Вершники. Романи, оповідання - Яновський Юрій Іванович. Страница 8

— А який він із себе — ваш отаман?

— Трохи вищий за вас, обличчя у віспі і гаркавий.

— Де його можна знайти?

— Поїхав конем у поле за станцію приймати новобранців.

— А Галат?

— Галат не вилазить із свого вагона з братами Вири-вайлами, п’ють без просипу і стріляють у вікна. А вам нащо його треба?

Шахай не відповів партизану. Він пішов далі. Це було номінально — його військо, і фактично — Марченкове. Траплялося багато п’яних людей, що блукали, неохайно тримаючи набиті рушниці, необережно розмахуючи гранатами, рубаючи дошки шаблями, замість сокир. Підперезавшися кулеметними стрічками, партизани виглядали дуже грізно. Шахай машинально підраховував кількість людей — судячи по ешелонах, їх мало бути тисяч п’ять. Зброї хватало на всіх, гармати зеленіли де-не-де на площадках, виглядали з теплушок коні — всього, як у доброго хазяїна, вдосталь. Тільки не видко жодного порядку — метушлива отара замість війська.

Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив Остюка, що галопом примчав до станції і поїхав до своєї кінноти, яка стояла в теплушках біля семафора. Остюк був похмурий і немилосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка покривала йому голову — раніш Остюк носив тільки картуза. Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка. За станцією на полі чорніла юрба людей — Шахай попростував туди. Здалеку можна було упізнати Марченка, котрий крутився на коні перед новобранцями. Піші й кінні — вони часто кричали щось, відповідаючи Марченкові. Біля нього сиділи на конях якісь юнаки, що, можливо, чекали своєї черги говорити. Осторонь стояв оркестр. Шахай підійшов у юрбі партизан.

— Хлопці, — кричав Марченко, — нам не треба ніякої влади! Ми самі собі даватимемо раду. Я вітаю вас у лавах моєї чорної армії. Слава!

— Слава батькові Шахаю! — відповіли новобранці.

Оркестр заграв бравурного марша — він нагадав Шахає-

ві оперу. Осінній день стояв, як бадьорий запах. Затужавіла земля наче тремтіла, — це надходило осіннє дрижання. Звуки стелилися тонкою пеленою по землі, хвилювалися, пізніші поганяли попередніх. Під оркестр новобранці сунули строєм до станції, щоб там розсмоктатися по теплушках. Шахай наблизився до Марченка і взяв рукою за повід його коня. Запах горілки ударив у ніс Шахаєві.

— Тобі чого? — запитав Марченко, не дивлячись і не пізнаючи.

— Де твій штаб, Марченко? — тихо одповів Шахай і випустив повід.

Марченко шарпнув коня, трохи не наїхав на Шахая і не знав, що сказати. Потім він замахнувся нагаєм, ударив коня і пустив скаженим галопом. Так тікає звір, зачувши постріл.

Шахай не пішов до штабу Марченка. Поведінка останнього викликала небезпеку. Коли вовк перекусить горлянку теляті, він не одійде від теплої крові навіть з-під навислого над ним ножа. Марченко жадібно пив теплу кров влади. Шахай, вештаючись поміж партизанів, непомітно добрався до теплушок з Остюковою кіннотою. Першого він зустрів старого Макара, що стояв у теплушці і розмовляв з сірим конем. Інші коні теплушки простягали до Макара морди, маючи надію й собі поласувати тим вівсом,

\ Ю. Японський що його тримав Макар у шапці. «Сучий син, — казав Ма-кар, — ти, мабуть, і здохнеш без хазяїна. Михайло Остюк тебе жалує, Галат з Виривайлами приходять тебе поляскати по шиї, Санька Шворень подарував сідло, Петька Бубон зробив обротьку тобі, як картинку, я тебе вичісую, собаку, і носю тобі вівса, тільки Марченко Ничипір Олександрович за тебе не знає і не бачив у вічі. Остюк тебе береже для хазяїна, розумієш, Сірий? Стерво ти гладке!»

— Добридень, дядьку, — привітався Шахай.

