Повiя - Мирний Панас. Страница 103

- Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: - Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.

Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.

- А то, а то що у тебе? - хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:

- Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.

- Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.

На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.

- Де ж та красавиця?.. - допитувалися панянки у паничiв.

- Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.

- Шкода, так не довелося i побачити.

- Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:

- Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..

Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.

- А Наташка у Колiсника зосталася?

- Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - смiявся Книш.

- Та невже голiсiнька?

- Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, - регоче Книш.

- От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!

I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.

Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нiкому покою. Про його балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi пани. Вiн не давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он куди наше добро iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема… нiчого того нема. Посадили нас, як рака на землi. Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби грошi дав, бухнеш усе", - трахтували пани мiж собою.

А найбiльше всiх Лошаков - гвардiї ротмiстр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю, що поспiшила її зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла свої тендiтнi ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А вiн голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий, вiн, як той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i, де не з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi вже i розсипає, мов горох, свої поцiлунки то молодiй панiйцi, то тендiтнiй панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має дiток, став поважним сiм'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повiтовим предводителем дворянства i тепер зiбрали губернським. Пiшов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата. Такий чоловiк може великої шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що вони земляки i кожен кожного знають.

I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова, завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його. Тепер Колiсник усюди клепав:

- Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!

I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.

- I Колiсник прийшов! - уголос вимовив Лошаков до сусiди, струснувши плечима.

А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:

- Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як член рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у бiльшiй честi!

Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника i подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрiв її у своїй червонiй страшеннiй лапi.

- Как же ваши земские дела? - спитав Лошаков, лукаво граючи очима.

- Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хiба затнеться де на якому лихому мостиковi. Тодi ми всi раптом кинемося той мостик лагодити.

"О, та ти цiла шельма у мужичiй шкурi, - казали очi панiв, що зiбралися коло Лошакова. - Знає, кому що сказати, яку де рiч повести".

- Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, - смiється Лошаков.

- Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всi гуртом: що один не зможе - другi помагають. Поздоров, боже, нашого предсiдателя - сам не сидить, то й другий не дрiмай. Треба, каже, оправдати вибори, вiрою i правдою послужити громадi. I служимо. Звiсно, не без того, щоб не блудили, - хто, кажуть, нiчого не робе, то той тiльки й не блуде. Може, на чиї очi то ми i великi помилки робимо - бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде - побачать усi, що ми робили i як ми робили. I тодi кожному дасться по роботi його. Катюзi - по заслузi, кажучи краще.