Обліковець - Троян Марина. Страница 22

Чекаючи, доки принесуть її гарячий чай, Міла не втрималася й запитала:

– А про що ти хотів зі мною побалакати?

– Про це трохи пізніше, – змовницьки прошепотів він. – А зараз познайомся з моїм найкращим другом.

Міла за своїми переживаннями й не помітила незнайомця, що стояв у неї за спиною, поклавши руку на її стілець.

– Це – Славко, ми з ним із пісочниці дружимо, – відрекомендував його Ростик.

Славко сів до їхнього столика й дружньо усміхнувся Мілі.

– Як виявилося, справжнього друга можна знайти і в пилюці, – прокоментував він Ростикову фразу. – Дуже радий нарешті з вами познайомитися, Міло.

Міла пробелькотіла належну відповідь і ніяково опустила очі. Так і просиділа до кінця вечора.

Цей Славко був дорого і зі смаком вдягнений, модно підстрижений, бездоганно вихований, а головне – випромінював таку спокійну, позбавлену будь-якої демонстративності впевненість у собі й почуття власної гідності, що Міла зовсім розгубилася в його компанії. Насправді, щоб змусити її заховати голову, вистачило б лише дорогого одягу й стильної зачіски. Вона не мала найменшого досвіду спілкування з такими людьми, тому сам зовнішній прояв належності до іншого рангу її пригнічував.

У цю зустріч, як і в усі наступні, Міла хвилювалася. Це хвилювання було зовсім іншого ґатунку, ніж те, що вона відчула, уперше зустрівши Ростика. Його зовнішність не викликала в неї побоювань, не змусила роздивлятися чи зачаровуватися. Ростик зачепив її якимось своїм химерним внутрішнім випромінюванням, до якого в Міли виявилася гіперчутливість. Натомість Славко зачіпав розум, змушуючи прийняти вищість його інтелекту, і пригнічував душу усвідомленням відсталості й запущеності власного духу. Перед Ростиком Міла тріпотіла, як перед янголом, істотою з іншого виміру – перед Славком вона схилялася, як повітряний змій схилився б перед літаком, як істота нижчого рівня розвитку мусить схилитися перед істотою вищою.

Треба сказати, що віднині хвилюватися й подумки схилятися Мілі доводилося щодня. Якось непомітно їхні заплановані побачення на двох перетворювалися на компанійські зустрічі на трьох, романтичне мовчання поступалося місцем дружньому пащекуванню, рожевим очікуванням перебігало дорогу буйно-кольорове дозвілля. Щодня Славко виростав перед ними, як із-під землі, і супроводжував у всіх їхніх планах. Ні, він завжди був дуже чемним, помірним та приємним, і сказати, що був нав’язливим, язик не повертався. Просто Ростику завжди вистачало товариськості, щоб запросити Славка приєднатися до них, а в Міли ніколи не вистачало сміливості, щоб хоч натяком заперечити.

Славко був астрономічно розумний, а широті його кругозору позаздрив би й цикруль. Але при цьому він поводився надто поштиво, щоб випинатися, і дуже гуманно, щоб затіняти собою сусідів. Йому, бідоласі, нічим було докоряти. Його єдина провина полягала в тому, що біля Міли його було занадто багато, натомість Ростика – так мало.

Міла спочатку дивувалася такій кількості збігів. Потім її невпевненість, яка трохи була задрімала на час телефонного роману, знову дала про себе знати: дівчина засумнівалася в правильності свого сприйняття їхніх із Ростиком стосунків. Може, вони просто друзі? Добрі друзі, яким є про що удвох потеревенити, необтяжливо помовчати і за щастя одне одному допомогти.

Усе частіше Міла ставила собі питання: невже все, що їм судилося пройти тільки вдвох, вони вже пройшли, і тепер настав час непарних чисел?

Кожен поводився, як належить. Ростик робив усе можливе, щоб його друзі між собою потоваришували. Славко старався порозумітися з Мілою. Тим часом Міла докладала всіх зусиль, щоб не розридатися від розчарування. І продовжувала ловити кожну мить, проведену хоч і не наодинці, проте поряд із Ростиком. І так день у день, аж поки минув тиждень. Так багато часу такої короткої сесії стекло в прірву. Так багато митей, які так важко буде відпускати.

Коли Міла наготувалася їх відпустити, їй випала остання нагода побалувати серце. Вони сиділи з Ростиком у тихому куточку порожньої кав’ярні, а Славка поряд не було, і ніщо не віщувало його появи. Про всяк випадок Міла перепитала про нього в Ростика, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої недбалості, та з полегшенням почула, що Славко поїхав до родичів. Побачення таки ж виявилося побаченням!

