Роксолана - Загребельный Павел Архипович. Страница 35

В залізній клітці возили султана Баязида услід за повстяними юртами кульгавого кочовика. Може, бачив із своєї клітки Баязид, як палили й грабували орди Тамерланові першу столицю османську Брусу, як перетворили па стайню найбільшу святиню Бруси Ул-джамію, як захопили його гарем і полонили Оліверу з двома її маленькими донечками.

Тамерлан влаштував учту для своїх нукерів, сидів на білому килимі, підібгавши під себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як підносять у залізни клітці полоненого султана Баязида, звелів, щоб слугувала йому і його гостям жона султанова Олівера, зовсім гола, тільки в коштовних оздобах і з прозорим серпанком на стегнах. Олівера не боялася смерті, але коли їй сказали, що за непослух будуть убиті її доньки, мала упокоритися і понести кривавому Тамерланові золоту чашу з кумисом. Ішла мов гола по снігу, руки їй дрижали, кумис вихлюпувався на білі стегна, Тамерлан, примружившись, спокійно споглядав на вельможну бранку, його старі нукери дивилися на Оліверу так само спокійно, зате молодші насилу гамували в собі кипіння крові, ладні були скочити навстріч цій жінці, і коли б не було там їхнього повелителя, то й не знати, чим би все скінчилося. Олівера не бачила нікого й нічого, бачила тільки свій сором, своє падіння, свою ганьбу, тому навіть не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залізну клітку, в якій, вчепившись у пруття побілілими на кісточках жилавими пальцями, закусивши губи, щоб не закричати від болю і шалу, стояв її повелитель, її коханий муж.

Поцілувати б її лице, дорожче за цілий світ, обтерти порох в її ніг і прикласти до очей, як цілющі ліки. Та тільки стогін і мука. Бо ці білі ноги йшли не до нього і не для нього.

Олівера ще мала силу, щоб підійти впритул до клітки і крізь пруття сказати Баязидові:

— Роблю це, щоб врятувати моїх дітей, мій нещасний ув’язнений повелителю!

Не сказала «наших дітей», а тільки «моїх». Хотіла нести чашу з кумисом далі, але зомліла і впала на землю.

Баязид цієї наруги вже не стерпів. Проковтнув отруту, яку ховав у своєму золотому персні. І хоч як Тамерлан домагався, щоб його лікарі врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбільшу здобич, проти отрути виявилися безсилі будь-які ліки.

Тільки через десять років після смерті Баязида і розрухи, завданої ордами Тамерлана, було відновлено Османське царство. Старший Баязидів син Мехмед помер від перенапруги в час ловів на вепра, молодший син Мурад довго боровся з названим братом Мустафою, врешті утвердився на престолі. Знов османська грізна сила нависла над слов’янським світом, і знов, щоб задобрити султана, кинуто йому в жертву молоде жіноче життя. Сербський деспот Георгій Бранкович послав Мурадові в жони свою доньку, племінницю Олівери, принцесу Мару.

Мурад, навіть по глянувши на Мару, відіслав її у Брусу до гарему, коли ж після походів проти угорського короля прибув до столиці й поставлено перед ним Мару, без нічого, тільки в прозорій перев’язці на грудях, закохався в неї безтямно, негайно зробив її жоною, а тоді — чого не бувало ніколи між Османами — зрікся престолу на користь свого тринадцятилітнього сина Мехмеда. На полі Мигалич коло Бруси, зібравши своїх можних, заявив їм: «Досі багато воював, ішов од перемоги до перемоги, тепер хочу решту життя провести мирно, далеко від чвар світу. Відмовляюся від царського престолу на користь мого сина Мехмеда, сам відбуваю у Манісу відпочити».

Не було для Мурада відтоді нічого милішого на світі за Мару. Дивився б невідривне в її зелені очі, поклавши голову на буйні її груди, забувши про всі клопоти, про державу, про саме життя.

У Манісі розбудовував замок, оточував його садами, вибудовував водограї, ставки з прозорою водою. В шелесті листя, у дзюркотінні води, в теплих вітрах з-над недалекого моря — голос, і сміх, і зітхання його любої Мари, а більше нічого.

Як у давній пісні: «Випити б вина кольору твого рум’янцю — і сп’яніти. Твої груди — як аллахів рай, ввійти б туди і нарвати яблук. Лягти між твоїми грудьми і заснути. А тоді віддати душу ангелу смерті — хай прийде по неї».

