Iнститутка - Вовчок Марко. Страница 6

— Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

— Чого сунешся?

— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.

— Iди собi — вечеряй!

XXVIII

Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

— Оце привела вам дiвчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

— Просимо до гурту! — привiтали мене i вклонились.

— Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? — каже Назар.

— Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.

— А то ж нi? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

— Хiба поночi! — одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жiночка, — звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.

— Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.

Назар моргнув на мене.

— Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

XXIX

Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодiй панiї давненько служиш?

— Яка вона гарна! — закинула молодичка.

— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

— Годi тобi, годi, Назаре!

— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

— Дай йому, боже, i пару таку! — промовила бабуся.

— Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

— Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.

— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер — до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

— Нехай менi та панi й не сниться! — одмовив парубок, сiдаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!

Тодi молодичка до мене:

— Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, — трохи не заплачу.

— Дiвчино! Лиха наша панi молода? — вимовить Катря.

— Недобра! — кажу їй.

— Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває.

— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.

— Годi, голубко! — вмовляє Катрю бабуся. — Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?

Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:

— На добранiч, дiвчино!

— На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, — серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…

Ой мiсяцю-мiсяченьку,

Не свiти нiкому!..

Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

XXXI

Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, — добре б нам усiм у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, — нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, — мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан — не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi друга!"

— Не буде з його нiчого, — каже Назар. — Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував… Якби таку жiнку та менi — я б її у комашню втручив, — нехай би пихкала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.

А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.

I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.

— Оце ж бо якi ви смутнi! — кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). — Чого ви такi смутнiї?

А вiн мене за руку, — пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII

Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, — бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.

— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, — хiба за дiлом, — та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.