Повiя - Мирний Панас. Страница 75
У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.
- Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?
Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.
- Бачила? - спитав.
Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.
- Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.
- О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.
- Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… - понуро промовив Антон Петрович.
- Кого? - спитала Пистина Iванiвна.
- Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.
- Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.
Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.
А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
- Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
- I ти б такого покохала? - допитується молодого - охриплий…
- От, уже б i покохала! - з докором дзвоне молодий.
- Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? - гуде охриплий…
- Ще й як закльовує!.. - i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.
- Дома? - спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
- А де ж, як не дома? - непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом. - До вас мала посилати! - додала ще товще.
Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:
- Нема дома! Нема дома!
- А де ж бариня? - жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
- Господи! I не грiх вам?.. - почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.
- Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, - почав Проценко. - Я до вас привiв мого доброго знакомого - Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.
- Я рада… - займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi руку.
- Той чорт, що в буряки кришать, - жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.
- А отець Миколай дома? - спитав Проценко, шукаючи очима мiсця, де б сiсти.
Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
- Отця Миколая запрошено на хрестини, - одказала вона i мерщiй кинулася в другу хату за стульцем.
Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi об'їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя Миколаївна з стульцем.
- Це ви менi несете? - зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. - Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й уха почервонiли - не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на ногу, кинулася до самовару.
- Дивися -ноги одтопчеш! - скрикнув Довбня.
- Хiба в мене є там очi? - одказала непривiтно, беручи самовар.
- Педоре! - гукнула попадя. - Куди ти самовар береш?
- Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, - суворо одказала попадi.
- Педоре! - стукнувши ногою, скрикнула попадя. - Скiльки разiв я тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!
- А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться - я ще й винна! - правувалась Педоря.
- Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся до мене!.. Господи! - пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром. - Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у нас… Отже держить!
- Держить? - одгукнулась Педоря. - Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!
- Та замовч, Христа ради! - попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.