Художниця - Гербіш Надійка. Страница 15

…Неждана добре знала, що Дімка її любить. Знала, що він заради неї готовий якщо не на подвиги, то принаймні на повсякденний побут без нарікань до самої смерті. Він був надійним, стабільним, вірним чоловіком. Він був тим, про кого вона мріяла з дитинства. Опорою і захистом. Дімка був для неї, мабуть, найкращим татом. Він часто брав її на руки, лоскотав, він розповідав їй історії про армію. Неждані було з Дімкою добре. І вона насолоджувалася цим - спокійним морем, де ніколи не бушували хвилі. Вперше за все своє життя вона відчувала стабільність та затишок…

Вона прокидалася від звуку його старого будильника, який йому подарували батьки на десятиріччя. А тоді спостерігала, як він, ще такий сонний і незграбний, збирався на роботу. Випивав стакан кефіру, пастував черевики… Тоді він ніжно- ніжно цілував її на прощання і біг. Неждана стояла біля вікна, чекала, коли він на неї подивиться, й посилала йому повітряні цілунки. Аж поки Дімка не зникав за поворотом.

Тоді починався її особистий день. Вона сідала за комп’ютер і починала фантазувати над газетними рекламами - за якихось два місяці захоплюючого навчання. Ввечері вона готувала вечерю і чекала коханого з роботи. А як тільки чоловік приходив додому, Неждана завжди знаходила, чим його зайняти…

Фрілансерський графік давав молодій жінці відчуття свободи, тому, навіть засидівшись у обіймах коханого за якоюсь комедією до пізньої ночі, Неждана не відчувала мук сумління. Незважаючи навіть на те, що Дімка вранці ніяк не хотів ставати з ліжка. Він був таким сильним і зовсім не вмів скаржитися. Мабуть, тому вона ніколи й не думала, що в нього можуть бути якісь свої бажання, відмінні від її власних…

Усе в них було якось аж занадто добре. Неждана нарешті отримала те, чого шукала все своє життя - безумовну, безкоштовну, стабільну любов. Ну а Дімка… Він ніколи не вимагав багато. Всього йому було вдосталь.

А потім була їхня перша сварка. Зав’язалась вона, як і більшість сварок, із нічого. Тобто, без ніякого на те приводу. Зате вона відкрила в обох щасливих молодятах стільки всього… Мабуть, вони й самі до кінця не підозрювали, які всередині них були приспані вулкани.

Як би там не було, але життя після тої сварки пішло шкереберть. Неждані врешті-решт набридло сидіти вдома, малювати нудні реклами, готувати стандартний борщ на обід, бо так того хотів Дімка, а потім до ночі сидіти й дивитися на нього - такого приземленого й звичайного. їй набридло те, що він ніколи нічого путнього не читав, крім газет (а їх вона на дух не переносила ще з дитинства), а коли сідав дивитися телевізор, то обов’язково вибирав якусь розважальну програму чи бойовик. Над мистецтвом він взагалі сміявся. І над її «захмарними» думками теж. Тільки, може, не так колюче - принаймні почуття такту в більшості випадків йому вистачало.

- Через тебе я деградую! - якось крикнула вона йому. - Закрив мене в цій дірі, сам не розвиваєшся, і мені не даєш! У мене біля тебе зникає всяке натхнення!

Сварки почастішали. Вони вибухали без приводу, просто так, бо в Неждани був поганий настрій. Дімка спершу не реагував, намагався її заспокоїти, розсмішити, пригорнути до себе й запевнити, що то в неї фізіологічне, чи то підлітковий вік, чи то її філософська натура. Усе це дратувало її ще більше.

Тепер вони майже не ходили гуляти вечорами - Дімка втомлювався на роботі й не хотів нікуди йти. Неждана злостилась. Вона нападала на нього за будь-яку дрібницю. Сама провокувала суперечки, і навіть отримувала від того задоволення.

