Ерагон - Паолини Кристофер. Страница 91

— Ні, просто хотіла зустрітись, — відповів Мертаг. — Вона схожа на принцесу, правда? А яка в неї постава! Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона з придворних панночок…

— Авжеж, — неуважно кивнув Ерагон. — Але мене хвилюєш ти. Ти що, збираєшся довіку тут вилежуватись, мріючи про принцес?

— А що в цьому поганого? — здивувався юнак. — Зараз мене це влаштовує. Чи ти гадаєш, що краще було б скоритися тим потворним близнюкам?

Засмучений Ерагон так нічого й не відповів.

Поява Смерка

Сапфіра розбудила хазяїна, боляче штурхнувши його в плече.

— Ой! — скрикнув Ерагон і схопився на ноги. — Що сталося?

У печері було темно — тільки ліхтар відкидав на долівку слабеньке світло. Біля входу тупцяв переляканий гном, заламуючи собі руки.

— Будь ласка, Арджетламе! — закричав він. — Сталося лихо, й Аджихад тебе кличе! Ходімо мерщій!

— Та що ж це таке? — похитав головою юнак.

— Швидше! — знову заскиглив гном. — Ходімо швидше!

Позіхаючи, юнак сяк-так зібрався, схопив зброю й виліз на сонного дракона. Коли вони підлітали до брами Тронжхейма, Орик уже чекав там.

— Усі вже зібралися, — похмуро мовив він, ведучи вершника до покоїв Аджихада. По дорозі Ерагон хотів був розпитати в гнома, що ж урешті-решт сталося, але той відмовчувався.

— Добре, що ти прийшов, Ерагоне! — гукнув володар із-за столу, на якому було розкладено величезну карту. Окрім нього, у кабінеті сиділи Арія, близнюки та ще якийсь кремезний чолов’яга.

— Це Йормундур, мій помічник, — пояснив Аджихад. — Отож, друзі, нам загрожує смертельна небезпека. Півгодини тому прибув поранений гном і повідомив про напад ургалів. Вони вже близько. Такі от справи.

У кабінеті запанувала гнітюча тиша, але вже за мить усі засипали володаря градом запитань, на які той відповів дуже просто.

— Найстрашніше те, що ургали атакуватимуть нас під землею.

— А як вони потрапили до тунелю? Чому гноми не помітили їх раніше? — знову спитав хтось.

— Скажіть спасибі, що взагалі помітили! — обурився Орик. — У Беорських горах повно покинутих тунелів, до яких гномам нема жодного діла, зрозуміло?

Аджихад закликав присутніх до порядку й кивнув на карту.

— Ось тут, — сказав він суворо. — Тут наш гном зустрів ургалів.

— Ми покинули ці краї сотні років тому, відразу ж по тому, як було збудовано Тронжхейм, — похмуро озвався Орик.

— Так, але саме сюди прямували ургали, яких зустрів Ерагон, — сумно похитав головою Аджихад. — Скоріше за все, вони збирають там свої сили і саме звідти атакуватимуть варденів і гномів…

— Цікаво, скільки їх? — буркнув Йормундур, схилившись над картою. — І чи військо Галбаторікса теж із ними? Ми не можемо планувати захист, не знаючи цього напевно.

— На жаль, цього ніхто не знає, — відповів володар. — Але якщо Галбаторікс виступить разом з ургалами, то в нас не буде жодного шансу. Ельфи не встигнуть нам допомогти, хоч я вже й послав до них звістку. А зараз ми маємо відтіснити ворога до Фартхен Дура, аби він не поліз, як сарана, на Тронжхейм. Саме тому Ерагон та Арія із загоном гномів вирушать, щоб засипати тунелі, які ведуть до міста.

— А чому б нам не зруйнувати всі тунелі? — спитав юнак.

— Тому, що тоді вони розчистять шлях і рушать у небажаному для нас напрямку, — відповів Орик.

— Але є й іще одна дуже важлива причина, — додав Аджихад. — Ротгар казав, що в такому разі місто може обвалитися. А ми не повинні ризикувати, не подбавши про шляхи до відступу.

— Отже ми не прийматимемо бій у самому Тронжхеймі? — спитав Йормундур.

— Звісно, ні, — відповів володар. — Ми не зможемо обороняти місто, нас надто мало. Тому ми позамикаємо всі брами. Це змусить ургалів вийти на рівнину перед Тронжхеймом, де наші війська матимуть достатньо місця для маневрів. Якщо вони захоплять місто, то в нас навряд чи стане сил, аби їх звідти вибити.

— А як же наші родини? — спитав Йормундур. — Я зовсім не хочу, щоб ургали вбили мою дружину та сина.

— Усіх жінок та дітей вивезуть із міста й надійно сховають, — відповів Аджихад. — А якщо ми зазнаємо поразки, то їх відведуть до Сурди. На жаль, це все, що я можу зробити.

— А Насуада теж покине місто? — зніяковіло перепитав помічник.

— Так, хоч їй зовсім цього не хотілося, — рішуче відповів володар. — Отож, незабаром ургали будуть тут. Ми знаємо, що їх дуже багато, але мусимо захищати Фартхен Дур. Поразка означатиме занепад наших народів. Загинуть вардени, гноми й ельфи. Цю битву не можна програти. Тому зараз час виконувати накази.

Усі тихо вийшли з кабінету й розійшлися хто куди: Йормундур рушив до казарм, Орик і Арія — до сходів, що вели під землю, а Ерагон із Сапфірою — униз, до однієї з чотирьох головних зал Тронжхейма. Незважаючи на досить ранню пору, місто-гора гуло, як розтривожений вулик. На вулицях юрмились перелякані люди, тягаючи за собою клунки з речами.

Раніше Ерагон уже брав участь у сутичках, йому навіть доводилось убивати, але майбутня битва його лякала. Юнакові, який міг здолати двох-трьох ворогів за допомогою меча або магії, вона здавалася надто великою. Ерагон і Сапфіра вийшли за стіни Тронжхейма й почали шукати гномів, які мусили їм допомогти.

— Може, вони з іншого боку міста? — припустив дракон, і друзі подалися на пошуки. Невдовзі вони таки побачили своїх помічників, що копирсалися в землі біля входу до одного з тунелів.

— Під нами глибокий прохід, — озвався стривожений ватажок. — Ми були б вдячні, якби ви допомогли нам його завалити.

— Добре, — кивнув Ерагон. — Головне, відійдіть подалі.

Зосередившись, юнак закликав магічну силу, збираючись зруйнувати слабкі стіни тунелю, адже треба було берегти енергію ще й на потім.

— Тріста делой! — прошепотів він, посилаючи магічні струмені вглиб тунелю. Але все було марно. Скеляста порода заважала їхньому проникненню. Та раптом глибоко внизу щось ворухнулося, і земля під ногами осіла. Щасливі гноми радісно щось загукали й кинулись обгороджувати западину камінням.

Перегодом юнак та Сапфіра засипали ще добру півдюжину тунелів. Закінчивши роботу, Ерагон мимохіть глянув на місто. Звідусіль линули потоки біженців, що тягли із собою величезні клунки. Їх супроводжувала дрібка воїнів. Та головні події розгорталися в нижній частині Тронжхейма, де збиралося військо, над яким майорів прапор із гербом варденів: білий дракон, що тримає троянду над опущеним мечем.

Воїни шикувалися мовчки, більша частина з них були озброєні тільки мечами й щитами, і зовсім небагато тримали в руках списи. У задніх лавах розташувалися лучники. А от майже всі гноми були в обладунках: сталеві кольчуги до колін, залізні шоломи, міцні чоботи. Вони мали на озброєнні мечі, щити, а також сокири.

Раптом від найдальшого флангу війська відокремилась невеличка постать і почала поволі наближатися до Ерагона та Сапфіри. Це був вірний Орик, так само закутий у бойову броню.

— Аджихад хоче, щоб ти приєднався до нас, — захекано сказав він. — Адже тунелів більше немає, до того ж на вас із Сапфірою чекає сніданок.

Парубок і дракон рушили слідом за Ориком до намету, де знайшли хліб, воду й кілька шматків в’яленого м’яса. Вони з’їли все без жодних нарікань, адже це було краще, ніж взагалі залишитись голодними.

Коли вони попоїли, Орик наказав їм почекати, а сам пірнув у лави вояків. Перегодом він повернувся в супроводі кількох гномів, щО тягли за собою бойові обладунки для прибульців.

— А це ще навіщо? — здивувався Ерагон, торкаючись важелезного залізяччя. Жодна людина не змогла б під час бою нормально рухатись із такою вагою.

— Подарунок від Ротгара, — задоволено пояснив гном. — Ці обладунки так довго лежали в наших сховищах, що ми ледь не забули про них. Вони виготовлені ще в епоху вершників!

— Гаразд, але навіщо вони мені? — перепитав юнак.

— Та ж це обладунки для твого дракона! — здивувався Орик. — Адже ти не пустиш його в бій незахищеним? До речі, повний набір обладунків для дракона, щоб ти знав, — дуже рідкісна річ!