Ключі від ліфта - Іванцова Міла. Страница 22

– Десять?

Вона кивнула цілком спокійно. Він дістав з гаманця дві сині п’ятірки і простягнув провидиці:

– То що ж мені робити?!

Дівчинка уважно подивилась на нього і відповіла:

– Нічого.

– Тобто?! – брови Льовушки поповзли вгору.

– Нічого. Якщо не хочеш усе зіпсувати.

– А як же?… Хіба я нічим не можу зарадити Ігорю?!

– Ти? Ні.

– Що, і нічого вже не можна змінити, раз один ключ на щастя, а другий на біду?

– Ти – не можеш, – дівчинка підвелася, поглядаючи на маршрутку, що підходила до зупинки.

– І це все?!

– Так.

Льовушка остовпів, дивлячись, як провидиця, немовби в уповільненому кіно, рушила до маршрутки, а у тієї саме почали відчинятися двері.

– Гей, то хоч скажи, де ж те щастя, що мало б випасти мені?! – несподівано гукнув він.

– Зовсім поруч, – озирнувшись, відповіла дівчинка без усіляких емоцій.

Двері зачинились, і маршрутка рушила.

25

На початку весни в містечку, де працювала і жила тепер Олька, з’явилась Олександра. Колись місцева жителька, років двадцяти семи, вона мешкала вже у Києві та приїздила час від часу на власній іномарці погостювати до батьків, «відпочити від натовпу», як вона казала, і потеревенити зі старими знайомими.

Оксанка знала її, бо в містечку на півтори тисячі мешканців усі чи родичалися, чи кумилися, чи вчилися разом, чи просто були знайомими знайомих і неодмінно колись десь бачилися.

Олександра спочатку заїхала посидіти з якимось нетутешнім приятелем (персонал пошепотівся, чи, бува, не жених), потім зайшла з місцевими подружками, колишніми однокласницями – дівчата сиділи, їли, випивали, розмовляли-реготали, розпитували тепер столичну подругу про її життя та закордонні мандри. З уривків їхніх розмов Олька зрозуміла, що землячка мешкає в Києві, але заробляє за кордоном. Те саме підтвердила й Оксанка, яка вже не перший рік чула в містечку історії, як вдало влаштувалася донька тітки Серафими – виїздить на сезонні заробітки та крутиться там, як може, ось уже й квартирку купила в столиці, хоч і невеличку, але свою, і машину, бач, яка приїздить! Не сказати, щоб добре вчилася тут, а гайнула після школи до Києва в якийсь технікум, та й не повернулася.

Потім Олександра з’явилася сама, посиділа, випила кави з тістечком, покурила, поглядаючи на годинник, а коли Олька підійшла забрати порожній посуд, раптом сказала:

– Не знаю вже, скільки тобі тут платять, але саме з такої роботи я починала сім років тому «за бугром», а за три роки вже мала власну хату в Києві. Зараз уже їжджу туди на більш престижну роботу, та й бойфренда маю, он, бачиш, машину подарував, – і вона кивнула у бік сріблястої автівки за вікном. – А нещодавно колишній шеф питав, чи не порекомендую когось порядного до нього в ресторанчик…

Олександра затягнулася димом і задумливо дивилась у вікно. Олька затрималася біля неї, не розуміючи, чи потребує клієнтка якоїсь відповіді, чи сказала це просто так. Олександра глипнула на годинника, потім на Ольку, витягла з гаманця купюру, що вдвічі перевищувала вартість кави та тістечка, поклала на стіл, піднялася і вийшла.

За два дні вони зустрілися на дискотеці. Олька, якій не йшли з голови і Роксана з нареченим, і історія нової знайомої та її коротка інформація про швидкі заробітки, вибрала слушну хвилину, коли Олександра вийшла на вулицю покурити, підійшла до неї у вечірніх сутінках розпитати про те, що, як вона вважала, було основним – чи багато платять, чи є вихідні, чи гроші дають на руки, як платять – щотижня чи за місяць, на який термін можна домовлятися…

Правда, Олександра основним вважала зовсім не це, а наявність закордонного паспорту та робочої візи, якісь рекомендації, хоча, про останнє вона не турбувалася – колишній шеф повірив би їй на слово. А от дізнавшись, що дівчині ледве виповнилося шістнадцять, знизала плечима:

– Ось головна проблема! Хіба ж тебе батьки відпустять?