А вранці прокидалася й знову спостерігала за своїм коханим Дімкою, палко цілувала й виглядала його через вікно. Вона вже й сама не знала, що з нею відбувається. Інколи Неждана була переконана, що Дімка - людина не для неї. Але потім розуміла, що не проживе без нього і дня…

Так проходив день за днем. У сумнівах і радощах - точнісінько веселі американські гірки. Неждана почала готуватися до вступу до університету - матуся збиралася нарешті повернутися з Італії і обіцяла оплатити навчання, якщо донька не спроможеться вступити на бюджетну форму. Попри те, молода жінка закінчила курси комп’ютерної графіки - аби додати до своєї майстерності хоч трішки професіоналізму й мати яке-не-яке посвідчення, щоби показати потенційним замовникам. Вона навіть розмістила рекламу своїх послуг у кількох місцевих газетах.

Але замовлень майже не було.

Сімейне життя малу-помалу почало перетворюватися на рутину. Воно гнітило. День за днем - у чотирьох стінах, за одноманітним приготуванням Дмитрових улюблених страв і - хоча би інколи - якихось своїх експериментів, які Дмитро не надто оцінював; за нудним студіюванням книжок і розробкою одноштибних макетів для полегшення майбутньої роботи - якщо така знайдеться. Це ставало вже нестерпно, це вже натирало мозолі на серці та дедалі більше протирало й без того не надто тлусту нитку її терпіння.

Неждана послала своє резюме в дві київські фірми й зараз чекала від них відповіді. Внутрішній конфлікт, який потім обов’язково проектувався на Дімку, розростався з кожним днем. Неждана пробувала малювати щось на полотні, щоби зняти напруження, але в неї нічого не виходило. Пензлик повисав у руках, ледь вмочений у фарбу. Неждана не могла малювати в такому стані.

…У той день вона вперше взялася за графіку. Те, що з’явилося під її олівцем, Неждані дуже сподобалося: то був дощ, а за ним був силует жінки під парасолею. Обличчя не було видно. Зате кожен міг, поглянувши на цей малюнок, зрозуміти, які емоції пронизували самотню фігуру. Біль, страх, невпевненість, ненависть, бунт, безсилля… То було те, що переживала останнім часом Неждана сама.

Сьогодні вона готувала вечерю з особливим ентузіазмом. Все було красиве, сервіровка була продумана до найменших дрібниць. Вона хотіла розповісти Дімці те, що відчувала. Він мусить її зрозуміти - колись же він її розумів!!!

Останнім часом, майже цілими днями не виходячи в люди, вона рідко зраджувала своєму неформальному спортивному стилю. Маленьке червоне атласне платтячко, яке колись придбала собі перед поїздкою на виставку свого улюбленого львівського, самотньо висіло в шафі. Поруч із ним стояли спокусливі чорні босоніжки на височезних шпильках, від яких дико боліли ноги. Вона взувала їх лише один раз.

Неждана приміряла плаття - виявляється, вона виросла й дещо поправилася в стегнах за останній рік! Але тепер сукня сиділа на ній навіть краще.

Увесь вечір Неждана присвятила своїй зовнішності - прийняла ароматну ванну, під найгучнішу музику, що залишилася в неї ще з часів «Алігаторів», зробила епіляцію, нанесла найвишуканіший макіяж і вдягнула свій «амулет» - гарнітур, колись подарований мамою на її першу виставку. Сьогодні в їхній сім’ї все обов’язково налагодиться!

Неждана чомусь нафантазувала, що Дімка прийде з квітами… До речі, вона вже й не пам’ятала, коли він востаннє дарував їй квіти просто так. І чи взагалі дарував після весілля? Здається, останнім був її весільний букет! Але сьогодні, саме сьогодні, все має бути по-казковому гарно…

Затьохкав дзвінок. Неждана не поспішала відчиняти двері - вона вирішила трішки зачекати -і осліпити коханого, коли він зайде до спальні. Хай поки похвилюється, куди ж вона могла так пізно піти сама…

Дімка відкрив двері й втомлено ввалився до хати. Без квітів, звісно. Неждані хотілося підбігти до нього, пригорнути, втішити - аж надто жалісливий в нього був вигляд. Але ж не могла вона зіпсувати свій безпрограшний план! Крім того, їй вже набридло пробачати постійну забудькуватість чоловіка: скільки раз вона йому натякала, як сильно вона любить конвалії, тюльпани, волошки! На кожен сезон у неї була улюблена квітка! А він за майже цілий рік подружнього життя не примудрився подарувати їй жодного букета!