Однак довелося на вимогу беїв знов стати на чолі війська, щоб перемогти хрестоносців, які йшли па імперію, після чого знов оддав престол синові Мехмеду і повернувся до Маніси, де була Мара. Помер незабаром, хоч ще був нестарий (мав сорок сім років). Казано, що від холери, але здогади були: отруєний. Сина Мариного Ахмеда Мехмед велів задушити, «щоб зберегти єдність, лад і мир у державі», саму Мару відіслав до Сербії, там не могли її прийняти ні люди, ні сам бог, тому знов повернулася до Туреччини і вмерла непомітно, зайва й чужа для цієї чужої землі і навіки відірвана від землі рідної.

Навіть лелеки були щасливіші за жінок. Бо хоч як їх бито, знищувано і кидано на тверду землю, хоч скільки їх сходило кров’ю і розбивало серця о біле каміння, усе ж вони завжди перемагали, проривалися крізь смерть і летіли до рідного краю, щоб дати початок новому життю.

Наслухавшись розповідей про безжальних Османів, Хуррем мимоволі ставила себе не серед отих можних слов’янок — царських та князівських доньок, а поміж лелечок із незміцнілими крилами, але з незгасною жадобою жити й змагатися. Уже й не рада була, що слідом за своїм безпутним і нещасним батьком звала себе жартома королівною. Не хотіла зрівнюватися ні з королівнами, ні з князівнами, ні з боярськими доньками. А бути лише лелечкою, малою, прудкою, невловимою, сміливо ставати на бій з османськими безжальними орлами і перемагати їх.

Чи й вона, мала лелечка, зуміє перемогти османського орла, в хижі пазурі якого її кинуто?

КОЛОДЯЗЬ

А може, сяде він тут над водою і дивитиметься на її безугавний рух, і на снування тіней на дні під прозорою хвилею, і па палання осіннього стамбульського сонця на лискучій поверхні моря? Може б, і він хотів стати таким чистим і незабрудненим, як ця вода, але держава заливала звідусіль тяжкою каламуттю, і душа його — відчував це щодалі гостріше, — безсила змагатися, ставала каламутною так само, як ота велика слов’янська ріка, що змінювала пречисті свої води під високим белградським берегом на глиняну скаламученість своєї нахабної притоки. Бруд завжди б’є в душу, в саме серце, і порятуватися від нього незмога. Взявши одне — втрачаєш щось іще, може, й дорожче. Що більше знайдеш, то більше втратиш. Видобуваєшся на захмарну височінь чи не для того, щоб болючіше відчути весь жах надіння?

Вже рік як він мав найвищу владу в своїй землі, а влада лишалася для нього незбагненною і загадковою так само, як був загадковий він, султан, для сторонніх очей. Влада стомлювала й пригнічувала. Від неї незмога було сховатися, спочити. Нависала над ним, як камінь. Сидіти й ждати, поки розчавить, не годилося, тому вимушений був щось робити, діяти: пішов на Белград і одразу досягнув успіху, якого не мав жоден з Османів. Чи вдовольнився цим? І чи пораділо його похмуре серце? Не вмів би відповісти навіть самому аллахові. Невпевненість і розтривоженість виливав у поезіях, які не мав кому читати. Єдиний чоловік, з яким ділився усім, — Ібрагім, — навіть він не міг збагнути розтривоженості, котрою сповнена була султанова душа. А що поезії без читача? Переписані найвправнішим каліграфом, ляжуть навіки в султанській книгозбірні так само, як диван покійного султана Селіма, — навіть жебруючі поети, які блукають по базарах з чорнильницямн за поясом, готові за жалюгідну акча переписати першому охочому свій найновіший вірш, навіть вони, коли казати ло щирості, щасливіші за найпишніших султанів, приречених па загадкове мовчання, від якого немає рятунку. Як заздрив Сулейман розгромленому його батьком перському шаху Ісмаїлу, поезії якого розлетілися тисячоусте піснями кизилбашів. А складав їх шах під іменем поета Хатаї, мабуть, так само в години самотності й утоми від всемогуття влади, без надії на можливість спідкування з людьми, і — як знати! — коли б не розбив його війська султан Селім, залягли б ті вірші теж непорушне шахським диваном, але нещастя дало їм крила, і розлетілися вони — тепер не збереш, не втримаєш, не заборониш, не понищиш! Сила буває і в безсиллі. Він же володів силою незламною, довів це щойно всьому світові на берегах Дунаю, але та сила була нездатна «обороти розтривоженість його душі, незбагненну для нього самого.