сапфіра? — спитав він Мертага.

— Не знаю, — відповів той. — Коли я полював, вона якийсь час була зі мною, а потім кудись зникла. Востаннє я бачив її опівдні.

Кивнувши, Ерагон звівся на ноги й поплентався вглиб печери.

— Що будеш робити? — гукнув йому вслід Мертаг.

— Я ще точно не вирішив, — озвався юнак, якому все враз остогидло. Він згорнув ковдри й прив’язав їх до Кадокового сідла, відчувши, як у нього ще й досі болять ребра. Тим часом Мертаг пішов готувати зайців. Перебираючи в торбах речі, Ерагон натрапив на меча й обережно витяг його з піхов.

Раніше юнак ще ніколи не користувався Зароком — як не брати до уваги їхніх вправ із Бромом, — бо не хотів, аби цього меча хтось побачив. Але відтепер це його не обходило. Він пам’ятав, як меч здивував і налякав разаків, тож вирішив повісити його на поясі. «З цієї миті я завжди носитиму Зарок, — подумки вирішив Ерагон. — Нехай усі бачать, хто я такий насправді. Мені нічого боятися, я — вершник!»

Хлопець почав розбирати Бромові торби. Там був тільки одяг, кілька незрозумілих дрібничок та ще маленька торбинка з грошима. Знайшовши мапу Алагезії, Ерагон присів з нею біля вогнища. Тим часом Мертаг, що під ту пору патрав зайця, глянувши на Ерагона, від захвату аж втратив дар мови.

— Цей меч… — пробелькотів він. — Можна мені глянути?

Трохи повагавшись, Ерагон, який не хотів ані на мить розлучатися зі своєю зброєю, кивнув. Мертаг почав набожно розглядати меча.

— Де ти його взяв? — спитав він, побачивши викарбувані на лезі символи.

— Мені передав його Бром, — озвався хлопець. — А що?

Мертаг сховав зброю в піхви й гнівно схрестив руки на грудях.

— Цей меч, — схвильовано сказав він, — колись мав куди більшу славу, ніж його власник. Останній вершник, якому він належав, був Морзан — безжалісна й жорстока людина. Я думав, що ти ворог імперії, але тепер бачу в тебе трикляту зброю одного з клятвопорушників!

Приголомшений Ерагон не знав, що й сказати. Він думав, що Бром, мабуть, забрав зброю Морзана після їхньої битви в Джиліді.

— Старий ніколи не говорив, звідки в нього цей меч, — нарешті здобувся він на слово. — Я навіть гадки не мав, що він належав Морзанові.

— Ніколи не говорив? — з недовірою перепитав Мертаг. — Не бачу жодної причини, чому він мусив це приховувати.

— Я теж, — погодився Ерагон. — Але в старого було чимало секретів.

Юнакові було трохи моторошно тримати меч, що належав людині, яка виказала вершників Галбаторіксу. «Скільки ж це вершників загинуло від нього свого часу, — з відразою думав юнак, зважуючи зброю в руці. — Не кажучи вже про драконів!» Утім, пильно зиркнувши на Мертага, він дуже рішуче сказав:

— Але я все одно носитиму його! У всякому разі, Зарок буде в мене, доки я не матиму свого власного меча!

Мертаг аж здригнувся, коли Ерагон назвав зброю на ім’я.

— Ну дивись, діло хазяйське, — знизав він плечима, повертаючись до приготування їжі.