Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 28

В господарстві Хуржиків теж усе йшло, як і раніш. Параска затоплювала вдосвіта піч, варила сніданок та обід, гріла баняки окропу для прання, замішувала й запарювала в цебрах щось їстівне для худоби, птиці та свиней. Катря доїла корів, а Василь годував усе, що мукало, мекало, бекало, кувікало, іржало та квоктало.

Господарство було велике і роботи вистачало всім.

Однак попри цю зовнішню і видиму сторону життя була сторона і внутрішня, невидима сторонньому окові або майже невидима.

Катря кожну мить відчувала на собі пильний, доскіпливий, але люблячий, ласкавий Василів погляд. Спочатку вона боялася хлопця, уникала зустрічі з ним наодинці, та згодом зрозуміла, що звідси ніяка небезпека їй не загрожує. Хлопець по-справжньому покохав її і ладен був виконати першу-ліпшу її забаганку. Після свого невдалого освідчення, отримавши одкоша від дівчини, він надовго втратив рішучість, а після смерті матері замкнувся в собі, уникав і Параски, і Катрі, сумував, а то й плакав нишком, ховаючись із своїми слізьми, щоб ніхто не бачив і не чув. Та минали дні й тижні, і Катря знову почала помічати, як Василь з якоюсь затаєною журбою поглядає на неї, намагається потрапити їй на очі, виконує за неї якусь частку її роботи, щоб їй легше було. Однак приставати до дівчини чи знову напрямець сказати їй про свої почуття не наважувався.

Та тривало так не довго. Одного разу, в неділю, коли Параска пішла до церкви, а Катря в кухні мила посуд, раптом прочинилися двері — і зайшов Василь.

— Ти сама? — запитав тихо, хоча й знав, що Параски дома немає.

— Сама,— відповіла дівчина, стривожившись.— А що?

Василь зачинив за собою двері, пройшов до столу і поклав

на нього якийсь згорток.

— Ось приніс тобі. Йди сюди!

Катря витерла рушником мокрі руки. Підійшла.

— Ну, що там?

Василь відступив на крок.

— Дивись!

На столі лежала барвиста плахта, на ній — квітчаста хустка, а поверх усього —разок червоних коралів, нанизаних на шовкову нитку.

— Катре, це тобі,— сказав парубок зовсім тихо і, побачивши, як дівчина почала бліднути, заспішив: — Катре, не відмовляйся! Візьми! Це від щирого серця! Подарунок від мене!

Катря підняла перед собою руки, ніби хотіла відштовхнути його.

— Ні, ні, я не заробила такого подарунка! Що це тобі спало на думку? Що Параска скаже? Що люди подумають? А батько, коли приїде?

— Сховай! Віднеси в село, додому! А потім принесеш, як своє,— і будеш одягати без страху! Знатимемо лише Бог та ми вдвох — ти та я!

— Ну, з чого б це? Як можна?

Василь зашарівся, аж скрикнув:

— Катре! Ну, хіба ти не бачиш? Я ж кохаю тебе! Я так кохаю тебе! Коли б ти тільки знала!

Дівчина похитала головою.

— Ну, ми ж уже говорили про це. Тобі відомо, що я не кохаю тебе...

Після цих слів Василь схопився за голову. Його вузьке, гостре обличчя враз посіріло.

— Невже ти так сильно любиш Івася? Катре! Ну, залиш мені хоч надію! Я ждатиму тебе все життя! Ждатиму, поки ти станеш вдовицею, а тоді прийду до тебе — і впаду на коліна! Якщо в тебе будуть діти, я стану їм батьком! Тільки не губи мене, не розбивай мого серця!.. Ну, все ж у житті може трапитися: коханий розлюбить тебе, захворіє на чуму чи на віспу в дорозі і не повернеться додому! А ти ж молода, тобі жити та жити! Навіщо ти сама у себе відбираєш щастя?

— Страшні слова ти мовиш, Василю,— тихо відповіла Катря.— Страшні слова... Я не вірю їм! Зате вірю, що повернеться Івась. Не може не повернутися! Яка там чума!

— Господи! Порятуй мою душу! — вигукнув парубок і підняв руки до божниці.— І навіщо я народився такий нещасливий!

Катрі стало шкода хлопця. Вона обняла його і, як мати, поцілувала в голову.

— Василю, не побивайся так. Не одна я на світі. Ти ще знайдеш своє щастя! А мого не чіпай!

— То візьми подарунок хоч на пам’ять!

— Ні, не візьму! Це ні до чого.

