В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 13
І вже Мавра дрімає; гудіння заметільниці знадвору поволі, поволі її усипляє. Нараз Мавра прокидається, на рівні ноги, майже на рівні ноги стає, та й зателіпало нею раптовим ляком.
В її вікно щось товче, хтось добивається.
Смерть?
Мавра надумується. Безперечно, вона.
Мавра блискавкою кидається плазом до землі і човгає під двері, ніби заслоняючи собою комусь вступ до хати. Під дверми темно, ніхто її не побачить. Полум'я в печі вже ніби умліває, блідне, в хаті почорніло.
— Пустіть в хату! — чує вона виразно старий захриплий голос, що її майже з переляку від нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом стануло. І утихло. А по хвилі знов: — Пустіть у хату!
Мавра не рухається. Перестала дихати, і все її єство напружене в сій хвилі лиш до слуху. І уха, і очі, і серце, і все, що живе в ній, тепер разом слухає.
І вона чує:
Гей, як колишеться вітер, збиткується над соснами, як розшумілися ліси, праліси! Ось вже її хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплі поту виступають на її чолі. Смерть.
— Пустіть у хату! — добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в двері, а відтак хтось мов жде, і тихо, ні словечка більше...
В хаті смертельна тишина.
— Пустіть у хату! — добивається пораз третій з розпукою страшний голос...
Мавра застигає, не рухається, ніби знає заздалегідь, що її жде, наколи створить. Не годна тому.
Розбійник не пожалує. Знає множество таких випадків, які лучалися межи людьми, а як і самі цигани поступали собі давніше. Проситься в хату, чоловік створить в добрій вірі, щоб порятувати, а його за те ворог, як звірюку, бух... і вже по всьому...
Ні, Вона не сьогоднішня, вона не впустить нікого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смерті, вона боїться.
«Мавро, Мавро, в тебе не один гріх на душі, зроби добро яке... буде тобі прощений, — обзивається в ній знов голос. — Впусти! Може, хто бідний, незнайомий, боїться гинути. Впусти!»
«Мавро, Мавро, схаменися», — молить щось далі в ній, теліпає нею, мов в лихорадці. Бореться в ній, пхає до дверей створити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, відпорною силою, мовби справді почула під вікном голос смерті з-під самої землі, що добивається до неї.
Майже божеволіє з страху. Не знає, що робити.
Вона не підводиться з землі, лиш мацає двері і з напруженням всіх сил прислухається над чимсь.
Під вікном утихло, лиш шум сосен і якесь розпучливе шолопання ніг, що ніби теплого місця в снігу шукають, студені опираються.
Мавру наново смертельним потом обливає, і підведені догори руки безсильно опадають.
Ні, не може створити. Не годна. Нема в неї сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як їй здається, підземним голосом, що до неї впрошувався. Нехай діється божа воля. Вона сама на світі, ніхто її не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Створити не годна. Вона заховалася сюди від людей, мов дика звірюка, а лиха година і тут їй спокою не дає. Нехай її оставлять в спокою і люди, і вона. Вона не створить. Не може. Нехай той з тим голосом іде з богом, хто б се й не був, добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собі йде. Їй також говорено, коли іноді давніше в чужині, в пошуканці за своїми, мов та собака, під дверми о милостиню з голоду і студені майже скавуліла: «Нехай іде з богом».
І вона йшла. Чи з богом, чи ні, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собі йшла.
Тому...
Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує двері створити. «Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! — благає щось в ній майже розпучливо, опам'ятовуючи. — Мавро, отвори!!»
Волосся, як перше, стає в неї дубом, далі наступає підслухування з напруженням всіх сил. І знов вона... ніби туй-туй умліває, зараз же гине, піддається комусь; під вікном, як перше, зачувається шолопання ніг...
«Два чоловіки падуть в її хату, а з ними і смерть», — стріляє нараз блискавкою через її думки віщування карт.
