Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 41

— Я й раніше чув... Сама цариця з Потьомкіним слухала його спів і навіть звеліла забрати хлопця в Петербург, у придворний хор. Ледве втік, бідолаха... Тепер йому на очі Потьомкіну не потикайся!

Кошовий стиснув кулаки.

— Ось такі вони всі — заздренні на все чуже: все, що розумне й талановите, тягнуть до себе! А у нас навіть школи поруйнували, щоб дурніші були! Дурнішими та темнішими легше управляти!

Безкровний погодився з ним — ствердно кивнув головою, а вголос спитав Івася:

— Ти чув, що сказав кошовий? Вирушиш із своїм товаришем додому чи залишишся з нами? Я радив би залишитися. Не вік же тобі наймитувати у Хуржика! Треба й покозакувати — повоювати! Якщо живим залишишся, землі отримаєш півста десятин,— Потьомкін від імені цариці обіцяв. Це якщо турка поб’ємо!.. Ну, а якщо спіткає невдача, то вічна пам’ять залишиться по тобі. Значить, Богові так треба було! Тут уже, братику, нікому дорікати, бо своєї долі і конем не об’їдеш! Ну, то як?

Івась глянув на Керіма, ніби запитував — як?

Той стенув плечима.

— А ти?

— Я, мабуть, залишуся тут!

— То і я з тобою!

Сидір Білий ударив Івася по плечах:

— Ну і молодець!— І гукнув писаря: — Писарю, запиши хлопців у компут [9] — Івака та Кирила Татарчука! До Михайла Безкровного в науку — молодиками! Хай трохи повчаться орудувати шаблею, рушницею та списом! Ну, а в боях іспити складуть,— гадаю, недовго ждати! А тобі, Іваку, дарую цю кобзу,— грай, синку, на радість козакам та для підкріплення їхніх сердець!

Івась зашарівся від радощів — не сподівався, що кошовий такий щедрий.

— Дякую, батьку!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1.

Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась,— годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.

Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита — підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату — і йому переламало ногу.

Зрослася вона криво — і йому дали абшит [10]. Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.

Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.

— Сідай — поїдемо!

— Куди?

— Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував...

Катря була здивована. Це вперше Хуржик сам виявив бажання поїхати у Мацьківці. Раніш посилав Івася, потім — Василя, а це якась муха його вкусила — сам.

Однак вона промовчала. Сам — то й сам. Останнім часом він до неї не чіпляється, тільки позирне пильно при зустрічі — і мовчки пройде мимо. А матері справді потрібна вже допомога, бо їздила вона з Василем у село ще перед Різдвом. Як там живе старенька, як сестричка? Чи не голодують?

Вона швидко переодягнулася і сіла на воза.

До В’язівки їхали мовчки, а коли завернули в ліс, Хуржик раптом заговорив:

— Катре,— сказав він, не дивлячись на неї,— а знаєш, чого я їду до твоєї матері?

— Чого?

— Просити твоєї руки! Скоро рік мине, як померла Ганна...

Катря обімліла. Він знову за своє! Та й де? Якраз на тому місці, де вони з Івасем тікали від вовків! Ось та дорога, ті ж сосни обабіч,— тільки снігу немає, а під колесами шипить сипучий пісок... Саме тут вовки відстали, і вона в знемозі схилилася парубкові на груди.

Згадавши про Івася, вона заплакала.

— Ти чого, дурна?— оглянувся на неї Хуржик.— Страшно?

— Ні, не страшно, дядьку Семене... Колись же треба зважитись і на такий крок.

— Так у чім же річ?

— Де ви Івася поділи, дядьку Семене? Так ви і не сказали!

— Знову за рибу гроші!— вигукнув Хуржик і ляснув батогом.— Скільки разів мовлено: пропав твій Івась! Ну, пропав! Скільки людей пропадає: той від хвороби, того вб’ють, той утопиться... А Івась зник, мов корова язиком злизала! 3ник! Розумієш? І ніхто не бачив, коли і як це сталося, бо було це вночі.. Швидше всього татари вбили його! І при чому тут я? Ночував би я з волами — мене б укокошкали! Але, видно, мені не судилося, а йому... А що там скоїлося, ніхто не бачив і не знає! Оце тобі і вся мова! І забудь про нього! Нема Івася! Нема, і ніде я його тобі не візьму! Хоч ти плач, хоч топися — ніде не візьму!

Катря схлипнула.

— Легко вам казати — нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?

Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:

— Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону — людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий — інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни — житимеш у розкоші' Та й не старий я ще... Хіба це старість — сорок другий рік?.. Подумай добре — і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше — та міцніше тримай!

Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.

Так доїхали вони до Мацьківець — під його бубоніння.

Мати зустріла їх сльозами радості Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:

— Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!

— Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!

— Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо,— сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною.— Ваша дочка — роботяща дівчина — заробила!

Після обіду він кинув Катрі:

— Візьми сестрицю — погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!

Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, визначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?

Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях — брати вола за роги, пішов навпростець:

— Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.

— Знаю,— тихо сказала жінка.— Вам важко.

— Не те слово, паніматко,— важко... Просто неможливо далі так жиги! Господарство велике — без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю...

— Ну, то що я вам пораджу? Прийде час — женіться,—ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі.— Ніхто вас не попрікне...

— Отож я й приїхав, щоб просити руки вашої дочки, паніматко,— прямо рубонув Хуржик.— Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу — ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини — дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля — теж у найми?