Макар здивувався тільки на мить. Потім відповів на привітання. Шахай виліз до теплушки і поздоровкався. Макар одв’язав повід Сірого, взяв його полою шинелі і передав у полу Шахаєві, котрий ізгадав одразу ярмаркові прикмети, відчув легке хвилювання від такого подарунка. Кінь обнюхав нового хазяїна і простяг губи, як до свого.

— Гарний кінь, — сказав Шахай, — а підіть покличте мені тихенько сюди Остюка. Тільки щоб тихо.

Макар зіскочив на землю, і Шахай чекав ще кілька хвилин, стоячи біля свого коня, котрого він до цього разу не бачив ще у вічі. Остюк прийшов із Санькою Шворнем. Цьому Шахай потиснув руку, а з Остюком поцілувався. Двоє друзів подивилися у вічі одне одному і, переконавшися чогось, — з полегшенням посміхнулися.

— Саня, — сказав Остюк, — піди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо й непомітно. Скажи їм без свідків. Ідучи сюди, заведи їх під водокачку, хай посвіжать п’яні голови. Макаре, піди до мене, принеси горілки і чогось попоїсти. Ти не голодний, хазяїне?

— Я чогось із’їв би, — одповів Шахай, — а кого слухають твої кіннотники, Остюче?

— Мої кіннотники знають одного бога, і той бог — я, Остюк! Моїх п’ять полків на вісімсот шабель — тільки мої і нічиї більше. Хочеш, я тобі їх виставлю зараз, як ідолів, отут перед теплушкою, і ти поведеш нас на діло, на того ворога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гаркавого Ничипора, скаженого Марченка, що вивісив скрізь чорні прапори і не знає, куди нас вести!

— Це добре, що кіннотники твої, а Галатові панцерники? Як, на них можна покладатися?

— Там хазяїнують Виривайли, головним чином Петро. Та всі вони дихнуть не можуть без Галата, котрий перепиває їх щодня. Уся ця половина станції — цілком твоя.

— Я знаю, що Марченком заволоділа група анархістів: вони його розкладають тим, що величають, напувають до ригачки і тримають тут для темної мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, і я не прийшов би сюди, коли б бачив, що Марченко стоїть на правильному шляху. Я організував би собі іншу армію. Я б пестив собі свою дружину доти, доки ви, мої друзі, не покликали б мене до спільної борні. Тепер я прийшов повести вас туди, де з’явився вже ворог! Він погрожує нам і нашій країні, він хоче повернути панську сваволю і каторжне життя.

Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Вири вайлів, Санька, Макар. У Галата були червоні очі з похмілля і мокра голова. Проте тримався він достойно, як і слід було командирові панцерників і другові Шахая.

— Я прийшов до вас, переломивши свою гордість, бо надходить славний момент, коли треба класти голови за революцію і розбивати груди об ворожий панцер. Я оголошую себе вашим командиром і наказую слухати тільки мене.

— Понімаєш, усі знають, що це військо Шахая, а ми знаємо, що ти є сам Шахай. Моя кіннота салютує тобі, командире, — Остюк витяг до половини свою шаблю і засунув її знов у піхви.

— Панцерники — твої теж, — сказав Галат, — правда, хлопці?

І усі Виривайли закивали головами.

— Ми зараз підемо і візьмемо Марченка...

— Я прийшов сам, — сказав Марченко і став перед дверима теплушки, — стріляйте мене, землячки!

— Заходь, Марченко, — простяг йому руку Шахай, — ти умієш вертатися до друзів. Нам довелося б тебе приборкати за анархію, та тепер ти сам виженеш од себе радників. Ти — хоробрий, Марченко, і за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, — будь же Шахаєм в тому жорстокому ділі, на котре ми підемо всі. Біля тебе стоятиму я, я буду твоїм комісаром, моє прізвище Марченко, і треба зараз вивісити червоні прапори.

Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк підтяг халяви на ногах вище і, розгинаючись, підрахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька — повискакували з теплушки, за ними вийшли поважно четверо старших — і всі пішли до

Остюка. Дорогою згадали, що у Галата є кращий вагон, і повернули до нього.

— Ми зараз подивимось мапу, — сказав Шахай, увіхо-дячи до вагона.

Попоїли і випили, полежали на канапах вагона, порахували чорні прапори, що їх поприносили з усіх ешелонів, і заспівали пісні, яка прийшла тоді на пам’ять комусь із партизанів.