Паризьке кохання - Чагровська Лариса. Страница 16

А Валері ніби й не помітила вагання дівчини, вела далі:

— Ми візьмемо таксі, якщо ви не заперечуєте. Надто холодно надворі, а ви, — Валері з посмішкою глянула на Дарчині човники, — надто легко взуті. Давайте номерок — зараз Марк…, тобто пан Вінтерз отримає у гардеробі вашу шубу, і будемо рушати.

Утрьох вони вийшли з автосалону.

Марк у своєму кашемировому пальті пісочного кольору був приголомшливо гарним.

Сіли у таксі. Хвилин за двадцять вони вже були на місці. У «Ґранд-готелі», де зупинилися Марк та Валері.

Метрдотель тамтешнього ресторану зігнувся перед усіма трьома у поштивому поклоні, і відсунув стільці, як він сказав, для чарівних пань. Ще за хвилину принесли меню, і Валері, обмінявшись з Марком кількома словами, мовила:

— Замовляйте усе, що забажаєте. Та перш за все давайте оберемо вина. Що ви будете пити?

Дарина розкрила меню, глянула на ціну пляшки, закрила меню і слабким голосом відповіла:

— Нічого.

— О, я вас дуже прошу, не соромтеся! Пан Вінтерз може це собі дозволити, — Валері підморгнула. — Я це точно знаю.

— Ну, тоді… каберне, — вибрала Даруся найдешевше. — А звідки ви знаєте, що він може собі дозволити, а що — ні? — врешті наважилася щось вивідати Дарка.

— Бо він мій бос, — відповідаючи, мило посміхнулася Валері. — Я працюю перекладачем. Мої батьки родом з України, емігранти. Вони виїхали до Канади досить давно. А я вийшла заміж за американця і перебралася у штат Мічиган. Там і зв’язалася з Вінтерзами, і «занапастила» своє життя, — Валері засміялася. — Дітей бачу на День Подяки та на Різдво. З чоловіком кожна зустріч як нове побачення… Але я не шкодую. Навпаки! Ой, вибачте! Я така балакуча! Тато каже, це у мене від бабусі, вона львів’янкою була… То я скажу містеру Вінтерзу, щоби замовив вечерю за вас. Я ж бачу, ви соромитесь.

Марк, вислухавши свою помічницю, поважно кивнув і заходився диктувати замовлення офіціантові, котрий, на відміну від Дарини, прекрасно володів англійською, і жодного перекладача не потребував.

Даруся втішилася. Отже, Валері ніяка не наречена Марка! Та раптом радість в серці дівчини згасла. — Усе це добре, але вона й досі не знає головного…

— Скажіть, будь ласка, пані…

— Просто Валері, дуже прошу. Можна навіть просто Вел.

— Гаразд. Скажіть мені, Вел, а що ж пан Вінтерз робить на цій презентації? А ще краще, запитайте це у нього.

Валері переклала запитання Маркові.

Той засміявся, а його відповідь вбила Дарину наповал.

— Марк каже, що він, як голова фінансового відділення нашої корпорації має право, чи точніше, може бути на усіх презентаціях за власним бажанням. А сюди, до Львова, він захотів приїхати через вас.

Дуже вчасно офіціант приніс мінералку.

Даруся жадібно спорожнила келих до дна. Шок, що охопив її при цих словах, змусив дівчину заніміти. — Так ось що він мав на увазі, коли показував на той плакат у Парижі! Як же вона могла так смішно помилитися?! Звісно, на плакаті ніде не значилося, що лобове скло тому автомобілю миє сам фінансовий директор, чи хто він там є, але… ну як вона відразу не побачила, як не втямила, що Марк — це птах високого польоту?!

Дарина зітхнула. Певно, на рівні підсвідомості вона таки підозрювала усе це, однак їй хотілася вірити, хоч на мить, що вона може стати йому рівнею. Але, видно, не судилося. Знову те саме. Як там Ігор говорив? Вода та олія не змішуються. І це правда. Ну, посидять вони у ресторані. Ну, пройдуться містом, як у Парижі. Ну поп’ють кави… Чого ще чекати? Не шлюбної ж пропозиції. А навіть якщо, то звісно вона відмовиться. І на цьому все скінчиться. А на згадку залишиться тільки та листівка зі смішним плюшевим ведмедиком.

Даруся принишкла, як квіточка, позбавлена світла та води.