– Немає у мене батьків, я сама собі голова, – суворо промовила Олька.

– Усе одно, підрости поки що, а там… може колись… – досить байдуже відповіла Олександра, але додала, глянувши кудись убік: – Хоча я знала одну киянку, то вона якось була викрутилась, добрі люди допомогли…

Вона гукнула товаришок, що вийшли з дискотеки, і за мить компанія рушила розважатися кудись в інше місце, залишивши Ольку на уламках її ще не дуже сформованих мрій.

Покрутившись із боку на бік іще одну ніч, Олька назавтра сама розшукала Олександру і твердо заявила їй, що хоче спробувати, бо інших шансів змінити своє життя не має. Попитала, як усе ж таки владнали справу з тією киянкою, що так само була замолодою. Досвідчена нова подруга притишила голос і сказала: «Зробили їй загранпаспорт із «помилкою» на кілька років. Звісно, не задарма…»

Вони попрощалися, домовившись, що Олександра в столиці розпитає, хто, що, як швидко і за скільки зможе зробити, а потім якось повідомить Ольці. Бо ж весна, і скоро там у ресторанчиках буде навала туристів та повно роботи, і навіть якщо у колишнього шефа не склеїться, то влітку, куди не поткнися, робочі руки потрібні – і з обслуговування туристів, і в сільському господарстві, яке не зрівняти з нашим ні за механізацією і культурою праці, ні за грошима, що за ту роботу платять.

І вона почала чекати.

Через два місяці Олька вийшла з літака разом з Олександрою та киянкою Дариною, яка так само вперше їхала підзаробити в туристичний сезон і сподівалася на допомогу їхньої нової компаньйонки. На виході з аеропорту їх зустрів знайомий Олександри, який говорив із нею чужою мовою, спочатку наче перепрошуючи, але потім заторохкотів оптимістичніше.

Дівчата стривожилися, стоячи біля своїх невеличких дорожніх валіз, скоса позираючи то на Олександру, то на туристів, які роз’їжджалися автобусами від аеропорту. А ще вони ловили на собі погляди місцевих чоловіків, деякі навіть підморгували і показували їм жестами, що дівчата дуже симпатичні. І мали рацію. Обидві були стрункими білявками, Даринка трохи нижча, волосся мала хвилясте і довге, перехоплене гребінцем із блискучими камінчиками, вдягнена була в коротенький літній сарафан. Олька, у лляних шортах та яскравій футболці, з волоссям, що світлими пасмами трьох відтінків торкалося плечей, не впізнавала сама себе у вітринах та скляних дверях аеропорту. Брови її були рівненько вищипані, а нафарбовані нігті рук та ніг тішили навіть її власне око. Так потрудилася над дівчиною ще в Києві подружка Олександри, забігши до неї на квартиру. Звісно, довелося їй заплатити, але нова компаньйонка сказала, що в салоні було б утричі дорожче, а не завадить мати гарний вигляд, наймаючись на роботу, та й за документами їй додалося навіть не два, а цілих три роки, то й зачіска і макіяж так само мали бути вже «дорослими».

Грошей за швидко зроблений «загранник» Олександра не взяла, сказала: «Віддаси з першої зарплатні». На тому і вирішили.

Після перемовин з місцевим помічником виявилося, що те місце, яке пообіцяли Дарині, вже зайняте дівчиною з Росії, але є альтернатива – в сусідньому курортному містечку є вакансія в ресторані готелю, куди вони заїдуть по дорозі.

– А моє? Моє місце не зайняте?! – схвильовано перепитала Олька.

– Ні, твоє тебе чекає, – серйозно відповіла Олександра, – інакше б уже шеф телефонував і вибачався. Дуже чемний чоловік…

Дорогою, проїжджаючи через казково мальовниче заквітчане містечко, чисте, мов несправжнє, вони зупинилися біля охайного двоповерхового білого будиночка, водій набрав номер з мобільного і щось коротко сказав. Із дверей вийшов сивий огрядний мужчина, привітався, з посмішкою глянув на юних пасажирок, Олександра щось сказала йому іноземною мовою, а потім веліла Дарині брати сумку і йти влаштовуватися.

– А ви хіба зі мною не підете? – нерішуче спитала дівчина.

– Та ні, нам же ще сорок кілометрів їхати, щоб Олю доправити. Я до тебе заїду завтра, провідаю, подивлюся, як улаштувалася, – запевнила її Олександра.