Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 20

Ставши дипломатом, домігся визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії, за що був “пожалуваний” титулом графа та багатьма маєтками. Став одним з найбагатших землевласників України.

На час подорожі Катерини він мав сорок років, відмінне здоров'я і великий вплив на імператрицю та на зовнішню політику Росії.

Ще більший успіх у досягненні кар’єри чекав на нього в майбутньому: після смерті Катерини він зумів сподобатися Павлові, мав на нього також немалий вплив і, користуючись цим, вирішив полегшити становище пригнобленого й покріпаченого рідного народу України. Не без його підказки 1796 року Павло видав указ про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ колишньої Гетьманщини, що було благом для народу. А наступного року надав йому чин канцлера та князівський титул.

Але це було пізніше. А майбутнього навіть розумний та прозорливий граф Олександр Андрійович не міг прозирнути. Тепер же він їхав у відкритому екіпажі, підставляючи обличчя чебрецевому вітерцеві, як колись, у далекій юності, коли теж у відкритому візку возили його до Києва, в академію, і тихо намугикував напівзабуту українську пісню:

Кучер Іван, широкоплечий, бородатий, таки його кріпак з Чернігівщини, не оглядаючись на пана, почав басом підтягувати:

Відчувши підтримку, графський голос зміцнів, забринів розчуленістю. Олександр Андрійович набрав повні груди запашного полтавського повітря, напоєного сонцем та терпкою зеленню степу, зітхнув:

— Гарно у нас на Україні, Йване!— чи то запитав, чи то ствердив він.

— Гарно, пане Ликсандре,— погодився кучер, теж зітхнувши.— Коли б не ви, то ніщо б не втримало мене в туманній столиці. Взяв би жінку та дітей та й пішки пішов би на Україну... Дивуюся — що вас так тримає? Маючи тут такі маєтки, такі землі, чого сидіти серед того кам’яного громаддя, дихати смородом та пилюкою великого міста? Не розумію...

— Е-е, братику, важко зрозуміти... Мушу!.. Доля підняла мене на таку висоту, на таку височенну гору, з якої жоден смертний добровільно не хоче сам скочуватися, бо знає, що розіб’ється. От і тримаюсь... І триматимусь, поки й сил моїх!.. А в тому, що серце тужить за батьківщиною, ти правий,— і в мене тужить. Буває, пригадаю рідні місця, росяні ранки на лузі, плакучі верби над ставом — і так раптом закортить скинути лаковані штиблети та босоніж гайнути по нашій теплій землі, як тридцять літ тому! Та ба! Минулося! Не той вік, не те становище в суспільстві! Потрапив я, братику, в золоту клітку — і немає мені з неї виходу. Та й сам, хоч би й виганяли, не тікав би з неї... Ось так!— філософськи закінчив Олександр Андрійович, похитав своєю крупною головою, ніби злегка глузуючи над суєтою людського життя, і раптом, помітивши попереду високу могилу край дороги, попросив: — Зупинися тут, Йване, будь ласка!

Кучер зупинився. Безбородько пішов до могили навпростець, по бур’яну, здерся на крутий пагорб, насипаний далекими предками над якимось давно забутим покійником, і довго там стояв у задумі, озираючись довкола та вдивляючись у синю далечинь степу. А коли зійшов униз, сказав:

— Далеко видно з гори, дуже далеко, а з Зимового палацу — ще далі... Оце й тримає мене там... Міцно тримає... Отак-то, Йване!.. Рушай!

Переночували вони в Красногорівці у місцевого дідича, а наступного дня, під вечір, добралися до Обухівки.

Спочатку Безбородько мав намір їхати прямо до Миргорода, та згодом передумав. У Миргороді нікого не знав, не мав знайомих, а неподалік, у Обухівці, жив молодий поет Василь Васильович Капніст, з яким граф познайомився в Петербурзі і вподобав запального юнака. Його вірші стали з’являтися на сторінках петербурзьких видань, про нього заговорили, як про нову зорю, що сходить на поетичному небосхилі.