«Ні, не створити», — наказує щось в душі. Їй смерті не треба. Перебуде сю ніч, буде ще жити, а той ворог, що ось загадав їй смерть під хатою, прийшов по її душу, нехай вертає назад. Такою ніччю добре не ходить. Вона се знає. Знає від своїх людей, що лиш ніччю грабили, здобували, лихо коїли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
І укладається знов змією під дверми, знов плазом.
Нараз — що це?
До її слуху добивається з-під дверей страшний проклін, що потрясає нею аж до глибини душі, тіло ледом обіймає, а потім ніби гинути наказує. Відтак ще одна хвилина і — .тихо. Шолопання ніг під дверми устало, слова завмерли, і нічого. Навіть, здається, і шум лісу уступив комусь, губився, утихав.
Мавра божеволіє.
Вона крикнула з остраху не своїм голосом і упала лицем до землі...
Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! І проклін сей страшний. Він добився тепер до неї хіба з-під землі! А кого постиг, того й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро, пригадай...
Се гірше, як смерть.
В її душі перестрах і спомини здіймаються вихром, теліпають нею, що справді чи не гине. А тут рятунку нізвідки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь ліс... сама... вже гине. Тепер знає, чий був се голос. Знає. Се був голос її батька. Голос Андронаті, яким проклинав за непослух і проступки. Голос його!
Та тут і розсмівається Мавра страшним божевільним сміхом, яким не сміявся ніхто в тій самітній оселі-хатині.
Голос її батька? Звідки?
З тамтого світу?
Від часу, як знайшлася в неї її біла. дитина, як побачила себе між деревами на чужині, двадцять або, може, й більше років, бо вже й сама не знає. А що з батьком і матір'ю сталося, ніхто не знав. Не могла довідатися. Ходила світами, питала, шукала, вертала назад і знов ішла. Балакала і плакала перед деким, розпитуючись, але нічого не довідалася, як і про ту свою бідну дитину. Лиш смерть одна сліди так затирає. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до неї вставився. Думки товпляться роями в її острахом і споминами розбурханій душі, що майже не тямить себе добре.
А все ж таки то був голос її батька, Андронаті. Лиш він один проклинав тим страшним прокльоном, якого всі, як вогню, бояться. Він один. Віком був він і її мати між всіма найстарші. Та звідки взявся той прокльон до неї, щоб її побити в нічній годині? З-під землі? Як закляне було, земля дрижить.
І вона переконана, що він взявся до неї тепер вже з-під землі. Такої чорної гучливої півночі лиш з-під землі. Його душа прийшла, щоб заповісти їй смерть. Три рази впрошувалася до неї, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла і не впустила, він закляв...
Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловіщий. Вона ж винувата! Чому не створила?
Її уста викривляються.
Кому створити?
Се була північ, а опівночі ходять лиш розбійники або мерці.
...І мучиться Мавра на землі, стогне, викликає ім'я господнє. Молиться... А коли б її батько жив, — стріляє їй нараз думка до голови, — і от, так світом ідучи, натрапив несподівано на її оселю, а вона не впустила... О боже... не дай, щоб так було, і се вона батька свого не впустила. Однак... — мучить її думка далі... — се могло й так бути. Він ішов, як ідуть бідні люди... ішов, все одно, на життя чи на смерть. Хто так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз і добивався до світла, до теплої хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила, може, й батька свого, в тебе гріхів і без того доволі на душі. Ти провинилася! А так вона боролася з собою, так їй підносило щось руки... молило створити двері — а однак... страх перед смертю не допустив. Не годна була, боялася.
Потім надслухувала ще, дрижачи на цілім тілі. Не верне? Але нічого не дослухалася більше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та голод зраджуюче виття вовка неслося лісом між одностайним шумінням дерев. Більш нічого. Огонь в печі ледве світився, мов кліпав до темряви в хатині, і мертвецька тиша запанувала...