Цифрова Фортеця - Браун Дэн. Страница 1

Ден Браун

Цифрова Фортеця

Борг вдячності: моїм редакторам із «Сен-Мартінз-прес», а також Томасу Дьюну та винятково талановитій Мелісі Джейкобс. Моїм агентам у Нью-Йорку — Джорджу Візеру, Ользі Візер та Джеку Елвелу. Усім тим, хто знайомився з рукописом і зробив свій внесок під час роботи над ним. А особливо — моїй дружині Блайт за її ентузіазм і терплячість.

А ще хочу незлим тихим словом згадати двох анонімних добродіїв, колишніх шифрувальників з Агентства національної безпеки, за їхній безцінний внесок, здійснений через сервер, що забезпечує анонімність дописувача. Без них я не зміг би створити цю книгу.

ПРОЛОГ

Плаза де Еспанья, Севілья, Іспанія

11.00

Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.

З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.

Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.

«Погляньте на мою руку!»

Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не зрозуміють.

На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки блиснули в променях вранішнього андалузького сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.

РОЗДІЛ 1

Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».

Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.

— Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?

Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він — саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.

— Слухаю!

— Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?

Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.

— А ти мені снився. Приходь, побавимося.

— Але ж надворі й досі темно, — хихикнув Девід.

— М-м-м-м, — збуджено простогнала вона. — То на краще — приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.

Девід пригнічено зітхнув:

— Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.

У Сюзанни сон як рукою зняло.

— Що?!

— Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.

— Але ж я вже все замовила, — ображено залопотіла вона, — ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».

— Знаю, але ж...

— Сьогоднішній вечір — особливий, бо минає півроку. Ти ж не забув, що ми заручені?

— Сюзанно, — важко зітхнув Девід. — Їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.

— З літака? — перепитала вона. — А що трапилося? Чому університет...

— Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти — мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.

— Девіде, стривай! — скрикнула жінка. — Що за...

Та Девід вже вимкнув зв’язок.

Так і не скліпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин — чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.

Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись в пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? — подумала вона. — Чому не зателефонував?»

Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теплу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.

— Девіде, ти?

— Ні, це Стретмор, — відповів голос.

Сюзанна похнюпилася.

— А, зрозуміло. — Вона не змогла приховати свого розчарування. — Доброго дня, командире.

— Сподівалися на когось молодшого? — хихикнув голос.

— Ні, сер, — знітилася Сюзанна. — Річ не в тім, що...

— Річ саме в тім. — Він розсміявся. — Девід Бекер — добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

— Дякую, сер.

У голосі шефа бриніли суворі нотки.

— Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. Негайно.

Жінка спробувала зосередитися.

— Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай ми в суботу...

— Знаю, — спокійно перервав її він. — Але виникла критична ситуація.

Сюзанна напружилася. «Критична ситуація?» Їй іще ніколи не доводилося чути таких слів із вуст командира Стретмора. «Критична ситуація?» У шифрувальному відділі? Вона навіть уявити собі таке не могла.

— Т-т-так, сер, — відповіла вона й на мить замовкла. — Я приїду якомога скоріше.

— Прошу не затримуватися, — сказав Стретмор і поклав слухавку.

«Було погано, а стало іще гірше», — подумала Сюзанна, спускаючись униз.

Невдовзі вона дізнається, що трапилося.

РОЗДІЛ 2

А Девід Бекер із висоти тридцяти тисяч футів із нещасним виглядом розглядав гладеньку поверхню океану крізь маленьке овальне віконце літачка «Лірджет-60». Вести телефонні розмови на борту літака заборонили, тож він не мав жодної можливості зателефонувати Сюзанні.

«Що я тут, у біса, роблю?» — невдоволено пробурчав він собі під ніс. Та відповідь була напрочуд простою — є люди, котрим просто не можна відмовити.

— Містере Бекер, — затріскотів гучномовець. — За півгодини прибуваємо.

Бекер похмуро кивнув незнайомому голосу. «Чудово». Запнувши шторку віконця, він спробував заснути. Та ніяк не міг відігнати думки про Сюзанну.

РОЗДІЛ 3

Сюзаннин «вольво» зупинився біля високого сітчастого паркану з колючого дроту. Молодий охоронець підійшов до авто й поклав руку на дах.

— Ваше посвідчення, будь ласка.

Жінка подала свою картку й приготувалася до звичної процедури перевірки, яка тривала півхвилини. Охоронець вставив її картку в комп’ютеризований сканер. А потім нарешті перевів погляд із пристрою на неї.

— Дякую, міс Флетчер. — Він зробив ледь помітний жест, і ворота розчинилися.

Через півмилі Сюзанна повторила таку саму процедуру біля схожого електрифікованого паркану, який видавався так само неприступним, як і попередній. «Хлопці, ви вже дістали, їй-богу... Це повторюється, мабуть, уже в мільйонний раз».

Коли вона наблизилася до останнього контрольно-пропускного пункту, кремезний вартовий із двома вівчарками й автоматом суворо поглянув на номерну табличку її авто й махнув рукою: проїжджай! Проїхавши ще двісті п’ятдесят ярдів по Кенайн-роуд, Сюзанна звернула на автостоянку для персоналу агентства. «Просто неймовірно! — подумала вона. — Двадцять шість тисяч службовців, бюджет у дванадцять мільярдів доларів — і вони не можуть обійтися без мене на вихідні!» Різко скерувавши авто на закріплене за нею місце на стоянці, вона рвучко пригальмувала й вимкнула двигун.

Сюзанна перетнула ландшафтну терасу й увійшла до головного корпусу, проминула ще два внутрішні контрольно-пропускні пункти й нарешті опинилася в глухому тунелі, що вів до нового крила. На її шляху виросла будка зі сканером голосу.