Паризьке кохання - Чагровська Лариса. Страница 12

— Дарусю, що з тобою? Ти біла, як сніг, зробилася! — стурбувалась Зоряна, та тут-таки сама знайшла пояснення. — Важко це слухати, так? Неприємно, розумію. Я тепер пригадую, що Ілона не сама звідси пішла, не з власної волі, та наша шефова-фельдфебель так і не розкололася, що тоді трапилося. Це мене кріпко здивувало. Зазвичай вона кличе увесь персонал і влаштовує зразково-показові звільнення, на кшталт страт у середньовіччі, а то все так тишком-нишком… Що б це значило?

— Та Ілона геть здуріла була, зовсім від Люсика очманіла, — зітхнула Ядзя. — Вбила собі у голову, що він на ній жениться. Завагітніла. Я вже не знаю, то випадково вийшло, чи вона це планувала. І йому зізналася. А він їй гроші на аборт запропонував. І сказав, що так чи інакше, а одружуватися на ній не збирається.

Дарині здалося, що вона зараз зомліє. Вона кілька разів судомно ковтнула повітря і закашлялась. Зоряна неуважно поплескала її по плечу.

— Так, мене теж нудить від цієї скотини. Але Ядзю, як ти все це знаєш? Ну, про цю розмову, і все таке… Ілона призналася?

— Ні. Я їхню сварку чула. Підійшла якраз до дверей кабінету, щось мені там треба було, що саме вже й не згадаю, коли, овва, така мелодрама! Вона плаче, він кричить, та так, що аж вухам боляче! Ще й їй дорікає, що вона легковажна, шльондра пропаща, а такого порядного мужчину пошлюбити хоче. Страшне було! А наступного дня Ілону й звільнили. Уже не відаю, що він завідувачці наплів, яку гидоту придумав, та вилетіла звідси Іля, як той корок з-під шампана.

Медсестри дружно заохали. Даруся спробувала підвестися. З третьої спроби їй це вдалося.

— Я таки піду. Багато роботи, — дерев’яним голосом проказала вона.

— Зачекай-но, — зупинила її Ядзя. — Чим це від тебе пахне?

— Пахне? Я не знаю… хлоркою, мабуть.

— Дарусю, та що таке з тобою? Ти як з неба упала! Я сказала, пахне, а не смердить. І то щось хороше. Явно фірмове і дороге.

— А, — механічно відказала дівчина, — це «Поема» від «Ланком». Парфуми такі. Французькі. Я їх купила цими вихідними.

— Молодець, — підтримала Зоряна, яка, попри не такі вже й великі статки, була певна, що справжня жінка ніколи не має економити на парфумах, волоссі та взутті. — Твій аромат. Просто в десятку попала. Сама вибирала?

— Так. Не маю нікого, щоби таке мені дарував.

— Ну то й добре. Уважай, не маєш мороки, — фиркнула Люда.

Дарина не відповіла. Добре дівчатам, усі заміжні, у всіх на пальцях шлюбні обручки, а в гаманцях за прозорим пластиком фото чоловіків та дітей. А вона після смерті мами якою була самотньою, такою і залишилася. І нічого у цьому доброго немає.

Увечері того ж дня, коли Даруся вже збиралася додому, а в роздягальні, чекаючи на неї, дрімало гарненьке руде кошеня, що прибилося до клініки, коли Дарка була в Парижі, — «точно твоєї масті», як сказав дядько Петро, — її покликали на розмову до чергового лікаря.

Дарина знала, що нині чергує Люсик, і йти не хотіла, але довелося. Вона постукала, і, отримавши дозвіл, переступила поріг кабінету. Ігор, сяючи порцеляновою посмішкою, повернувся до неї і навіть не сказав, а проспівав:

— Моя люба! Йди до мене, тільки двері причини!

Даруся захитала головою.

— Не хочу. Тут чимось сильно смердить. Не завадить трохи провітрити. Кажіть хутко, чого вам треба?

— Тебе, — Ігор обігнув дівчину і з ляскотом закрив двері. — Як завжди, кицюню. Я скучив.

Дарина вухам своїм не повірила. Він тримається так, ніби нічого не сталося! Ніби не було тієї пріснопам’ятної розмови «В Ольги», ніби не гула вся клініка, мов розтривожений вулик, від звістки про його заручини! Ніби не він радив їй подбати про своє життя, бо він їй не пара! Але певно, дивуватися не випадає. Де ще те весілля, а певні потреби… ось вони, в штанях муляють!

— Ви мене ні з ким не плутаєте? — солодко поцікавилась Даруся. — Зі Стасею Палій, нє? Чи з Ілоною Кац, можливо?

Ігор пополотнів. На його випещеному обличчі вперше, відтоді, як Дарина з ним познайомилася, проступило щось людське, ба, навіть, щось плебейське — тупий тваринний страх.