Кров схлинула з Василевих щік.

— Боже! Май до мене хоч крихту жалю!

Він жужмом схопив зі столу свій подарунок і, не дивлячись на дівчину, прожогом кинувся до дверей.

Катря перехрестилася.

— Господи! Порятуй його, божевільного!

3.

Після приєднання Криму до Росії в 1783 році багато невільників з України, захоплених піц час останнього походу кримчаків на Слобожанщину, повернулося назад, на батьківщину, але значна частина їх, переважно жінок, що вийшли заміж за татар і мали дітей, зосталися в Криму. Тут були їхні сім’ї, їхні оселі, а дома за вісімнадцять років, що минули, усе змінилося — батьки, либонь, померли, брати та сестри обзавелися сім’ями і розділили батьківську землю та всіляке добро.

Такі залишилися в Криму. А серед них і Керімова мати.

Івась побачив її зразу, як тільки привезли його в невеличке селище Сарису, що лежало на березі моря. Керім зупинив коней біля крайньої убогої хатини, складеної з жовтаво-білого ніздрюватого вапняку, і погукав:

— Нене, нене!

З хатини вийшла ще не стара жінка в барвистих татарських шароварах і такій же барвистій хустці. Однак з-під тієї хустини вибивалися біляві коси, а очі були такі синьо-волошкові, що відразу стало зрозуміло — ні, це не татарка!

Жінка кинулась до Керіма — обняла, як малого, рукою покуйовдила його чорнявого чуба.

— Приїхав! А я ждала тебе завтра або позавтрьому,— вона говорила по-українськи чисто і співуче, як говорять на Слобожанщині.— А де ж бей?

— Він прибуде завтра. А нас послав попереду, щоб ми доправили сюди оцього хлопця, вашого земляка, мамо.

Жінка підвела очі на Івася. Здивувалася:

— А чому він зв’язаний? Ви украли його? Взяли в полон?

Керім зніяковів.

— Що ти, мамо? Це чумак — з Лубен! Як би ми самі сміли вчинити таке? Все тут складніше. Як я зрозумів, отаман чумацької валки чомусь захотів спекатися хлопця і заплатив нашому беєві, щоб вночі, коли той пастиме волів, схопив його і завіз куди-небудь подалі. Бей довго вагався, а коли дізнався, що султан об’явив мошковам [6] війну, зважився... Ось так цей хлопець став полонеником і опинився тут.

— Бідний!— промовила жінка співчутливо і підняла на

зв’язаного бранця свої смутні сині очі.— Як же тебе звати хлопче?

— Іваном... А всі звуть Івасем.

— Івась... Гарне ім’я... Так і мого меншого братика звали — Івасем...— і повернулася до сина:— Куди ж ви його тепер?

Керім засміявся.

— Бей наказав кинути в зіндан [7], щоб не втік.

— В зіндан!— вигукнула вражено жінка.—Там же водяться тарантули та гадюки, від укусу яких гинуть не лише дрібні звірята, а й люди! Твій батько загинув від них, його теж було кинуто в зіндан.

— Я це знаю,— похмуро сказав Керім.— І щось зроблю для твого земляка, мамо. Я відчуваю перед ним провину... Вертайся до хати, а я скоро прийду.

Він скочив на коня, і троє вершників рушили далі.

Вузька кам’яниста вулиця незабаром привела їх у затишну долину, по якій у глибоких кам’янистих берегах дзюрчав ледь помітний потічок Сарису, тобто Жовта вода. По тім боці його, в зеленому саду, виднівся чималий будинок під черепичним дахом, а довкола нього попід горою гніздилися убогі татарські халупи.

— Сарису!— вигукнув радісно мовчазний Керімів товариш.— Сарису! Нарешті ми дома!

Вони в’їхали на широке подвір’я бея, зупинилися біля криниці. Розв’язали Івася, напоїли коней. До них сипонули було беєві домочадці, але, дізнавшись, що бей затримався біля Сиваша і приїде завтра чи післязавтра, зразу ж відхлинули.

Ніхто не звернув особливої уваги на незнайомого полоненика, і Івась мовчки стояв, переступаючи з ноги на ногу, що затерпли від довгої їзди верхи, аж поки Керім не торкнув його за рукав.

— Ходімо!

— Куди? В зіндан?

— Ти чув мою розмову з матір’ю?

— Чув.

— Бачиш, якщо ти мене не підведеш, тобто не втечеш, — а ми все одно тебе спіймаємо, — то я зачиню в сарай — і там переспиш.