Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 50

Поль Джонс дивився вгору. Все не те, не те,— все двощоглові або трищоглові вітрильники. Видно, трохи збочили, збилися із курсу... Та ось на тлі неба вималювалися контури великого корабля. Чотири щогли, два ряди гарматних жерл. Він! “Мелекі-бахрі”! Флагман Гасана-паші!

Адмірал скеровує човна до борту флагмана. Івась наставив руки — і човен м’яко причалює до корабля. Адмірал дістав з кишені грудку крейди і, піднявшись на повний зріст, намалював великий білий хрест, а нижче написав: “Спалити!” Потім, обпливши довкола корабля, поставив на його бортах ще три таких же хрести і лиш після того повернув стерно на зворотний шлях.

Їх ждали, допомогли піднятися на борт. Поль Джонс направив посланців до Нассау-Зігена та кошового, просив всією силою обрушитися на турецький флагман, помічений хрестами.

До умовного сигналу вже не прилягав — боявся проспати. Знав, що і на всіх суднах дозорці не сплять, вслухаються в ніч — ждуть сигналу. Перед самим світанком пролунав рев нічного водяного птаха —бугая:

—Бу-у-у! Бу-у-у! Бу-у-у!

І враз вся російська та запорізька ескадри ожили. Моряки, що спали просто на палубі, швидко прокидалися, хапали зброю, ставали на свої місця, піднімали вітрила, а веслярі на галерах, чайках та байдаках сідали до весел.

— Вперед! З Богом!— подав голос Сидір Білий.

Уся гребна запорізька ескадра рушила. Однак тут же з важких вітрильників пролунали стривожені голоси:

— На Бога! Зупиніться! Ми стоїмо на місці! Ми не можемо зрушити! У вітрилах ні жмені вітру!

Отаман звелів зупинитись. Яка несподівана затримка! Вона може бути фатальною! Справді, біля берега, в затишку, і не було ні найменшого подиху вітерцю, отже, вітрильна ескадра могла стати легкою здобиччю Гасана-паші. Без вітру вона безпомічна.

Тим часом Нассау-Зіген, стоячи на капітанському містку, скреготав від гніву зубами. Як же він дав себе пошити в дурні! Послухався радників! Слово “радники” він подумки вимовляв зі злою іронією. А тепер стій і жди, поки капудан-паша, вільно маневруючи на своїх гребних суднах, як йому захочеться, громитиме його зі всіх гармат. Спочатку одним бортом, потім, розвернувшись, другим. А він навіть не зможе йому відповісти сяким-таким вогнем, бо ще звечора всі кораблі повернулися носами до турецької ескадри, щоб атакувати її. О Пресвята Діво, як його підвели кошовий та отой зарозумілий американський вискочка!

Поки у розпачі він так думав, козацька флотилія повернула на всі сто вісімдесят градусів і швидко помчала назад. Підпливши впритул, козаки закричали:

— Кидайте канати! Ми дотягнемо вас до Гасана-паші!

— Подавайте кінці!

З вітрильників полетіли міцні канати. Козаки закріпили їх і зразу ж налягли на весла. Спочатку поволі, а потім усе швидше ескадра почала рухатися вперед, на зближення з турецькою. У козаків тріщали спини, дубіли руки, на долонях від твердих держаків схоплювалися криваві мозолі, та все ж вони встигли затемна підтягти всю ескадру Нассау-Зігена на відстань польоту гарматного ядра.

Тим часом турки додивлялися приємні передранкові сни. Залп із півтисячі гармат розбудив їх, підняв на ноги. Другий прицільний залп на багатьох кораблях зніс щогли, палубні надбудови, скосив десятки людей. Жахливий зойк поранених полинув угору, до рожевіючого неба.

Капудан-паша Гасан вискочив зі своєї каюти після другого залпу і похолов.

— О Аллах! О великий Аллах!

Але він зразу ж узяв себе в руки. Пролунали чіткі накази канонірам — стріляти залпами по найкрупніших уруських суднах, щоб подавити їхню вогневу силу, та по козацьких чайках, що явно йшли на абордаж.

Зав’язалася жорстока артилерійська дуель.

Тим часом, несучи чималі втрати, запорізька флотилія наблизилася до турецької ескадри. Тут невеликі чайки, байдаки та галери опинилися раптом у мертвій зоні — бомби та ядра вже перелітали через них, не завдаючи ніякої шкоди.

— Вперед! На приступ! На приступ!— закричав Сидір Білий, направляючи свою чайку на турецький корабель з білим хрестом на темному борту.— Там капудан-паша Гасан! Візьмемо його в полон!