— Що за… що це з тобою? Пліток поназбирала? Я гадав, що ти розумніша. І вища від цього.

— Як не жаль мені це визнавати, але приводу думати про мене, як про розумну жінку, я вам таки не давала. Але то нічого. Усе можна виправити. Ще раз до мене полізете з цими дурницями, я не полінуюся, розшукаю Ілону, на гостину наб’юся, і спитаю, як їй ведеться нині, чи вона мати-одиначка, чи аборт зробила, — пригрозила Даруся. — А потім до Стасі Палій навідаюсь. Може, вона мені й не повірить. Але сильно засмутиться. А що таке знервована наречена на весіллі, то один Пан Бог відає. Ще візьме та укладе здуру шлюбний контракт, за яким вам ні шеляга ламаної копійки не перепаде у разі розлучення. А то й зовсім весілля скасує. Так що ліпше тримайтеся від мене подалі. Якомога далі.

— Я тільки перепросити хотів! — забелькотав переляканий Люсик.

— Та в дупі я бачила твої перепрошення, чуєш?! — загорлала Дарина. Біль, який усе ще жив у її серці, прорвався, вихлюпнувся назовні, геть непритаманним їй тоном та словами. — Ти завдав мені болю. Забавку зробив із мене! Іграшку! І тепер ти хочеш сказати «прости», і далі гратися, мов лялькою?! Цього не буде. Ніколи!

Ігор стояв перед Дариною, як соляний стовп. Звісно, не цього він від неї чекав. Від своєї покірної, дурненької Дарусі, котра по п’ять разів на день казала йому Я кохаю тебе, яка за кожної нагоди і без неї слала йому сентиментальні есемеси та дзвонила ввечері, тільки щоб почути його голос.

Дарина чи не вперше глянула на Люсика холодними, немов чужими, очима. Гарний він, ніде правди діти. Як уламок крижини. Бездоганно випрасувана сорочка, накрохмалений білий халат, але замість серця — грудка залежалого крохмалю.

— Ми усе з’ясували, Ігорю? — вкрадливий шепіт Дарини подіяв на нього сильніше, ніж крик — Люсик аж підстрибнув. — Тоді я піду. Дуже втомилася, знаєш. Та й чекають на мене.

— Хто?!

— Єлисей.

— Що за один? — Ігор роздратувався. Видно, не чекав, що вона так швидко знайде йому заміну. Певен був, що вона ридатиме у подушку і потайки бігатиме до нього на побачення, як було колись. А дзуськи! Даруся випросталася, розвернула плечі.

— Мій хлопець, хоч це й не твоя справа. Він працює охоронцем. Так що лиши мене у спокої, бо будеш сам собі носа виправляти!

З цими словами Дарина, наче лебідь, випливла з кабінету.

Минуло три тижні відтоді, як Даруся повернулася з Парижа.

Робота, як і раніше, забирала майже весь її час. Зате вдома на неї чекав навдивовижу вихований і чемний кіт Єлисей. Вечорами, коли Дарина сідала у крісло і занурювалася у підручники та самовчителі з англійської мови, ще старі, придбані на книжковому базарчику, кіт, хоча він і був ще зовсім маленький, але поважний вираз зеленкуватих очей не дозволяв називати його кошеням, зстрибував їй на коліна, згортався там клубочком і починав заспокійливо муркотати. Даруся випробовувала на ньому здобуті навички, вголос зачитувала уривки англійських текстів та відпрацьовувала діалоги. Єлисею явно подобалося це навчання. А днів за десять після початку своїх занять Даруся знайшла репетитора з англійської.

— Хочу навчитися не тільки розуміти мову, а ще й говорити нею, — пояснила вона спочатку котові Єлисею, а потім викладачці. — Знання зайвими ніколи не бувають.

— Твоя правда, — зраділа пані Леся, старенька, років вісімдесяти, репетиторка, давня приятелька пані Квітослави, що й досі мала дзвінкий голос, чудовий слух та міцну пам’ять.

— Зараз закордоном дуже популярні наші доглядальниці. Мову знатимеш — зможеш виїхати, добрі гроші заробиш, та не в Польщу чи Італію, а до Англії чи й до Штатів.

— Так. А ще мені треба привітати з Новим Роком одну дуже хорошу людину, що мешкає у Штатах. Написати їй… йому щось святкове.

Пані Леся дрібно закивала, згоджуючись.

— То напишеш. Ти молода, тямуща, в чому проблема? Ми почнемо з азів, але сама побачиш, як все вдало піде, за належної праці. Самовчителі та підручники — то дуже файно, але мову вчать на практиці. Тільки у розмовах, якщо вже не виходить повністю у мовне середовище зануритися.