Повiя - Мирний Панас. Страница 112

- О боже, як же гарно тут! - уголос подумала Христя i скинула очi на палац. Вся сторона, що вiд сонця, горiла рожевим свiтом - здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманiла в тiнi. Поламленi карнизи, побитi вiкна, пошпугована мазка, облупленi стовпи - все виглядало непривiтним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темнi кам'яницi, в яких спокутували грiшнi душi. Тепер, кинутi, вони повернулися в запущенi руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували слiди до входiв, по рундуках поросло моху, по вiкнах дралася колюча березка i ще бiльше глушила глухi мовчазнi мури. Христя мерщiй одвернулася на другий бiк.

Там у туманi крилася слобода. Над ставком носилися густi пари, мов хто пiдогрiв знизу воду i вона несамовито парувала. Понад ставом бiлiлися крiзь туман хатки, ген угору вiд їх зеленiли городи. Соняшники високо попiднiмали свої жовтi голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщiй погрiтися на сонцi, котре дугою свiту збiгало через гору i осiдало золотим пiском аж ген за ставом на луках. Вони наче смiялися, обiгрiваючись пiсля нiчної прохолоди, куталися та вибiлялися у свiтовiй хвилi, мiняючи свiй колiр з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвiтнi дорiжки вислав по долинi, рiвнi та довгi, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторi безкрайої далекостi. Христя так задивилася на те освiчене сонцем поле, що забула про все на свiтi. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в сторонi тiльки щось миготить, а то пiд самим небом що чорнiє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церквi. Так, так, а то село чорнiє. Та се ж Мар'янiвка! Вона. Ось звiдки видно її рiдну сторону.

- Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! - почула Христя позаду себе голос.

Обертається - перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася. Правда, пiдборiддя її дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта, як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та привiтна. Очi її такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, i тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.

- Се ви, ба… - мала була казати Христя "бабо", та похопилася: - Орино?

- А ви таки не забули мого учорашнього наказу? - усмiхаючись, питав Оришка. - Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.

- Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?

- Сьогоднi? Сьогоднi - як ота зоря рожева та як сонечко ясна.

- Ого, яка я, - пестливо одказала Христя.

- Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.

- А в вас, бабусю, була дочка?

- Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.

- Як панського роду? Де ж вона дiлася?

- Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз - господь його знає. Казав - до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. - Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. - Отаке-то буває! - сказала вона, протираючи очi. - I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.

- Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.

- Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.

- Багато, бабусю, казати.

- А багато, то хай iншим разом - кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?

- На все, бабусю.

- Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi - кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, - село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.

- Тут у вас справдi так гарно.

- Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане - не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! - гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. - Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.

I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.

- Умитися дати? Зараз свiжої криничної води принесу! - сказала Оришка i метнулася з хати.

"Невже ж то сон був? - думала Христя, згадуючи про вчорашнє. - Мабуть, що сон, бо менi увиджувалося - я стояла бiля вiкна, а прокинулася - лежу на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".

Аж ось i та з водою тупає.

- Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно - Зроду-вiку я такого сну не бачила, - стрiла її Христя.

- Як же я вам, панночко, снилася?

- Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, - i вона вказала на палац, - балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.

- Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.

- Нi, спалося добре.

- То молода кров грала, - не слухаючи Христi, своє товче Оришка, - як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.

- Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.