Вже вечоріло, коли екіпаж поволі в’їхав на широке подвір’я і зупинився перед поміщицьким будинком над Пслом. Сповіщений служкою, вийшов невисокий смаглявий молодик років тридцяти з довгим, до пліч, темно-русим хвилястим волоссям, що, розділене рівним проділом надвоє, спадало на плечі. Побачивши Безбородька, він радісно розкинув руки, притьмом збіг з ганку і вигукнув:

— Графе! Дорогий мій благодійнику Олександре Андрійовичу! Я не вірю своїм очам! Ви тут, в Обухівці! Я такий радий! Я просто щасливий! Милості прошу до господи!

Вони обнялися, почоломкалися.

Господар підхопив Безбородька під руку і повів до будинку, ще й ще висловлюючи подив і радість з приводу несподіваного візиту високого петербурзького гостя.

Був він жвавий, рухливий. Його смагляво-матове обличчя та виразні агатові очі свідчили, що в його жилах тече якась південна кров.

Справді, він був лише наполовину українець — по матері.

Його дід Петро Капнисос, палкий грецький патріот, брав на початку століття активну участь у визвольній боротьбі грецького народу проти турецьких поневолювачів. Після чергової поразки він емігрував до Венеції, де, одружившись та придбавши маєток, став венеційським поміщиком, і міг би, здається, жити до кінця днів своїх спокійно. Тим більше, що у нього народився син Василь і потрібно було думати про його виховання та майбутнє. Але до Венеції дійшла чутка, що Туреччина вкотре розпочала війну проти Росії. Знову заграла надією на визволення рідної Еллади кров палкого патріота. Він продає маєток і з родиною мчить у Молдову, де разом з іншими греками - емігрантами вступає волонтером до російського війська. Однак Петро Перший війну програв, і, боячись переслідувань на батьківщині, Капнисос залишається в Росії.

Молодий Василь Капнисос, дещо змінивши прізвище й ставши Капністом, йде на військову службу і проявляє себе у багатьох війнах хоробрим офіцером. Року 1737-го його призначають полковником Миргородського полку, а згодом Єлизавета Петрівна наділяє його землями на Миргородщині — селами Обухівкою, Попівкою та Трубайцями. В Обухівці він будує собі дім, господарські будівлі та висаджує сад. 1751 року йому присвоюють чин бригадира і призначають командиром слобідських козацьких полків — Харківського, Сумського, Охтирського, Ізюмського та Острогозького, що на Тихій Сосні, на Воронежчині. Через п’ять років розпочалася російсько-пруська війна, в якій бере участь і бригадир Василь Петрович Капніст разом зі своїми козацькими полками. 19 серпня 1756 року відбулася велика битва під Грос-Єгерсдорфом. В шаленій кінній атаці бригадир загинув смертю хоробрих. Наступного дня козаки не змогли знайти тіла свого командира. Знайшли тільки праву руку із затиснутою в кулаці шаблею та іменним перснем на пальці, відвезли її в Обухівку й з почестями поховали там. А незабаром народився його шостий син, якого на честь батька мати назвала Василем.

Майбутній письменник зростає в Обухівці, навчається дома, а згодом їде до столиці і поступає у військову школу Ізмайловського полку. Навчається добре, у вільний час вивчає французьку, німецьку та латинську мови, і йому присвоюють звання капрала, а незабаром — сержанта. Він знайомиться з поетами Державіним, Хемніцером, Батюшковим. Тоді ж знайомиться і з Безбородьком. Між земляками зав’язуються дружні стосунки. Однак Капністові не до душі військова служба, він мріє присвятити себе поезії, письмен-ству — і йде у відставку. Безбородько допомагає йому влаштуватися контролером у головне поштове управління, але вже наступного 1783 року, коли Катерина видала указ про закріпачення українських селян, він на знак протесту залишає державну службу і іде у свою Обухівку, де пише знамениту “Оду на рабство”, що розповсюджується в списках.

Безбородько і сам співчував землякам, котрі з волі цариці потрапили в кріпосне рабство, якого на Україні не було, але ці співчуття таїв глибоко в душі, щоб не накликати на себе гніву патронеси. Тепер він не без задоволення згадав, як два чи три роки тому, перебираючи пошту імператриці, вилучив і спалив донесення про вільнодумства молодого поета і список його “Оди”, що ходив по руках. Інакше б не минути йому арешту або й заслання!