Марк стурбовано глянув на неї. Дістав із внутрішньої кишені піджака уже знайомий їй за Парижем англо-український розмовник, погортав його, і з величезними паузами, як школяр, проказав:

— Пробач, Дорі, що я… не встиг… вивчити… твою мову.

Далі він збився на англійську, і до розмови долучилась Валері:

— Дарино, пан Вінтерз каже, що страшенно шкодує, що не зміг вивчити українську, щоби могти розмовляти з тобою. — Діловито перекладала вона, — але він був дуже зайнятий і обмежений у часі. Але йому багато чого треба сказати тобі, тому він і взяв мене з собою. Він свідомий того, що це, мабуть, надто незручно. Він страшенно перепрошує. Але якщо у нього є надія… Якщо вона, Даруся, дасть йому цю надію… Він обіцяє вивчити українську мову так скоро, як тільки зможе. Найме найкращих учителів, за умови, що Дарина прийматиме у нього іспит.

«Надію на що?» — кисло подумала Даруся, і вже хотіла запитати це вголос, аж тут, прямісінько біля її вуха, немов наяву, пролунав роздратований голос Надійки: Ти серйозно вважаєш, що він приперся до Львова аж із самих Штатів, аби лиш тільки переспати з тобою? — спитав голос. — Трохи задорого виходить, нє? Вічно ти собі в уяві наплетеш сім мішків гречаної вовни, Дарино. А все, як завжди, набагато простіше.

— І на що ж ти сподіваєшся, Марку? — врешті запитала Даруся.

Той замислився, спершись підборіддям на сплетені пальці.

Офіціант приніс якісь немислимі салати, з курятиною, апельсинами та ананасами.

Даруся підсунула до себе свою тарілку і зробила вигляд, що їсть.

А Валері навіть не поворушилася. Чекала на реакцію шефа. Коли той нарешті заговорив, круглі очі перекладачки раніше від її слів сказали Дарині, що зараз вона почує дещо цікаве.

— Цей вік-енд у Парижі, коли я зустрів тебе, мав пройти зовсім інакше, Дорі, — Валері перекладала дослівно. — Річ у тім, що… того дня, коли я тебе зустрів, мало відбутися моє весілля. Ми з моєю колишньою нареченою, її звуть Кетрін, зналися з дитинства. Наші сім’ї жили по сусідству, наші батьки працювали разом. Та, як згодом виявилося, я зовсім її не знав.

Марк перевів дух, ковтнув вина, яке налив йому послужливий офіціант, кивнув, що все гаразд, смак задовільний, і продовжив розповідь:

— Кетрін прийшла до мене за дванадцять годин до нашого вінчання. Уже навіть відбулася репетиція весілля. Я був такий радий її бачити! Увесь піднесений, під зав’язку набитий планами та рожевими мріями про наше спільне життя… У деяких речах, як сказала мені потім Кетрін, я з юності залишився безнадійним телепнем. Тобто романтиком…

— Ти любив її? — спитала Даруся англійською.

Марк, здавалося, зовсім не здивувався, почувши з вуст Дарини: «Did you love her?». Відповів коротко «Так» і запив цю відповідь вином. Ще якусь мить помовчав, роздивляючись свій келих так замислено, як, бува, ворожки розглядають кавову гущу, і знову заговорив:

— Отже, до весілля все було готово. Крім, як з’ясувалось, нареченої. Наш медовий місяць ми збиралися провести на моєму острові.

— На твоєму… що? — уточнила Даруся, вислухавши перекладачку.

Остання фраза прозвучала так буденно, що дівчина не відразу зрозуміла, про що йдеться.

Валері всміхнулася на це перепитування, хоча помітно було, що й вона шокована розповіддю шефа, і пояснила:

— Пан Вінтерз володіє невеличким островом в Індійському океані.

Дарина провела рукою по очах, немов знімаючи з них павутиння.

— О, ну… якщо усього одним, та ще й невеличким… Мені аж полегшало. Бо я перше хвилюватися почала, як про це почула, але тепер ні, не хвилююся. Я спочатку думала, що мені причулося. Ну, знаєте, як це буває… Володіти островом… це так незвичайно.

Валері всміхнулася ще ширше і додала, знову ж таки, від себе:

— Насправді у такому володінні немає нічого особливого, крім того, що на своєму крихітному клаптику землі посеред безмежного океану ви можете робити все, що бажаєте.

— Справді. Зовсім нічого особливого. Ви мене заспокоїли. То що було далі з Кетрін? — звернулася вона знову англійською до Марка.

— Вона сказала, що нам терміново слід поговорити. Я подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу.