Янтарне скло - Пулман Филип. Страница 22

— Хто ти? Чого тобі треба? — проричав він англійською — як виявилося, він також знав цю мову.

Присутні городяни спантеличено подивилися один на одного, але потім ті, хто розумів англійську, почали перекладати все іншим.

— Я битимуся з тобою один на один, — вигукнув Віл, — і якщо я переможу, то бій має зупинитися.

Ведмідь не ворухнувся. Люди ж, зрозумівши, що сказав Віл, почали глузливо кричати та гикати. Але це тривало недовго: коли Віл повернувся обличчям до натовпу та, спокійний і стриманий, почав обводити городян холодними очима, сміх швидко припинився. Хлопець відчував, як на його плечі тремтить дрізд-Балтамос.

Коли люди замовкли, він голосно промовив:

— Якщо я змушу ведмедя відступитися, ви дасте їм паливо. Тоді вони попливуть далі річкою і дадуть вам спокій. Ви мусите погодитися — інакше вони зітруть місто на порох.

Хлопець знав, що величезний ведмідь стоїть лише за декілька кроків за його спиною, але не дивився на нього, а лише спостерігав, як городяни щось обговорюють, сперечаються, жестикулюють. За хвилину пролунав чоловічий голос:

— Хлопче! Зроби так, аби ведмідь погодився!

Тоді Віл повернувся до закутої у броню постаті. Зібравшись із духом та глибоко вдихнувши, він проголосив:

— Ведмедю! Погоджуйся. Якщо я візьму гору, бій має припинитися, і ви зможете придбати пальне та мирно поплисти далі.

— Неможливо! — проричав ведмідь. — Битися з тобою — ганьба для мене. Ти слабкий, як устриця без мушлі. Я не можу з тобою битися.

— Згоден, — відповів Віл. Уся його увага зосередилася на лютій гороподібній істоті, що височіла перед ним. — Це буде нечесне змагання. У тебе є броня, а в мене нічого, й ти можеш знести мені голову одним змахом лапи. Тож урівняймо наші шанси. Дай мені якусь частину твоїх обладунків, на твій розсуд, скажімо, шолом. Тоді все буде чесно, і тобі не буде соромно битися зі мною.

Риком виразивши всю свою ненависть, лють та презирство, ведмідь підвів свою величезну лапу та розстебнув ланцюг, котрий утримував шолом на його голові.

У місті запанувала глибока тиша: всі мовчали, й ніхто не ворушився. Люди усвідомлювали, що відбувається щось нечуване, але не розуміли, що саме. Чути було лише плескіт річки по дерев'яних палях, торохтіння корабельного двигуна та невпинні крики чайок над водою. Та ось біля ніг Віла з гучним брязкотом ударився ведмежий шолом.

Віл поклав рюкзак на землю та взяв шолом, насилу піднявши його. Він складався з одного темного й нерівного листа заліза, на ньому були прорізи для очей та масивний ланцюг унизу. Довжина ланцюга дорівнювала довжині Вілового передпліччя, а товщина — діаметру його великого пальця.

— Тож це твоя броня, — мовив хлопець. — Що ж, вона здається мені не надто міцною. Навіть не знаю, чи можу я довіряти їй. Зараз подивлюся.

Він дістав із рюкзака ніж та, наставивши лезо на шолом, відрізав від нього шматок так само легко, як різав би масло.

— Так я й думав, — сказав він і відрізав ще один шматок, потім ще один — і за хвилину шолом обернувся на купу металевих смужок. Віл узяв їх у жменю та підвівся.

— То це була твоя броня, — промовив він та зі стуком кинув смужки на купу, — а це мій ніж. Оскільки твій шолом не підійшов мені, мені доведеться битися без нього. Ти готовий, ведмедю? Гадаю, все буде чесно. Я також можу знести тобі голову одним змахом ножа.

Повисла мертва тиша. Очі ведмедя палали, мов жарини, і хлопець відчув, як по його спині прокотилася крапля поту. І тоді ведмідь захитав головою та відступив на крок.

— Надто дужа зброя, — сказав він. — Я не можу битися з тобою, хлопче. Ти переміг.

Віл знав, що за мить люди почнуть кричати та свистіти, тож не встиг ведмідь вимовити слово «переміг», хлопець різко повернувся та, щоб попередити вибух емоцій, вигукнув:

— Тепер ваша черга дотримати слова! Подбайте про поранених людей і почніть ремонтувати будівлі, а також дозвольте кораблю пришвартуватися та заправитися.

