Повiя - Мирний Панас. Страница 84

- Iнший? - трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць - та й iнший? - через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.

У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тiльки, наче кошачi очi, свiтили пiдслiпi лiхтарнi та була глуха пiвнiчна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона - то била гопака по пiшоходах, аж луна кругом гоготiла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник.

"Здурiла Марина, зовсiм здурiла, - думала Христя, качаючись на полу. - То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усiма буває? Невже i з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он i Мар'я скiльки то горя зазнала через те кохання. I вона її остерiгала вiд його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гiрка людська муко! Скiльки ти людей попонiвечила, скiльки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, вiд цiєї напастi!" - молилася Христя своїм чистим серцем. А насподi його, пiд тiєю молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; i тягло, i манило її до себе, то жаль у душi будячи, то якусь надiю на щастя вивертаючи…

Через тиждень Довбня приходив до Проценка i, пiдпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, вiн так гiрко плакав!

Христi жаль його стало; жалко, мов рiдного брата.

- Та й недобра ж таки Марина, - обiзвалася вона до Мар'ї, - он до яких слiз панича довела!

- Молодець Марина! - вiдказала та. - Зяає собi цiну. Так їм i треба. Дури їх, поки молода та здорова! П'ють вони нашi сльози - хай же своїх покуштують!

Христя на те тiльки важко зiтхнула.

Минув ще тиждень, За тойi тиждень вiстка про Марину облiтала увесь город. Де її тiльки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях i по базарах, погостювала у панських будинках i купецьких хоромах, не минула i простих мужичих хат. Всюди вiстка про те лiтала, всюди будила сонне людське життя. Тiльки й гомону було, що про панича, про Марину та Довбню. Старi пани гудили молодого блазня, що недавно випозивав вiд дядька батькiвську худобу i от тепер промиває їй очi. Купцi, потираючи руки, тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як не за молодого вiку?.. Вони сподiвалися, що незабаром його добро пересуне у їх крамницi. От їм було шкода тiльки Довбнi, що так побивався за непутящою людиною. Напуваючи його, вони то насмiхалися з його кохання, то раяли оханутися, стати чоловiком. "Цього цвiту по всьому свiту!" - казали вони йому. Та, видно, не втiшала його їх рада: закуривши дома, Довбня незабаром перенiс те курище у шинки, поки не позбувся й грошей, i одежi. Обiрваний та одутлий слонявся вiн по вулицях, випрохуючи у стрiчних i поперiчних копiйки, щоб похмелитися. Жидiвськi наймички, проводячи його очима, вигукували: "Любов, не картошка!" Однi простi люди хлiбороби якось понуро дивилися i на Довбню, i на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною лiтав городом скаженою тройкою коней. "До того тепер воно йдеться, - казали вони. - Пiдождiть трохи, позбудуть панята батькiвське добро, та радi будуть i наймичкам, аби їх хлiбом годували!"

Кожне судило по-своєму. Однi дивилися, чи пiдходить той випадок пiд стародавнiй звичай, другi - чи слугує на користь чоловiковi, а чи несе втрату, - i з того боку судили. Нiхто не йшов далi, нiхто не спускався глибше у людську душу, не заглядав у своє серце, питаючи: що б я зробив, якби мене замiсто Марини або Довбнi на їх мiсцi слiпа доля постановила?

Одна Христя дивилася на те з цього становища, їй, молодiй та небувалiй, близько все те доходило до серця, будило нерозгаданi думки у її головi. Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пiшла Марина. Чи знайде ж то вона там своє щастя, чи воно повернеться у лиху недолю? Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?

Христi робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе. їй здавалося, що стоїть вона на хисткiй кладцi серед широкої та глибокої рiчки. Кругом вода, кругом киплять та пiняться високi хвилi, чорнiють безоднi кручi… На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся - i помчать вони тебе не знать куди, закрутять i пустять на саме дно того ревучого чорторию.

Цiлий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила, мов якого лиха ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали про Марину, як її судили на всi боки, як глузували-смiялися з Довбнi. Вона дослухалася, що в її душi коїлося, що в її серцi заводилося. А заводилося там щось непевне: то їй легко робилось, як Проценко зоставався дома, то важко ставало, як вiн виходив куди, а як виходив на вечiр, її брала така несамовита туга! Скiльки разiв вона сама себе допитувалася: що менi за дiло, куди вiн ходить? Що вiн їй або вона йому? Про мене - хай хоч пiде та й не вернеться!.. Та там, у її серцi, щось недобре поверталося, щось шептало їй, що вiн iде до неї, до попадi… I важкий сум обляга її душу, тяжкi думки налягають на серце i немилосердно давлять. Вона ляже спати i не спить - дожидає його; жде, поки вернеться, щоб не забаритися одчинити йому. Певно, вiн привiтає її i любим словом, i солодким поцiлунком; їй так любо кожен раз стає вiд того!.. Тiльки не тепер. Тепер вона знає, що йому скаже. Вiд одної одуреної вертається, щоб другу дурити? К бiсу ж, коли так! Он що вона йому скаже… А як вiн, образившись, почне рити на неї? Пiдiб'є панiв, щоб її розщитали? Де вона дiнеться проти зими? Де знайде пристановище таке друге? Тут вона вже привикла до всього, i до неї привикли; а на другому мiсцi бог знає, що то буде… Що ж їй робити тепер? Що їй казати з собою? Умерти? їй, молодiй, ще рано вмирати; а й так жити - краще не жити!.. I мучиться Христя своїми таємними муками, носиться з своїми самотнiми думками; боїться їх показати. Та й кому ти їх покажеш? Мар'ї?

Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше мовчить, а не то - гризеться. Все їй стає на завадi, все не по їй. То не прибрано в кухнi - i вона гарикає Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гукає: