Обліковець - Троян Марина. Страница 1

Марина Троян

Обліковець

Роман

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Кожне вдале нове знайомство потребує розголосу (звісно, якщо йдеться не про сердечні таємниці). Особливо це стосується книжок. Прочитавши твір, який сподобався, зачепив тебе і дрібними скалками вдалих образів та метафор тривалий час тривожить твоє серце, завжди прагнеш поділитися своїми враженнями – але не завжди знаєш, як це краще зробити. Переказувати сюжет? Це нечесно щодо тих, хто ще не читав книгу. Напустити туману й обмежитися загальними фразами та вигуками «Чудово! Неперевершено!»?.. Це також нечесно, знову ж таки – щодо майбутніх читачів. Промовчати, і нехай небайдужі самі пірнають по свої перлини в бурхливе море сучасної літератури? Однозначно не варіант. То що ж тоді робити? Мабуть, спробувати дати всього потроху, крім мовчання, звісно. І сподіватися, що це буде корисним тому, хто вперше взяв до рук уподобану тобою книжку.

Світ, створений автором, завжди має бути справжнім. У нього мусиш вірити. І байдуже насправді, у якому жанрі написано роман. Містика, фантастика, суворий реалізм, екскурс в історію або альтернативна історія… варіантів безліч. Але читач мусить бути певен: отак усе і трапилося. Саме так і ніяк інакше. На позір це ніби просте завдання, однак не в кожного, навіть відомого автора, це виходить. Проте створити не один, а цілих два реалістичні, проникливі, впізнавані й надзвичайні світи, безумовно, вдалося Марині Троян у романі «Обліковець».

Світ перший – наш із вами. У ньому живуть наші сучасники, звичайні люди, не заморські принцеси, не лорди та герцоги, не американські кінозірки, а ті, кого називають «пересічними громадянами». Вони багаті і бідні, закохані і самотні, порядні і безпринципні. Вони мріють і страждають, потерпають від ран і завдають болю, ідуть до мети за будь-яку ціну і знають, що далеко не завжди мета виправдовує засоби. Вони – живі і справжні й тому не лишають байдужими. І циганка Лейла, чия мрія лікувати людей раз у раз розбивається об суспільний стереотип – квітчаста спідниця, сім разків намиста на шиї та скоромовка «соколику срібний, дай поворожу, усю правду скажу», і її мати, цілителька Серафима, і Міла, юна, чиста, надзвичайно віддана своїй родині дівчина – віддана тим, хто, правду мовити, не вартий доброго слова, і Славко – син заможних батьків і заручник їхнього уявлення про те, що є правильним заняттям для мужчини, – усі вони напрочуд реальні і хвилюють, збурюють уяву та викликають співчуття цією реалістичністю. У них просто неможливо не вірити. Вони – це ми. Їхнє життя – це наше життя. Тому воно нас і цікавить.

Світ другий – потойбічний. Загадкові сірі та білі обліковці, яких має кожна людина, але не янголи-охоронці. Вони не можуть захистити своїх опіканців від жодної біди, їм узагалі заборонено втручатися у справи земні та виказувати будь-які емоції, однак і в тому, іншому світі заборонений плід – найсолодший. Їх бачать діти та божевільні, а вони бачать нас, доки хочуть бачити; вони не ходять за нами слід у слід, бо їхнє завдання – не охороняти, а рахувати. Що саме? Вони спочатку й самі не знають що. Потім – не знають навіщо. А згодом разом зі знанням приходить усвідомлення мети – їхньої і їхніх опіканців. Обліковці дізнаються, хто вони, звідкіля взялися і ким, можливо, стануть. А далі… історія про те, як перетинаються ці світи. Історія захоплива, розказана вміло, досконало і – сердечно. Це оповідь, у яку авторка вклала душу, це книжка, якій віриш без примусу, від якої важко відірватися, а перегорнувши останню сторінку, ти починаєш заздрити тим, для кого знайомство з «Обліковцем» іще попереду. Дуже сподіваюся, що для вас воно буде не менш приємним, аніж для мене.

Наталка Шевченко

Пролог

Коли на мене дмухнув вітерець, а я нічого не відчув, то подумав: «Буває». Коли в око різонуло світло, відблиск сонця від води, а я навіть не примружився, виникли певні підозри.

Коли млява чайка неквапно летіла просто на мене, навіть не збираючись звертати, я подумав: «Із чайками також буває». Коли горопашна птаха таки влетіла прямісінько в мене й без найменшої шкоди фізичному та психічному здоров’ю й вилетіла з іншого боку, попрямувавши собі далі, – я вже точно знав, що вскочив у халепу.

Потупцяв по піску – ні тобі гарячого лоскоту на п’ятах, ні слідів під ногами. Вдихнув на повні легені розхвалене поетами й медиками морське повітря – і не відчув ані солоного присмаку в горлі, ні самого горла. Про легені, мабуть, я також бовкнув дурню.

Порожній дикий пляж невідомо яких широт цвів собі дикістю; хвилі перламутрового моря одна за одною облизували й без того мокрий пісок; п’ятачок сонця гордо сяяв щосили, надаючи всьому під собою безтурботної млявості.

«Життя прекрасне!» – сказав би я, огорнутий цією розкішшю. Сказав би, якби раптом не збагнув, що тепер являю собою щось, що винесене за рамки того життя.

Я швендяв по пляжу, намагаючись зібратися з думками. Ліг. Встав. Поплив. Повернувся. Нічого. І так до лиха часу. Добрим знаком було те, що я таки міг піти, лягти, встати, пливти й пірнати.

Оглянув свої руки, ноги – ніби нормальні кінцівки людської особини. Білі штани, біла сорочка – теж нічого особливого, лахи як лахи. Тільки взуття не знайшов. Мабуть, хвилі злизали, доки я силувався збагнути, що тут до чого. Обмацав щоки, ніс, бороду. Цікаво, я й гадки не мав, як це все на мені виглядає. Зиркнув довкола ще раз, але, звісна річ, тут не було не те що дзеркала, а й узагалі нічого антропологічного. У море заглядати не було сенсу – на метушливих баранцях хвиль я навіть тіні побачити не зміг.

Ліг. Задумався. Якось аж надто порожньо в голові. Крім того, що я оце зараз бачив перед собою, думати ні про що не виходило. Хіба про те, якого насправді кольору моє волосся та як виглядає носюра. Отже, можна вважати, у мене з’явилася перша мета – з’ясувати це.

Знайшовши затишну місцину, я спробував викопати в піску ямку, щоб наносити туди води і глянути на своє відображення в тій калюжі. Та дзуськи! І чому відразу не второпав: якщо я навіть слідів на піску не здатен залишити, то годі й думати цей пісок загрібати руками!