Він знав, що на те, щоб його слова були перекладені та дійшли до кожного мешканця міста, знадобиться деякий час, а також що ця затримка не дозволить полегшенню та гніву, котрі неминуче охоплять людей, вибухнути відразу — так само піщана обмілина спрямовує течію річки в інший бік. Ведмідь уважно спостерігав за тим, що робить хлопець, він розумів його мету та наслідки його дій навіть краще, ніж сам Віл.

Віл поклав ніж до рюкзака, і вони з ведмедем знову переглянулися, але цього разу інакше. Вони наблизилися один до одного, а ведмеді позаду них почали демонтувати вогнемет. Тим часом до причалу повільно наближалися ще два кораблі.

Деякі люди з тих, що стояли на набережній, пішли геть, інші зібралися в купу довкола Віла — мабуть, їх дуже цікавив хлопець, що вміє командувати ведмедями. Отже, для хлопця знову настав час зробитися непомітним, і він удався до магії, котра колись відвертала непотрібну увагу від його матері й забезпечувала їм більш-менш спокійне життя. Звичайно, то була не магія — лише манера поведінки. Віл зсутулився, замовк, зробив свої очі тьмяними, і за хвилину цікавість до нього пішла на спад — людям просто набрид цей нецікавий хлопець, вони забули про нього та відвернулися.

Але увага ведмедя була не такою, як людська, і побачивши, що відбувається, він зрозумів, що цей хлопець володіє ще одним надзвичайним умінням. Він став поруч і тихо заговорив із Вілом голосом, що нагадував шум корабельного мотора.

— Як тебе звати? — спитав ведмідь.

— Віл Пері. Ти можеш зробити ще один шолом?

— Так. Що ти шукаєш?

— Ви пливете вгору річкою, тож я хочу, щоб ви взяли мене з собою. Я прямую до гір, а це найшвидший шлях. Ви візьмете мене?

— Так. Я хотів би подивитися на ніж.

— Я можу показати його лише ведмедю, котрому я довіряю. Але я чув тільки про одного гідного довіри ведмедя. Він король усіх ведмедів та близький друг дівчинки, котру я збираюся відшукати в горах. Її звати Ліра Красномовна, а того ведмедя — Йорик Бернісон.

— Йорик Бернісон — це я, — сказав ведмідь.

— Я знаю, — відповів Віл.

Корабель брав на борт паливо: з вагонеток, що їх подавали прокладеними вздовж пристані рейками, зсипали у трюм вугілля, і над кораблем стояла чорна хмара пилу. Непомічений городянами, котрі зметали з вулиць бите скло та торгувалися з приводу ціни на пальне, Віл слідом за королем ведмедів піднявся по трапу та ступив на палубу корабля.

9

Проти води

— Дозволь мені подивитися на ніж, — промовив Йорик Бернісон. — Я знаюся на металі, і ніщо, зроблене із заліза чи сталі, не є загадкою для ведмедя. Але такого ножа мені ще не доводилося бачити, і я дуже хотів би роздивитися його як слід.

Віл та король ведмедів сиділи на верхній палубі річкового пароплава, освітлені теплими променями призахідного сонця. Корабель швидко рухався проти течії, на його борту було вдосталь палива та їжі, яку Віл вважав їстівною, тож усе було гаразд. Вони з Йориком Бернісоном вирішили познайомитися ближче — адже деяке уявлення один про одного вони вже мали.

Віл простягнув ніж Йорикові, й ведмідь обережно взяв його. Його великий палець був розташований навпроти чотирьох інших, і це дозволяло йому орудувати предметами майже так само вміло, як людям. Він покрутив ніж у лапах, підніс до очей, повернув його так, щоб піймати сонячного зайчика від леза, потім наставив сталевий бік вістря на шматок металевої стружки.

— Це ж цим вістрям ти різав мої обладунки? — спитав він. — Інше видається мені дуже дивним. Навіть не знаю, із чого воно зроблене, на що спроможне та як його зробили. Але я хотів би зрозуміти цей ніж. Як він потрапив до тебе?

Віл розповів ведмедю більшу частину того, що з ним сталося, пропустивши тільки те, що стосувалося лише його: мати, батько, чоловік, якого він убив…

— Ти бився за нього та втратив два пальці? — перепитав ведмідь. — Покажи мені рану.

Віл простягнув руку. Завдяки батьковій мазі обрубки швидко загоювалися, але й досі були дуже чутливими до дотику. Ведмідь втягнув носом повітря.