Помилка - Талан Светлана. Страница 22

– Неперевершено! Я ще ніколи так не веселився! Спасибі… За все спасибі.

– Сьогодні не було стриптизу, вихідний у танцівниць, а в інші дні тут іще веселіше. Прийдеш іще?

– Звичайно! Тільки дай мені номер свого телефону.

Микита залишав приміщення клубу з тугою. Так хотілося ще повеселитися! Він так чудово провів час!

– Додому поїдеш на таксі? – запитав Ян.

– А є інші варіанти? – парирував Микита, і вони дружно й голосно розсміялися. – Чудовий відпочинок повинен закінчитися так само добре, як і почався.

Розділ 21

– Мені час, – повторила Вероніка, – уже пізно.

– А давай махнемо на наше місце! – запропонував Захар. – Пам’ятаєш?

– До джерела? Напевно, зараз вода замерзла й не тече.

– Тоді треба обов’язково перевірити!

– Поїхали, – Вероніка зітхнула й усміхнулася.

Усю дорогу Вероніка мовчала. Навіщо вона погодилася? Захотілося з головою зануритися в минуле? Але воно позаду, до нього можна повернутися хіба що спогадами. Чи захотілося довше побути поруч із цим своїм минулим? Далеко залишилося і життя в селі, і її перше захоплення – Захар, і розбиті ним же мрії. Хіба що дзюрчить, як і раніше, вода джерельця…

«Лексус» звернув із головної дороги й відразу встромив свій «ніс» у велику брилу снігового замету.

– Приїхали! – засміялася Вероніка. – Далі підемо пішки?

– Нерозчищеною дорогою пару кілометрів? Не приваблює мене така подорож.

– Чесно сказати, мене теж, – зітхнула Вероніка, подумавши про те, що тепер уже ніколи не побачить це джерельце і шлях до минулого закритий назавжди.

Вероніці знов стало сумно.

– Ну чого ти така? – Захар обійняв її за плечі.

– Яка?

– Невесела. Всміхнися! У тебе така гарна усмішка.

Вероніка подивилася на Захара, всміхнулася кутиками губ. Назар не обсипав її компліментами, і за роки спільного життя вона звикла до цього. Але як приємно їх чути жінці! Нехай навіть це неправда, але такі слова так пестять слух!

Захар подивився на Вероніку. Невпевнена в собі, змучена щоденною рутиною, роботою, дитячий, наївний, добрий погляд. Він нахилився й торкнувся губами її вуст. Вероніка затамувала подих від несподіванки, але не відштовхнула його, і він поцілував її більш пристрасно. По тілу Вероніки пробігла тепла хвиля. Вона відповіла на його поцілунок, обнявши руками за шию. Було соромно, але приємно. Спогади про першу близькість із чоловіком заповнили свідомість, відключивши всі інші думки. Хвилі ніжності, пристрасті й бажання злилися воєдино, і вони почали швидко звільняти тіла від одягу, який заважав. Їхні руки ковзали по тілу одне одного, немов вивчаючи заново, змушуючи горіти бажанням кожну клітинку. Вероніка забула про сором, про почуття такту, про стриманість, яких навчав її чоловік, і про нього самого, коли тіло запалало від бажання й розум опанувала пристрасть. Захар розклав сидіння й продовжував пестити її, аж поки з вуст Вероніки не злетіло тихе й пристрасне:

– Іди до мене.

Вона насолоджувалася його ніжністю, цілком віддавшись бажанням близькості. Вероніка злилася з ним в одне ціле і знову відчула себе жінкою, уперше за багато років. З чоловіком їй ніколи не було так добре, напевно, тому, що той «виконував свої подружні обов’язки». Робив він це тоді, коли сам вважав за потрібне, встановлюючи терміни, і сам призначав, коли їй «це необхідно для здоров’я», так само, як вирішував, де стояти яким меблям, бути книзі, і навіть визначав місце сковорідці на кухні. Кілька разів Вероніка робила спроби чіплятися до чоловіка в ліжку, але той відсував її руку зі словами: «Спи. Я вчора виконав свій обов’язок. Тобі ж було добре, чи не так?» – «Так, – відповідала вона. – Вибач». Вона відсмикувала руку так, ніби її спіймали на крадіжці.

