Роксолана - Загребельный Павел Архипович. Страница 27

Коли б султан узяв у похід свій гарем, тоді збирано б ще й податок на гарем, але Сулейман віз із собою тільки Стамбульський звіринець: на здоровенних мажах, запряжених волами, залізні клітки з левами, тиграми, пантерами, гієнами, вовками й ведмедями. Для звірів збирано свіже м’ясо.

Відбирали коней, буйволів, віслюків, кожне колесо, деревину, шматок мотузки. Сіромашні люди, вхопивши що могли або й з порожніми руками., рятуючи бодай душу, втікали в ліси й у гори, шукали плодючої землі якомога далі від шляхів, там кидали зерно в землю, щоб виріс якийсь колосок і можна було прогодувати діток, продовжити свій рід, не піддатися понищенню.

Тільки в Софії на дивані Сулейман виклав свій план походу. Іти на Белград, щоб узяти цю кріпость, стати назавжди па Дунаї, виконавши волю предків. Замір був зухвалий, але гідний величі султанської держави. Сам Мехмед Завойовник не міг узяти Белграда вже після того, як прославився взяттям Царгорода і коли здавалося, що немає в світі сили, яка могла б вистояти перед його могутністю. Сулейман питав у своїх візирів поради, але всім було видно, що не відступиться від заповзятого наміру цей мовчазний, загадковий володар, та й веліічезне військо, яке цілий місяць витоптувало болгарську землю, несила вже було повернути назад. Стріла накладена па лук, тятива напнута — нема ради.

Із софійського поля султан послав тисячу яничарів з Хусрев-бегом, щоб вони почали облогу Белграда і взяли Земун для ліпшого доступу до міста, яке очікувало навали з півдня, від гори Авали. Сулейман пам’ятав, чим печалився Мехмед Завойовник під Белградом. Той хотів перевезти військо через Саву, розташувати коло Дунаю і там укріпитися, щоб не дати угорцям приходити з поміччю Белградові. Але на дивані беї відраяли його від цього наміру: «Щасливий повелителю, не роби цього, бо в цьому немає потреби». Так берег Дунаю лишився оголений, і звідти угорці без перешкод посилали обложеним із суші бєлградцям потрібну допомогу й припаси, і Завойовник так і не зміг узяти цього слов’янського міста.

Слідом за яничарами під Белград послано було великого візира Пірі Мехмеда-пашу з двадцятьма тисячами вершників і півсотнею величезних гармат для розбивання мурів верхньої фортеці.

Сам султан пішов на Шабац, який звався тоді Буїрделен, але через чотири дні його зустріла вість: «Град Буїрделен упав, і сто невірних стали поживою осяйного мусульманського меча». Ці сто захисників убили сімсот турків, але довше вистояти не змогли. Султан увійшов у твердиню крізь шпалери голів, насаджених на кілля. Звелів укріпити Шабац, провести крізь нього Саву. Сидів на березі ріки в зеленому курені, зробленому із свіжого гілля, дивився на роботи, мовчав, думав. Тоді наказав будувати через Саву міст. Знову сидів із самого досвіту в зеленому курені, не підпускав до себе навіть Ібрагіма, дивився на ріку. Тіло ріки мінилося сонячними блискітками, мов срібно-скляна змія, мов тіло жінки, яка пливла повз нього, крізь нього, поза ним, минаючи, прослизаючи, далі й далі, невловиме й неправдешньо, як сон і марення.

Візири, паші, яничарські аги підганяли людей палицями, люди працювали іноді по шию у воді, тягли колоддя, тяжкі човни, плоти, в’язали, стелили, скріплювали.

Султан не міг відірвати погляду від поверхні ріки. Вона лежала перед ним, як незаймана жінка, як земля, як безмежний текучий простір, що поглинає усе на світі, уярмлює і ув’язнює навіть час. Він підкорив собі час, мав підкорити й простір. Подолати, подавити, погнобити! Перейти через цю ріку, не доторкуючись до неї, з сухими підошвами, легко й летючо, дати їй відчути свою силу, владу, могуття, злість, уярмити, обезвладити, зневажити, хай корчиться, стогне, метається, кричить!