З другого боку, з корми, до ворожого флагмана ринули чайки. На одній з них серед козаків, що приготувалися до абордажу, стояли Поль Джонс, Івась, Керім та мічман Недашківський.

Як тільки чайка черкнула об борт флагмана, вгору полетіли гострі залізні гаки з мотузяними драбинами. Одні одразу зачепилися за дерев’яну обшивку, інші падали вниз, але козаки знову шпурляли їх, заганяли в дерево і, пересвідчившись, що тримаються вони міцно, миттю здиралися вгору, тримаючи в зубах шаблі.

На палубі “Мелекі-бахрі” зав’язався рукопашний бій. Корабель горів уже в кількох місцях. За першою хвилею нападаючих ринула вгору друга хвиля. З нею піднялися на палубу флагмана Поль Джонс з мічманом та Івась з Керімом.

Бій точився по всій палубі, але найбільший спротив турки чинили в центрі, біля капітанського містка.

— За мною! — гукнув адмірал, простягаючи вперед шпагу.— Там Гасан-паша!

За ним помчала півсотня козаків. З криком, виском, свистом врізалася вона в групу яничарів, що захищали капудана-пашу. Відступати їм було нікуди, і вони билися із затятістю приречених на смерть. Та вони й були приречені на загибель, бо з другого боку, з тилу, на них накинувся сам кошовий отаман Сидір Білий. Його голос гримів на всю палубу, його було чути серед безперервної стрілянини та розриву бомб.

— Натисніть, синки! Дістаньте мені отого поганця капудана-пашу! Хто дістане, тому зайвий ківш горілки!

Охороняючи з Керімом адмірала, Івась разом з тим прислухався і до голосу кошового. Живий старий! І дуже йому хочеться піймати Гасана-пашу, так хочеться, що лізе він попереду всіх у гущу бою!

Сам Івась думає не про себе, а про безпеку свого побратима Жонеса. Тому не відстає від нього ні на крок. Його шабля вже не раз обагрилася ворожою кров’ю, а пістоль у лівій руці димиться пороховим димом. Щойно він розрядив його в якогось яничарського агу, що хотів списом дістати адмірала, і тепер засовує за пояс, щоб витягти другий, заряджений. Раптом він здригнувся від крику, що пролунав з протилежного боку.

— Братця, батька вбили! Кошового вбили! Сам капудан-паша стріляв!

Івась отерп. Кошового вбили! Сам капудан-паша стріляв! Так смерть же йому! Не брати в полон негідника!

Він піднімає пістоль, цілиться в капудана-пашу і — стріляє в білий тюрбан, на якому виблискує сріблом челенк, медаль за хоробрість. І з досадою помічає, що не влучив. Видно, куля просвистіла над самим вухом у нього, бо Гасан-паша злякано відсахнувся, а потім шуснув у прогалину, що утворилася між бійцями, добіг до борту і кинувся з корабля у воду.

Вже давно зійшло сонце, і хоча над лиманом слався пороховий дим, Івась, підбігши до борту, побачив у воді білий тюрбан на голові капудана-паші, котрий щосили загрібав до найближчого турецького вітрильника.

Ех, шкода, обидва пістолі не набиті! Чим дістанеш втікача?

Тим часом на вітрильнику помітили Гасана-пашу спустили на воду легку мотузяну драбину, за яку той відразу і вхопився.

— Ех! — подосадував ще раз Івась.— Утік, клятий!

Тим часом бій на флагмані затухав. Все більше розгорялася пожежа. Запалала капітанська рубка.

Івась повернув до гурту запорожців, що похмуро нахилилися над тілом кошового.

— Ну, що з ним?

— Важко поранений. У груди...

Сидір Білий лежав закривавлений, блідий, із заплющеними очима, важко дихав. Хтось зірвав вітрило — розстелив на палубі, залитій кров’ю.

— Кладіть його сюди — і швидше на байдак! Незабаром весь корабель спалахне!

Кошового спустили на байдак. Запорожці хапали здобич — турецькі криві шаблі, ятагани та пістолі і, тікаючи від вогню, стрибали вниз з високого турецького флагмана на свої низькі чайки, байдаки та галери або й прямо у воду.

Бій закінчувався. Кілька розтрощених турецьких суден палали, інші, що уціліли, поспішно відходили до Очакова під захист фортечних гармат.

Над російською ескадрою, трохи поріділою, але ще цілком боєздатною, весело маяв переможний андріївський прапор. Над запорізькою флотилією звилася вгору велика червона китайка — прапор жалоби, суму.