– А ти що, – з підозріливою усмішкою запитав Ростик, – уже за ним сумуєш?

– Та ні, – почервоніла Міла, – просто дивно, що його немає поруч із тобою.

– Ми останнім часом дійсно багато з ним спілкуємось. Але, розумієш, на це є причина. Хлопцю зараз непереливки, так багато всього на нього навалило, що він, бідний, скоро посивіє. І навіщо ж тоді ми, друзі, якщо не спробуємо його розрадити?

– А що в нього трапилося? – вирвалося в Міли, перш ніж вона схаменулася й прокляла свій нестримний язик. Хіба можна ці дорогоцінні миті витрачати на обговорення Славка, який і без того був всюдисущий і набрид гірше пареної редьки?

Та було запізно.

– Там усього вистачає…

Тільки згодом, згадуючи ту розмову, Міла усвідомила, що Ростик відповідав із блискавичною готовністю й неабияким полегшенням.

– Уже півроку, як він закінчив учитися, – вів далі Ростик, – а досі прилаштуватися в житті не виходить: зайнятися тим, чим хоче він, не дозволяють батьки, а до того, куди батьки тягнуть, у нього душа не лежить…

– Та ж він – доросла людина, чи ж йому потрібний дозвіл батьків! – ввернула Міла, намагаючись виправити свою помилку й поставити на цьому крапку.

Та дзуськи, Ростик продовжував:

– Їхній дозвіл, може, і не потрібний, а от їхні гроші – ще й як. Щоб відкрити свою справу, їхні гроші йому вкрай потрібні. Але там батько дуже принциповий: якщо син не піде проторованою ним дорогою – не те, що сам копійки не дасть, а ще й перекриє всі можливості взяти ці гроші в борг. От хлопець і розривається між обов’язком і покликанням. Та це квіточки. Нещодавно його покинула дівчина, – кохання всього його життя, – поїхала підкоряти столичний модельний небосхил. А слідом за цим померла єдина людина, яка його розуміла й підтримувала. Його дідусь – царство йому небесне! – мав золоті руки й світлу голову і дуже внука любив, Славко в нього і вдався…

Міла опустила очі. Небажання продовжувати сімейну справу сприймалося нею як відверте перебирання харчами. А от втрата близької людини й нездатність порозумітися з батьками – хто ж іще, як не вона, здатна таке збагнути. Їй аж соромно стало, що вона так відчайдушно хотіла Славка позбутися.

Але хіба вона може всі біди цього світу звалити собі на плечі й сама їх потягти? У неї й зі своїми впоратися бракувало сил.

– Давай облишимо… – намагалася вона зробити ще одну несміливу спробу, але Ростик її, здавалося, не почув.

– Я його трохи знав – мировий був мужик! – продовжував він згадувати другового діда. – І Славко – мировий хлопець. Шкода їх обох! А найбільше гнітить знаєш що? Дід навіть після своєї смерті примудрився виручити Славка: він заповів йому кругленьку суму своїх заощаджень. Ті гроші йому якраз стали б у пригоді, щоб заснувати власну справу, обійшовши перепони батьків…

– Ну от, що ж тут балакати…

– Та є одна перешкода, – Ростик знову не помітив Мілиного нервового смикання й небажання продовжувати цю тему. – У діда була нав’язлива думка про те, що серйозний чоловік – це одружений чоловік. Він завжди просторікував щось про те, що треба мати вдома надійні тили… що тільки той, хто взяв на себе відповідальність за сім’ю, заслуговує на довіру у справах… щось таке, я не дуже добре зрозумів. Дід щось собі надумав, що Славко з користю зможе витратити його гроші тільки тоді, коли стане повністю серйозним, тобто жонатим. І в його заповіті є умова, що Славко зможе отримати гроші тільки тоді, коли одружиться. Отака петрушка.

– То це ж не смертельно! – Міла втрачала терпець. – Знайде гарну дівчину, одружиться, отримає спадок – і всі справи!

– Ти бачила Славка? Начитаний сухар, який думає тільки про високі матерії… Еее, тільки нехай мої слова залишаться між нами, гаразд?.. Шукати гарну дівчину, яка б його влаштовувала, та ще й щоб обоє захотіли одружитися, він буде до другого Христового пришестя! Без нашої допомоги йому не обійтися.