Ріка була, мов та забута ним слов’янська дівчина. Вона притягувала й відштовхувала водночас — дивне поєднання непоєднуваного, вона пахла чужим зіллям, незнаними травами й рослинами, пахла чужою волею, від якої Сулейман п’янів, ніби від кандійських вин або запаморочливого опію. Днями цілими непорушне сидячи в зеленому прихистку на березі великої слов’янської ріки, каламутної і норовистої, “він несподівано для себе (може, то від султанської самотності?) згадав те, чого не пам’ятав, не хотів пам’ятати, викинув із душі вже на ранок після тої ночі з маленькою розсміяною чужинкою. Тріпотіння птахів на досвітніх деревах, зорі зодіаку, велич небес і непробивні гущавини листя, а крізь усе це — білі пальці на важких півкулях грудей, слова без значення, незмога порозумітися, він замикав повіками очі, але вона проникала й під повіки, оживала в його очах і в ньому самому, проходила крізь нього без зусиль і без бажання, як дух без бога, полишала в ньому невагому білість свого тіла і баламутну тяжкість грудей, отих півкуль, розгублено прикриваних кошичками з тонких пальців.

Він сидів, дивився, як перескакують по не добудованому ще мосту на той бік спахії Ахмеда-паші і царгородські яничари, а якісь демони бажання, не підвладні йому, штовхали його знов до спогадів, спокушали продертися пам’яттю під шовковисту шкіру тієї, що була, як вітер, якого ніколи не вгамуєш, як ріка, що її ніколи не спиниш, як земля, що її ніколи не сходиш.

Султан сидів один день і другий, наприкінці другого дня послав у Стамбул дарунки для одаліски Гульфем. Чому для Гуль-фем — сам би не міг сказати, а питати ніхто не мав одваги. Оточували його велетенське шатро із золотою кулею нагорі тисячі людей, але з тих тисяч не підпускав до себе нікого, ждав підкорення ріки.

На третій день почався дощ. Він ішов цілий тиждень, розкле-котані води вдарили в міст, відірвали його від берегів, понесли зниз за течією, ламаючи й трощачи. Десять днів тисячі людей, знемагаючи, гинучи, тонучи у водах, будували міст, десять днів султан у спеку і в дощ сидів на березі під зеленим гіллям і невідривне дивився на ріку, а тепер не зосталося нічого, Сава текла вільно й свавільно, і Сулейманові здавалося, що вона тече крізь нього, крізь його душу.

Він звелів переправляти військо і коней на той бік галерами. Сам чотири дні відпочивав, прикликавши до себе Ібрагіма. Це був дивний султан. Не водив війська на приступ, не розмахував шаблею, не майоріли над ним зелені знамена, не гриміли султанські барабани. Розпустив по всій землі своїх пашів і бегів, як кровожерних псів, знав, що діятиметься все і без нього так, як діялося за всіх Османів: шпалери набитих на палі людей, піраміди з відрубаних голів, біда людська, страх, кривава запона, зіткана з чужих страждань, а за нею — відгороджений від усього султан, падишах, Сахіб Кіран — Володар Віку, тінь бога на землі.

Незворушна рука прибічного султанського словоскладача тим часом записувала в похідному щоденнику:

«Земля невірних наповнилася біженцями. В цій переможній війні акинджії були розділені на два війська. Одне їхнє крило перейшло в землю волоську, щоб захопити Ердель і Темешвар, друге крило йшло з царською ордою, ці грабували довколишні міста й краї».

«І від Пірі-паші прибув гонець. Він приніс вість: град, на ймення Земун, узятий! Били гармати, тривала тяжка боротьба, але нарешті милістю божою захоплений. Багато мусульман у боях полягло за віру. Невірні, яких захоплено в городі, стали поживою для меча. Жони й діти взяті в рабство».

«Один родич сина татарського хана з татарами пішов у Срем збирати харч для війська. Прийшла вість, що їх на путі перестріло багато невірних, спалахнув бій, і в тім бою многі татари з родичем ханового сина погинули».

«Боснійський санджакбег Ях’я-пашич, проходячи по угорській землі з шістьма тисячами війська, взяв три міста. Два з них узято з боями. Всіх невірних посічено. Були грабунки».

«Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привів багато рабів».

«Од Ях’я-пашича прибув чоловік. Приніс п’ять голів і привів закованих у залізо шість невірних. На дивані їх посічено».

«Навалився Ях’я-пашич на одне місто. Багато невірних посік, 70 чи 80 невірних послано султану. На дивані всі посічені. Шестеро кинуто слону, і він розшматував їх».

Сулейман спокійно споглядав ті жорстокості, так ніби вважав, що в покараннях потрібна не тільки суворість, а й винахідливість, сказати б, витонченість. Не помічав, що жорстокість ще винахідливіша за мудрість. На жаль, тільки в злочинах і карах.