Зараз їй не треба було брехати й прикидатися. Вона може віддатися пристрасті сповна, до останку, до знемоги, тому що це їхня випадкова зустріч. Завтра вони розлучаться й не побачаться більше ніколи. Їй можна бути легковажною, нерозумною і навіть розпусною. Можна робити те, що підказує не тверезий розум, а охоплене бажанням тіло. Їй не треба боятися осуду і вранці червоніти від сорому. Вероніка язиком провела по його вуху, ніжно прикусила й посмоктала губами мочку. Вона губами то ледь торкалася шиї, то прикушувала, то відтягувала шкіру. Вона заривалася обличчям у «хутро» на його грудях, цілувала нижче пупка, крутила між пальцями соски. Їхні тіла звивалися, спліталися у всіляких варіантах, і не було ніякого сорому. Усе, про що таємно мріялося ночами… Тільки спопеляючий до знемоги пристрасний секс – і жодних табу. Одна пристрасна ніч – і знову будуть роки стриманості. І знову чоловік буде говорити: «Повернись так, тобі буде приємно». «Може, не треба?» – без надії запитає вона. «Я ж знаю, як тобі буде краще», – скаже він. Він усе за неї знає. Вона – його власність. А вона не хоче так! Вона прагне звиватися від пристрасті, зняти всі заборони, забути себе і знати, що секс і любов не підвладні ніяким законам і правилам моралі…

– Кохай мене, кохай! – шепотіла вона, цілуючи гаряче тіло Захара. – Люби так, як ніколи не любив.

– Так, так, так, – шепотів він, покриваючи спрагле, податливе, як теплий віск, тіло запальними поцілунками…

«Лексус» виїхав на дорогу, аж коли розвиднілося. Вероніка не відчувала сорому. Минулої ночі вона пізнала, як то – бути по-справжньому бажаною, розкутою; вона просто була сама собою. Добре, що по телефону в перерві між заняттям сексом знайшла час попередити Кіру, що не прийде до неї додому на ніч. Щоправда, тепер доведеться вигадати, де провела ніч, і не тому, що вона не довіряє подрузі, а тому що де двоє – немає місця третьому. Вона назвала Захару номер свого мобільного телефону, але це не важливо, він його не записував і під час пристрасті навряд чи запам’ятав. Вони зустрілися, щоб розлучитися вже назавжди. Ця ніч залишиться в її пам’яті як найпрекрасніший спогад на всі роки. Кажуть, у кожного в шафі є свій скелет. Тепер і в неї буде таємниця, маленький секрет про ніч божевільної пристрасті без жодних зобов’язань. І совість не буде її мучити. Вона жінка, а не колода чи тіло для задоволення фізіологічних потреб чоловіка. Вероніка це знала точно…

Розділ 22

Дівчинка зустрічає тітку Вероніку в фойє дитбудинку. Їй дуже кортить назвати її мамою, хоча вона знає, що жінка з чорною валізою, яка приїхала до неї, не її мама. Але так хочеться, щоб усі подружки, які з цікавістю спостерігали за нею, позаздрили. У них немає мам, а в Діани є! Нехай ненадовго, на один день, але вона є!

– Мама приїхала! – навмисно дуже голосно кричить Діана й біжить назустріч тітці Вероніці. Дівчинка потрапляє в обійми тієї, на яку так довго чекала. У неї прохолодне пальто (щойно з вулиці!), м’які губи, які цілують дівчинку в щічку, і руки пахнуть апельсинами. Значить, тітка Вероніка привезла «під ялинку» апельсини і, напевно, шоколадні цукерки. Вона дуже добра й ласкава, Діана любить тітку Вероніку.

– Як ти, моя ластівко? – запитує тітка Вероніка, саджаючи Діану на коліна. Діана кидає гордий погляд у бік застиглих із роззявленими ротами подружок. Їх ніхто тут не називає ластівками.

– Добре! – всміхається Діана й обіймає за шию тітку Вероніку, притискається до неї всім тілом. – Я чекала на тебе.

– Знаю, сонечко, знаю.

– Чому ти так довго не приїжджала?

– Не могла. Дуже далеко мені їхати.

– Ти ще приїдеш?

– Звичайно! Обов’язково приїду! А де Тимурчик?

– Я його зараз приведу. А ти не підеш, поки я за ним збігаю? – запитує дівчинка, скоса поглядаючи на важку валізу з подарунками.

– Ні, – тітка цілує Діану, – приведи братика, і ми з вами будемо діставати подарунки, а ви мені розповісте, як ви тут живете.

Діана з нетерпінням чекає, коли тітка розстебне «блискавку» сумки та вручить їм із братом те, що там лежить. Їм дають у дитбудинку на свята подарунки, але вона любить те, що привозить їй тітка. Неважливо, що там: апельсини, яблука, печиво чи домашнє варення. Головне, що це все буде належати Діані, і вона сама зможе розпорядитися подарунками. Вона буде сама вирішувати, кого з дівчаток пригостити, а от своїм кривдникам нічого не дасть. «Це мені привезла мама», – скаже вона їм. І нехай собі говорять, що до неї приїжджала тітка, а не мама. Це вони все від заздрості, тому, що злі. А добрим подружкам вона дасть і цукерок, і печива, і яблук, крім одного…